dniprovska

Є хороший рецепт виживання в умовах війни: зберігати спокій і чистити кулемет.

Але цей рецепт є дієвим лише в тому випадку, коли у вас є що чистити, крім унітазу.

У мене кулемета немає - є лише Інтернет. А читання стрічки новин в Інтернеті не сприяє спокою. І справа навіть не в тому, що новини погані. Погані новини у сильної особистості викликають рішучий спокій.

Проблема в тому, що трактовка подій, що нині відбувається, є абсолютно протилежною.

Одні браво повідомляють, що все йде по плану, всьо путьом. АТО діє, проросійські терористи розбігаються, як таргани. Путлєру - капут, Обамка задавить його санкціями, а як не задавить, то він сам дуба вріже (уже й діагноз йому поставили), або його хтось табакеркою по кумполу шарахне, щоб не заганяв країну в ізоляцію і не заважав абрамовичам насолоджуватися життям.

Інші пророкують, що капут буде всім нам, бо Схід і Південь зливають. Уже й домовленості є. Виборів не буде - буде Руїна.


Проблема в тому, що обидва підходи є цілком логічними і мають фактичне підтвердження (якщо факти подавати вибірково, звичайно). І на що чекати, на путлєркапут, чи на Руїну, звичайному обивателю важко розібратися.

Здоровий глузд підказує, що сподіватися треба на краще, але готуватися до гіршого. Тому треба десь шукати кулемети, автомати і гранатомети. Але вони чомусь доступні тільки проросійським терористам, які за півтори хвилини захоплюють кімнати зброї в місцевих СБУ та відділках міліції. Для патріотів склади зброї зачинені, а ключі в Пастора.

Бо наша влада більше боїться власного народу, ніж іноземних інтервентів.

Тож доведеться відбиватися від Орди дубцями, прикриваючись дерев'яними щитами, попвнюючи ряди Небесної Армії...

Останнім часом у мене з френдами точаться постійні дискусії з приводу московської інтервеції та шляхів протистояння агресору. Оскільки істина ніколи не буває одномірною, то хочу чітко прояснити свою позицію.

Я виходжу з того, що хід будь-якого маштабного політичного/історичного процесу (а військове вторгнення РФ на територію України є, безумовно, маштабним явищем) зазвичай обумовлений не одним, а цілою комбінацією чинників, представлених у тій чи іншій пропорції.

Чинники, що спричинили критичну ситуацію в країні після повалення режиму Януковича і вторгнення російських збройних сил на територію нашої держави є, на мою думку, наступними.

1. Безвідповідальність антиукраїнської (ПР) та квазіукраїнської ("Батьківщина") політичної еліти, яка замість спільної роботи зі зміцнення обороноздатності держави та виходу її з глибокої економічної кризи зайнялася перерозподілом портфелів, дрібними торгами, взаємним шантажем та договорняками (між собою та з агресором), що закладють міну під територіальну цілісність і незалежність нашої держави. (Судячи з останньої істеричної заяви Ю. Тимошенко про вичерпаність мирних методів протидії тероризму на Сході, вона дещо запізно усвідомила банкрутство своєї політики загравання з агресором та колабораціоністами).

2. Плачевний стан українських збройних сил та служби безпеки, спричинений десятиліттями недбалого ставлення з боку правлячих еліт до питань безпеки та обороноздатності держави. При цьому нинішня влада, яка вже не вперше стає за кермо держави, повинна усвідомлювати, що й вона несе відповідальність за руйнацію ЗСУ та провальну просвітницьку політику щодо безпекових питань.

3. Понижений рівень національної свідомості та патріотизму на Сході й Півдні України, обумовлений змішаним етнічним складом населення (особливо це стосується Криму, Донбасу та крупних обласних центрів Півдня), попереднім планомірним зросійщенням промислових регіонів імперською владою, наявності у значної кількості жителів південного сходу родинних зв'язків з мешканцями Росі... Усе це заважає жителям Сходу і Півдня активно підтверджувати свою громадянську позицію і сприймати сусідню державу як агресора, з яким треба боротися в т.ч. і зі зброєю в руках.

