dniprovska

Інтернет-троллінг – це постріл у майбутнє. Маси опромінюються Зомбоящиком, а Мережа знімає вершки, бо там зазвичай товчеться найбільш активна й креативна частина суспільства та молодь. За Поребриком це зрозуміли давно. І потурбувалися про те, щоб опанувати цю сферу. Недарма ж «болотяні» революціонери, які водили креаклів по Москві, поки ті не захекалися і не втратили бажання бунтувати проти влади, починали як популярні блоґґери.

Десь у році 2012 почався масовий вихід українських ЖЖистів на ФБ. Популярні юзери урочисто «клали перо» у LJ і заявляли про свій перехід на фейсбучну платформу, бо «там усі наші, там перспективний майданчик, а тут нема перспектив». ЖЖ зажила славу підмосковної контори, де жива думка тоне у кислих щах, а ФБ подавався як острівець свободи. Правда, у 2011 р. російська компанія викупила пакет цукербукерових акцій і отримала можливість залучити своїх менеджерів до управління т.з. «кириличним сегментом», але хто тоді зважав на такі «дрібниці»? Публіка поперла за лідерами думок і ЖЖ потроху починав перетворюватися на пустий вулик.

З 2012 р. політична температура в Україні йде вгору і суспільство починає лихоманити: «справа Оксани Макар», мовні баталії, вибори-2012 з бійками і ґвалтом, «врадіївські протести», і, нарешті, епічний пост Мустафи у ФБ, який дав старт Євромайдану.

Злі язики кажуть, що ФБ значно полегшив роботу ФБР, створивши колосальну базу даних, що містить цінну інформацію про контакти, пересування, вподобання, тощо величезної маси людей. Було б дивно, аби ФСБ (та все, що з нею пов’язане) не скористалася чудовими властивостями Фейбуку (і подібних йому мереж). ФБ (на відміну від анонімного ЖЖ) дозволяє персоналізувати і вивести на світ божий масу політично активної публіки, з її контактами, пересуваннями, вподобаннями… У системах, де йде політична боротьба без правил, для окремих політично активних юзерів персоналізація не несе особливих ризиків, бо вони мають солідний дах і бекґраунд, а от для решти – все не так просто… Крім того, формат спілкування у ФБ набагато краще, ніж «уютнєнькій» ЖЖ, підходить для нагнітання емоцій та блискавичного поширення (потрібної) інформації.

Попервах українські користувачі почувалися на ФБ доволі вільно. Там волонтерам дозволяли збирати кошти на армію, там здавалося, що тримаєш руку на пульсі країни. Але як тільки в українському сегменті ФБ з’явилися тенденції, здатні протистояти інформаційним атакам Кремля, Старший Брат моментально взяв наївних «братішок» за горло. Армія тролеботів та російський менеджмент ФБ дозволяли посилати в нокдаун і нокаут «невгодних» і «невдобних» блоґґерів, оперативно зачищаючи інформаційне поле під себе.

Коли життя у ФБ стало нестерпним, з Твіттеру зацвірінькали: ідіть сюди! Читайте наші тві! Тут іще можна вставити свої 5 копійок. Як тільки твітеряни з України понабирали по 400 тисяч фолловерів, їх усіх скопом відправили в бан в акурат перед черговою кремлівською інформатакою. Бо з Твіттером сталася та ж сама історія, що й з LJ і ФБ: російська компанія викупила пакет акцій і поставила своїх менеджерів на «кириличний сегмент».

І скільки б методичок у стилі «як не нарватися на бан» не складали, українські блоґґери будуть регулярно отримувати лаптем по голові, поки житимуть «у приймах» на платформах, якими заправляють не наші менеджери.

Власне яскравою ознакою обмеженого суверенітету України була відсутність у неї свого, суверенного інформаційного простору як наслідок відсутності справжньої національної еліти, зацікавленої в такому просторі. І першою ознакою фактичної суверенізації нашої країни стане створення власної, потужної соціальної мережі та запровадження українського менеджменту в мережах інтернаціональних. Хто зрушить цей камінь, той прокладе собі і нації дорогу в майбутнє.

Зараз публіка обурюється, що під час так званого "перемир'я" гинуть українські вояки. По-перше, не тільки наші гинуть, але й окупанти. По-друге, якщо ми підемо зараз у наступ то що, солдати одразу гинути перестануть?