4. Недостатня підтримка України з боку міжнародної спільноти та країн-гарантів по "Будапештському меморандуму", яка виключає поки що військову допомогу і обмежується санкціями проти РФ, що мають відкладений ефект.

У ситуації, що склалася, слід продовжувати тактику, засвоєну ще Майданом. Боротися за Незалежність та цілісність української держави, перешкоджати спробам правлячої кліки укласти зрадницькі угоди з внутрішніми та зовнішніми суб'єктами. І поменше оглядатися на думку егоїстичної та розважливої світової спільноти, а ставити її перед фактом, як це було, коли народ зруйнував домовленості про компроміс зі злочинним режимом, освячені президентом США. Борімося - поборемо.

Я думаю, що Україна врешті-решт переможе московщину.

Але якщо нас (не дай Боже) москалі таки завоюють, увійдуть у Київ (мать йейо так ету мать городов русскіх) і водрузять триколор на Йолку, а в намети запустять чеченський батальйон (що означатиме "полную і бєзоговорочную капітуляцию"), знаєте, що я зроблю?

Не вгадаєте ;)

Я вступлю до російської армії. І піду з ними далі. Воювати Європу. Бо, що б там не думали генсеки НАТО і Євросоюзу вкупі з анжелками і обамками, Україною вони не задовольняться.

Я дійду з ними до Берліна і власноручно засаджу з гранатомета тіточці Меркель у дупу (промазати у такому випадку практично неможливо). А потім ми з москалями перепливемо через Атлантичний океан і підемо штурмувати Вашінгтонський обком. Я знайду Обамку під диваном і власноручно повідкручую йому вуха. Якщо вони так дружно з москалями викручують нам руки, коли їм щось треба (наприклад, відібрати в нас атомну зброю, або забезпечити собі безпроблемний транзит палива), то чому нам не можна?

А що ж буде потім? А нічого. Імперія Зла дуже скоро розвалиться. Бо в кацапів руки з сраки ростуть і вони нічого путнього не вміють виробляти - тільки лапті плести і за бороди одне одного смикати. І якщо вони розгромлять європи з америками, то хто буде купувати їхній смердючий газ? І Китай загнеться, бо коли москалі потрощать європи з америками і ніхто не буде платити бабло за їхній смердючий газ, то кому китайці будуть продавати свій хлам?

Тоді ми вернемося у Київ, скинемо триколор з Йолки, виженемо з наметів чеченський батальйон і запануєм у своїй сторонці. :)

Генерал міліції, екс-начальник Управління МВС у Черкаській області та колишній в.о. начальника УСБУ регіону Микола Каплій дав три дні владі й силовикам, на зниження градусу напруги в суспільстві.

Про це Микола Каплій повідомив у коментарі "Прочерку".

"Після усіх цих безчинств я мав розмови з людьми, які готові захистити черкащан. Це і афганці, і прості громадяни", - сказав він.

"Я розраховував на 10 тисяч. Вже зараз готові вийти більше! При цьому я знаю абсолютно точну кількість міліціонерів на Черкащині. Тож якщо міліцейське керівництво і влада не почує громадян, ми вийдемо усі на вулицю!" – попередив він.

"І ми не будемо громити щось, захоплювати якісь будівлі. Але я знаю, як організувати людей. Крім того, як я говорив раніше, якщо я звернуся до міліціонерів, то 40% одразу перейде на сторону народу", – попередив Каплій.

Крім того, він заявляє, що ніякого штурму ОДА не було, а 3це було інсценування.

"Якби я знав про цей "штурм", то знову б намагався спинити це! Бо насправді ніякого захвату влади не було. Це було інсценування!" – переконаний Каплій.

При цьому він висловив упевненість, що має іномарці про причетність нинішнього начальника УМВС в Черкаській області Ліпандіна до провокацій.

За його словами, він має інформацію про "речі, які особисто творив Ліпандін, про людей, яких привозили для провокацій в Черкаси, про те, де вони базувалися".

"А ще я знаю, як підставляли черкаську міліцію. І про все це я хотів поговорити з Ліпандіним. Треба зупинитися! Свою позицію я озвучував і голові обласної ради. Бо ці "штурми" були організовані тими. Я знаю людей", – запевнив Каплій.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

От куди поділися чесні генерали? (Якщо вони в нас коли-небудь були)

Ну що, пані та панове, гаспада-таваріщі! Ми виходимо на новий виток історії.

Донецький паровоз з цілою купою порожняка з гуркотом і свистом летить до зупинки «Надзвичайний Стан». Не факт, що він до неї доїде, але якщо за машиніста –¬ рудий пес, а команда стрілочників підпорядкована кумові найвпливовішого політика 2013 року, то саме туди він і прямуватиме. ..

( Read more... )

Москва розраховує, що через два роки Україна буде в Митному союзі

У Росії розраховують, то до 2015 року Україна приєднається до Митного союзу, заявив помічник
президента РФ Сергій Глазьєв.

«Ми ведемо велику роботу з Україною, намагаючись переконати українське керівництво увійти в Митний союз», — розповів він на зустрічі довірених осіб президента РФ Володимира Путіна з керівництвом адміністрації Кремля, членами Кабміну та депутатами.

Глазьєв зазначив, що між Євразійською економічною комісією та Україною вже підписано два меморандуми про співпрацю, Київ також взаємодіє з МС з ряду секторальних напрямів, зокрема військово-промислового комплексу і авіабудування.

«Але поки просунутися по шляху включення її до Митного союзу нам не вдається. Будемо сподіватися, що до 2015 року і це завдання буде вирішено», — підкреслив Глазьєв.

Не йметься нашим старшим братам. Лають Україну на всі лади, а обійтися без нас не можуть. І з помаранчевою загрозою розправилися, і намісника ніби лояльного поставили, а віз з розмитненими товарами і нині там.

Але в Кремлі сидять люди уперті, люди підступні - професійні бійці невидимого фронту. Мати з такими справу небезпечно, особливо нашому керівництву, з його специфічними університетами і п'ятою колоною в тилу.

От я собі і думаю, як би нам уникнути цього щастя - Великого, Могутнього Митного Союзу? В кого є ідеї?

Обмірковуючи механізм формування альтернативної партії, слід усвідомлювати, що утворення політичних об’єднань – процес доволі спонтанний і повністю укласти його у заздалегідь накреслену схему неможливо. Однак, можна з упевненістю сказати, що ключовим елементом цього механізму є фігура лідера.

«А-а-а! – розчаровано махнуть рукою скептики, − Усе ясно: черговий проект під лідера! Та в нас цих лідерів, як собак не різаних! Придумайте що-небудь оригінальніше!»

Так, суб’єктів, котрі гордо іменують себе політичними лідерами і товчуться у черзі за шматок солодкого пирога, у нас − хоч греблю гати. Але особистостей, здатних вивести країну з історичного тупика на обрії поки що не спостерігається.

Тут слід чітко означити різницю між лідером проекту і Лідером Нації. Головна відмінність між ними – у функції. Лідер проекту – це такий собі паротяг, до якого чіпляється група товаришів, орієнтованих на участь у перерозподілі національного багатства. Тому для лідера проекту головне − «понаравитися» якомога більшій кількості виборців. Методи приваблення електорату старі, як світ − panem et circenses: фантастичні обіцянки, скромні подарунки, широкі жести, пісні з танцями, тощо. Як наслідок – у населення формуються завищені очікування. Обравши кумира, люди сподіваються на манну небесну, а отримують дулю з маком. Тому первинне захоплення швидко змінюється розчаруванням та роздратуванням і народні обранці починають докладати надзвичайних зусиль, щоб втриматися на верхівці владного олімпу і не змінити високі крісла на лаву підсудних. Питання економічного та соціального розвитку при цьому відсуваються на десятий план…

Подібний сценарій притаманний усім політичним проектам. Різниця лише у тому, що члени «демократичних» угруповань, дорвавшись до жаданих мандатів і портфелів, роз’їжджаються у різні боки і перетворюються на некероване кодло, а прихильники «авторитетного» лідера покірно котяться за своїм ватажком у прірву…

Головне призначення Лідера Нації – визначення генеральних напрямків розвитку країни і консолідація навколо себе людей, здатних реалізовувати конструктивні задуми. У нас ще залишилися компетентні, порядні люди. Можливо, їх навіть більше, ніж здається на перший погляд, але чесна і розумна людина не стане зв’язуватися з ким попало. Вона не піде працювати в команду, укомплектовану здирниками, пройдисвітами і нездарами, бо у такій «компанії» досягти сталих позитивних результатів неможливо. Не можна побудувати громадянське суспільство у окремо взятому відомстві.

Політик, який обіцяє виборцям швидкі, докорінні зміни, повинен мати у своєму розпорядженні відповідний кадровий резерв, або не спокушати народ надто щедрими обіцянками. Інакше наслідки можуть бути плачевними. Сумна доля третього президента – яскраве тому свідчення. Хоча Віктор Андрійович заслужив репутацію тюхтія і нездари, як глава держави він був набагато адекватнішим, ніж усі наступні претенденти на цю посаду разом узяті. Принаймні, у нього були такі необхідні для політика якості, як уміння прораховувати свої дії на крок уперед і тверезо оцінювати співвідношення сил на політичній арені. Його «нерішучість» обумовлена не стільки власним характером, скільки характером його соціальної бази.

Як би прикро це не звучало для щирих демократів і патріотів, але Правобережна Україна і Захід завжди становили і становлять менш надійну опору, ніж промислові регіони і Росія. Захід не здатен надати нам допомогу симетричну тиску, який здійснює на нас колишня метрополія, а жителі аграрних регіонів за рівнем організованості й рішучості у відстоюванні своїх інтересів суттєво поступаються «пролетаріям». Тому «правобережний» президент приречений на маневри і компроміси. Політик, який рветься у бій, не зваживши свої сили і не маючи твердого ґрунту під ногами, – то не сміливець, а ідіот і довіряти такому кермо влади не можна ні за яких умов.

Компроміси 2005 і 2006р., унаслідок яких регіонали тимчасово повернулися у владу, були цілком доцільними: вони збили градус соціальної напруги на Сході і знизили рівень активної підтримки реакційних сил. Щоправда, після кризи 2008р. невдоволення у промислових регіонах знову почало наростати. Іще один «камбек» − і ВФЯ з його партією можна було б спокійно списувати з рахунків.

Та що толку приймати вірні рішення, якщо їх нікому виконувати, якщо оточення тільки те й робить, що крутить дулі в кишенях і демонструє лідерові свій норов, а та частина команди, яка все ж таки намагається втілювати в життя курс глави держави, робить це так незугарно, що приносить більше шкоди, ніж користі?

Парадокс нашого політичного буття полягає в тому, що громадяни, які демонструють високий рівень організованості й дисциплінованості, ставляться досить індиферентно до питань розбудови української держави, а та частина суспільства, яка визнає за цінність державний суверенітет, особливою згуртованістю не відрізняється. Тому в Україні створити компетентну, керовану і патріотичну команду є вкрай складним завданням. Треба відібрати найбільш патріотичних з числа організованих і найбільш організованих з числа національно свідомих; мало того: вони повинні хоч трохи петрати у тих сферах, які мають бути реформовані. Завдання на межі фантастики. Але той, хто впорається з цим завданням, може по праву іменуватися Великим Реформаторам і удостоїтися пам’ятника за життя.

Політик, здатний згуртувати навколо себе таку команду, повинен поєднувати у собі непідробний патріотизм і чітке, реалістичне мислення (не плутати з короткозорим прагматизмом, націленим на близькострокову вигоду!). Він повинен знаходити спільну мову з представниками різних регіонів, уникаючи при цьому примітивних загравань з електоратом, притаманних нашим ерзац-демократам, котрі їдуть на Захід у вишиванках, а на Сході обіцяють другу державну, інтеграцію з Росією і ковбасу по два двадцять. Треба мати мужність чітко артикулювати свої реальні цілі, навіть коли це загрожує зменшенням кількості прихильників. Краще мати вужче коло адептів, але це буде надійний і свідомий контингент, готовий у критичний час надати активну підтримку. Краще приємно здивувати електорат, ніж розчарувати – хто всім потакує, тому ніхто не дякує … (Ілюстрацією цієї істини служить невдала президентська кампанія-2010 одного перспективного західного кандидата, котрий з дурного розуму найняв собі російських політтехнологів ще й почав голосно підгавкувати кремлівським імперіалістам, щоб виглядати «своїм в доску» перед виборцями Сходу і цим лише втратив підтримку в базових регіонах, хоча мав реальний шанс пройти у другий тур.)

«Де ж нам взяти такого лідера? – уїдливо запитають скептики». – «Ну, серед суб’єктів, котрі вже побували при владі і про…ли державу, Лідера Нації шукати марно. Серед тих, хто кублиться у КОДлі, таких лідерів не водиться». – «Ага! Прийдуть люди з вулиці, без знань, без досвіду – такого нароблять, що мало не покажеться!» − «Що ж, тоді поставимо питання по-іншому: а чому може навчитися політик, працюючи в системі, створеній збанкрутілою радянською номенклатурою в союзі з колишніми членами організованих злочинних угруповань? У такій системі можна навчитися віртуозно дерибанити держбюджет, брати відкати, уникати оподаткування, вивозити капітали за кордон, створювати корупційну вертикаль, плюндрувати закони, фальшувати вибори, підкупати і дурити виборців, тощо. Та чи можна довіряти долю країни таким «спеціалістам»?

Твердження, що люди, котрі не працювали у апараті влади, не мають уявлення про політичну та економічну «кухню» є надто загальним. Наприклад, громадяни, які володіють приватними підприємствами, систематично взаємодіють з різними інстанціями, фінансовими інституціями, приймають рішення з виробництва і мають досить чіткі уявлення про принципи функціонування економічної та адміністративної структури.

(Залучення до нового політичного об’єднання «неолігархічного» капіталу, не інтегрованого у ФПГ, і орієнтованого на ринкові відносини, допоможе запобігти явища, котре умовно можна назвати більшовизмом. Суть цього феномена полягає у тому, що за перебудову суспільно-економічної структури беруться політичні об’єднання, сформовані суб’єктами, відчуженими від засобів виробництва і від прийняття рішень з виробництва (революційна інтелігенція + пролетаріат/декласовані елементи). Програма таких партій базується на суто теоретичних, умоглядних уявленнях про дійсність і де-факто зводиться до експериментів над суспільством, котрі закінчуються встановленням тоталітарного режиму.)

Ще один аргумент на користь «людей з вулиці» полягає в тому, що під час радикальної зміни влади далеко не всі працівники державного апарату, котрі є носіями необхідної для управління інформації, будуть викинуті з системи. Звільнятися будуть лише найменш компетентні й найбільш корумповані. За будь-яких реформ і революцій переважна більшість службовців середньої і нижньої ланки зазвичай залишається на своїх місцях і забезпечує органічний зв’язок між теперішнім і минулим.

Мудрий лідер і консолідована, креативна команда є необхідною умовою відродження суспільства. Необхідною, але не достатньою. Потрібна наявність критичної маси громадян, які усвідомлюють необхідність реформ і (головне) готові переносити тимчасовий дискомфорт, пов’язаний з їхньою імплементацією. Набуття суспільством «пластичності» є процесом об’єктивним, непідвладним волі конкретного лідера або партії. Однак є всі підстави вважати, що українське суспільство підходить уже до точки біфуркації. Стара практика проїдання радянської спадщини під вивіскою косметичних реформ не сьогодні-завтра дасть остаточний збій і на цей момент непогано б було мати політичну структуру, здатну спрямувати у конструктивне русло протестну енергію мас і виступити потужним організуючим та консолідуючим чинником…

У 1938 р., напередодні Другої світової війни, британський прем’єр-міністр У. Черчіль, виступаючи у м. Манчестері, сказав фразу, актуальну і в теперішній час: «Слава [Британії], її місія у світі можуть бути досягнуті лише за допомогою національної єдності, а національна єдність може бути досягнута лише в ім’я мети, ще більш великої, ніж сама нація».

Люди, які борються за єдність, незалежність і зміцнення нашої держави повинні усвідомлювати, що вони працюють на мету, більш глобальну, ніж добробут окремого народу. Кожна нація «вмонтована» у систему міжнародних відносин, і від того, який вектор розвитку вона обере, залежить не тільки її доля, а й доля регіону/континенту/світу. Ленін свого часу відверто зізнавався, що без українського хліба, вугілля, металу неможлива побудова Радянської Росії. Історія, звичайно, не знає умовного способу, але з великим ступенем вірогідності можна припустити, що якби в Україні на той час була більш розторопна еліта, а керівники європейських країн були більш далекоглядними і надали молодій українській державі більш суттєвої підтримки, то один з найкривавіших режимів в історії людства міг би і не відбутися.

Нинішнє керівництво РФ уже навіть не приховує своїх реваншистських планів і Україна в цих планах відіграє ключову роль. Здавати її без бою – значить посилювати світового агресора, який споконвіку стримував суспільно-економічний розвиток цивілізованих народів, котрі мали нещастя потрапити під його протекторат. Боротьба за незалежну Україну (справжня, звичайно, а не удавана) – це, по суті, боротьба за торжество прогресу і гуманізму на Європейському континенті. Тим, хто тримається нейтралітету, або не здатен розібратися у обстановці, хотілося б нагадати, що свідоме чи несвідоме потакання злу ніколи не лишається безкарним.

Українці за свою безалаберність і нездатність відстояти суверенітет отримали жахливий геноцид, країни Європи за свою поступливість агресорам опинилися у руїнах і втратили роль на світовій арені, а ті, хто закладав основи тоталітаризму, самі загинули у його пащі…

Нині – знову поворотний момент історії. Народ має вибір: висунути відповідальну еліту і видати їй нарешті карт-бланш, або безславно канути у небуття…

ЗА ЩО МИ ПОВИННІ БОРОТИСЯ-2
(продовження, початок у попередньому пості)

Перш, ніж визначатися з формою альтернативного політичного об'єднання, потрібно чітко сформулювати цілі його діяльності. З цілями, здається, все ясно. Опоненти існуючого режиму в один голос твердять, що наразі головна мета – боротьба за демократичні цінності, а саме: децентралізацію влади, чесні вибори, свободу слова, тощо. І тут мене підмиває поставити абсолютно неполіткоректне питання: а ви впевнені, що вищеозначені блага підуть нам на користь? Адже не так давно ми мали і розподіл влади, і прозорі вибори, і свободу преси і не отримали ніяких суттєвих зрушень у плані економічного та соціального розвитку.

"То не ті люди до влади прийшли!" − запевнить палкий прибічник демократії. Треба інших − чесних, професійних, сумлінних (таких, як Я, наприклад). От тільки не треба нам про "не тих людей"! Ми грамотні, ми вчили історію, ми знайомі з закономірностями суспільного розвитку і розуміємо, що роль особи у історичному процесі визначна, але не абсолютна. На лідерів усі гріхи звалюють бабусі на лавочках та демагоги, найняті для промивання мізок малоосвіченої частини електорату. "Не ті люди" ніколи випадково на верхні щаблі влади не потрапляють, їх виносить туди об'єктивна закономірність.

Головна проблема борців за демократію (як наших, так і зарубіжних) полягає у тому, що вони оцінюють демократичність суспільства переважно за зовнішніми, формальними ознаками: децентралізація влади, прозорі вибори, свобода слова, тощо. Насправді ж демократія – то складний історичний феномен, який має глибокий соціально-економічний зміст. Розподіл влади, вибори і широкі громадянські права та свободи, як би це дико для когось не звучало, не є ні самоціллю, ні самоцінністю. Демократичні інституції потрібні для забезпечення представництва у владі різних суспільних верств і прошарків і здатні нормально функціонувати лише тоді, коли в основі діяльності верств і прошарків, які претендують на представництво у владі, лежить конструктивна ініціатива.

Доводячи переваги демократії, свідомі громадяни зазвичай посилаються на досвід передових країн Заходу, але забувають, що політичний устрій країн Західної Європи і Північної Америки є продуктом тривалого історичного розвитку і пережив цілу низку метаморфоз, перш, ніж набути сучасних форм. На Заході демократія має міцну опору в особі чисельного, економічно потужного і політично активного середнього класу, а провідні політичні партії, які формують уряд, фінансують капіталісти-підприємці – власники інноваційного, конкурентоспроможного виробництва.

В Україні прошарок середнього класу є тонким і аморфним, переважна більшість електорату знаходиться за межею бідності і має низьку політичну культуру, а популярні партії та мегаблоки фінансують олігархи-монополісти. Вибудовувати демократичну державу на такому ґрунті – то все рівно, що будувати замки на піску.

Майже ніхто не заперечує, що соціально-економічна структура нашої держави має перехідний характер і обтяжена великою кількістю різноманітних пережитків та рудиментів, але при цьому майже ніхто не хоче визнавати, що там, де економічна структура є перехідною, політичний устрій теж набуває перехідних форм.

«То що ж, − вигукне який-небудь затятий демократ, − треба за диктатуру боротися, нового тирана на трон саджати?!» Та ні, народовладдя є остаточною, так би мовити, стратегічною метою нашої боротьби, але боротися за демократію треба з умом. Щоб наблизитися до Європи, потрібно не сліпо копіювати готові політичні форми, а пройти шлях, який пройшли у свій час усі цивілізовані країни. Невдалий соціалістичний експеримент відкинув нас у плані соціального розвитку десь на півтора століття назад, тож розвиток нашого суспільства підпорядкований закономірностям, притаманним Європі середини ХІХ ст.

Процес розбудови громадянського суспільства повинен починатися не з даху (політичної системи), а з фундаменту, з докорінної зміни економічних відносин та підтримки тих суспільних елементів, які є традиційною опорою демократії. Тому альтернативне політичне формування повинно створюватися з таким розрахунком, щоб воно змогло запустити процес системної модернізації економіки і створити інституційно-правовий простір для реалізації конструктивних ініціатив у різних сферах діяльності...

To be continued...

Коли я телефоную в ЖЕК із проханням усунути побутові неполадки, у дев’яти випадках із десяти я чую відповідь: «Ми на таке не виїжджаєм!»
Згоріла проводка – «Ми на таке не виїжджаєм! Самі когось шукайте, наймайте – це не наша парафія!» Забилися труби − «Ми на таке не виїжджаєм! То ви самі їх позабивали, а нас дьоргаєте!» Потік радіатор опалення − «Вообще-то, ми на таке не виїжджаєм − радіатори ви самі должні мінять! Ну ладно, пришлю хлопців!»
Прийшли «хлопці» − два здоровенних кабана з дводенною щетиною на масних щоках і дворічною грязюкою на порепаних ботинках. Вони вломилися в хату, як два диких вепрі, наповнивши приміщення терпким ароматом свіжого перегару.
- Ну, і нашо Ви нас визивали? Шо Ви од нас хочете?
- Я хочу, щоб ви заварили радіатор.
- А ще шо?
- Більше нічого.
- Ха! – сказав старший і огледів мене з ніг до голови, − Ми можем ВСЬО! Любий каприз за ваші дєньги!
Я відповіла, що я не капризна: мені треба якомога швидше полагодити радіатор. І БІЛЬШЕ НІЧОГО!
− Ваш радіатор не ремонтірується! Гаплик йому, понімаєте?! Ідіть на базар, купуйте новий. Щас я дам Вам адресок, де продаються хароші радіатори. Третій ряд четверте місто – спросите Петю, скажете, що вас прислав Коля.
Ясно… Якщо у сантехніка є адресок, де продають хороші радіатори, то старий радіатор ремонту не підлягатиме ні за яких умов…
У підвалі течуть каналізаційні труби – у під’їзді стоїть жахливий сморід, там дохнуть пацюки і плодяться жахливі прусаки-мутанти: абсолютно білі, альбіноси – я таких ще в житті ніколи не бачила. Але ЖЕК на таке теж не виїжджає. Диспетчер була зі мною гранично відвертою: «Дєвушка! Не морочте мені голову! Мені по поводу того підвалу вже сто раз дзвонили! Там у вас усі труби погнили, стіни пропліснявіли, грибок кругом! Там нужен капітальний ремонт!»
Вуаля! Все прогнило в Данськім Королівстві – потрібен капітальний ремонт!

Кажуть, риба гниє з голови. А от будівля пропадає, коли в неї загниває фундамент. Можна перекрити дах, вставити шибки, зміцнити балки, оновити фасад. Але коли підмурок наскрізь прогнив і протрухнув, то тут уже нічого не зробиш.
Держава – то та ж будівля, основою якої є народ. І коли в основі відбуваються такі процеси, як ото у нас у підвалі, то перестановки нагорі нічого не дадуть.

Якось у нас у будинку цілий день не було струму. В людей потекли холодильники, зупинилися пральні машини, а головне – погасли екрани і монітори. Ви можете уявити вечір мешканців мегаполісу без голубих екранів? Це ж – кошмар, кінець світу! Будинок вибухнув гнівом. Над кварталом замаячив привид … ну, не Майдану, звичайно ж, але принаймні дитячого майданчику, на якому мешканці будинку могли б зібратися і висловити свій рішучий протест. Якась гіперактивна пенсіонерка бігала по квартирах, била кулаком у двері (дзвінки ж не працювали) і кричала: «Усі йдемо у ЖЕК!! Усі піднімаємося і йдемо у ЖЕК!! Хватить із нас воду варить!!»
Ну що ж, «де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинность ісправлять», − так, здається, класик писав. Я встала з дивану, одяглася і вийшла в коридор. У коридорі вже вирувало ціле віче. Грона гніву зріли на очах, тож я вже почала побоюватися, як би не сталося кровопролиття. Та коли я спитала публіку: «Ну що, ідемо у ЖЕК?», усі свідомі й активні громадяни почали розлазитися по квартирах, як миші по норах.
Ота навіжена баба, яка ледь двері мені не вибила, піднімаючи на бій із комунальними службами, перша шаснула в свою комірчину, промимривши: «Мені нада перевдітися, подождіть минуточку».
«Минуточка» розтяглася хвилин на двадцять, тож коли я постукала до неї у двері, вона відчинила їх на вершок, вистромила носа у щілину і сказала, що вона «…об’язательно піде у ЖЕК, але якщо піде Галя з десятої квартіри. Нада до Галі постукати». Постукала я до Галі. Та просунула в двері кудлату голову і сказала, що «…с удовольствієм піде в ЖЕК, але якщо піде Валя з квартіри напротів». А ще Галі прийшла в голову геніальна ідея: «…взять із собою пару-тройку мужчин. Для виду. От тільки не знаю, до кого б обратитися».
Отакої! Колись українські чоловіки були грозою Східної Європи: будували Січ, воювали турків і татар, у гайдамаки записувалися, опришками називалися, а тепер їх жінки беруть із собою. Так. Для виду.
Я плюнула і на Галю, і на Валю, і на всю репрезентативну вибірку нашого будинку і сама пішла у ЖЕК. Як Д’артаньян – одна за всіх. Бо мене вже підняли з дивана. В мені вже прокинулася якщо не повноцінна громадянська свідомість, то як мінімум цікавість. До того випадку я ніколи не ходила по ЖЕКах – вважала це прерогативою гіперактивних пенсіонерок. А тепер мені стало цікаво подивитися на невиїзних робітників цього закладу…
До речі, у той день цей одіозний заклад був ні при чому. Винне було Київенерго і світло відключали в усьому районі. Але мене зустріли досить ввічливо і навіть дали номер телефону, за яким можна було б одержати довідку.
Коли я верталася додому, всі мешканці під’їзду повилазили зі своїх квартир і почали мене розпитувати «що я там виходила»…

Ми не вийдемо зі стадії біомаси і не перетворимося на народ, доки не навчимося встановлювати зворотній зв’язок із тими, хто збирає з нас гроші. Якщо ЖЕК не виїжджає на виклики, то ті, хто платить за комунальні послуги, наїжджає на ЖЕК. Якщо влада, яка лупить із нас податки, не йде назустріч народу, то народ іде у владу. Починати потрібно з основи. Треба викинути все, що смердить, зчистити плісняву і зміцнити комунікації.

Але спочатку треба піднятися з дивана.