Останнім часом мене дуже дивує й непокоїть повальне захоплення махновщиною в середовищі національно свідомої публіки. Нє, Нестор Іванович Махно, безумовно, був фігурою колоритною, блискучим тактиком і щирим патріотом своєї землі (на власний, примітивний, манер). Та все одно я не розумію, навіщо так підносити діяча, котрий боровся проти української держави і лигався з її ворогами – більшовиками? Але стратегічний ідіотизм «Батька» мало турбує його духовних нащадків. Українці, як і більшість націй, чий менталітет формувався в умовах бездержавності, не мають хисту до стратегії, не люблять її, не цінують і не поважають політиків, здатних мислити стратегічно. Натомість, біжать, задравши штани, за різними популістами та шибайголовами, які, самі того не відаючи, ведуть їх у Тайговий Тупик. (І я не здивуюся, коли згодом виявиться, що до популяризації махновщини в Україні значною мірою доклалися сили, зацікавлені, щоб новітня Українська Держава сконала, як сконала колись злощасна УНР…)

Серед наших громадян настійливо поширюється думка, що горизонтальні, аморфні, анархічні структури, не скуті жорсткою дисципліною та субординацією, є життєздатнішими і конструктивнішими, ніж структури вертикальні, підпорядковані єдиному центру. На чому базується така впевненість – я поняття не маю: історична практика не підтверджує цю тезу, в т.ч. й Історія України. Давайте порівняємо два типи національно-визвольних змагань: махновщину та визвольний рух на Західній Україні у рамках ОУН-УПА.

Махно здувся за три роки, РПА, яку він зляпав, і двох років не проіснувала, а УПА протидіяла двом тоталітарним імперіям з 1942-го по 1954-й р. (як мінімум), при тому, що її боротьба протікала в набагато скрутніших умовах. Апарат насильства, яким володів Сталін, був на порядок потужнішим, ніж той, що мав у своєму розпорядженні Ленін. Внутрішньо- та зовнішньополітичні позиції совєцької влади у повоєнний період були непорушні, тоді як у часи Громадянської війни режим більшовиків тримався, що називається, «на соплях»; і якщо їм вдалося вижити й укорінитися, то не в останню чергу завдяки таким телепням, як Нестор Махно, котрі виносили на багнетах своїх гетьманів, зате помагали гранично небезпечній тоталітарній секті розправлятися з її супротивниками. То навіщо нам відновлювати згиблу махновську модель, якщо в нас є більш успішні приклади організаційної діяльності? Питання, звичайно, риторичне…

( Read more... )

Зараз в інтернетах пішла дискусія з приводу того, чи варто роздавати громадянам зброю. Кажуть, що якщо роздати кожному українцю по калашу, то нація буде непереможною.

Правда я погано уявляю, як калаш, гвинтівка, чи кулемет може допомогти проти авіаударів чи артобстрілу. Тоді треба кожному громадянину по "Буку" "Смерчу" чи "Урагану" видавати. Хоча, у разі, якщо наші керівники про...уть країну, автомати й кулемети можуть знадобитися у партизанці.

Однак, обережні люди зазначають, що зброя може протрапити до рук не тільки патріотів, але й кремлівських провокаторів та корисних ідіотів, які не діждавшись москалів, кинуться стріляти шоколадних зайців та кроликів з пасторами і муженками-гелетеями за те, що неправильно вели війну - і тоді ворог може сміливо шмаляти по нас з "Градів" та "Смерчів" і кидати бомби на Київ - безголова нація - чудова мішень.

А що думаєте ви, чи треба видавати публіці зброю на руки?

Я б собі який-небудь симпатичний кулеметик придбала, так, на всяк випадок ;)

Останнім часом я розсварилася з купою своїх реальних та віртуальних френдів через ставлення до деяких командирів добровольчих батальйонів. Дехто навіть перестав зі мною спілкуватися  Що ж, amicus такий-то/така-то, sed magis amica veritas …

Дещо подібне мало місце, коли я критикувала щирого патріота Олежку Тягнибока і попереджала: коли настане справжня революційна ситуація, він забуде дома патрони, бо віртуальні проекти не стріляють. Мене звинувачували у наклепі на єдину українську партію, здатну набити пику Чечетову. А коли стало ясно, ху із ху, багато фанатів ВОСі забрало свої слова назад. Та не встигли ми помиритися з приводу Тягнибока, як розплювалися з приводу іншого віртуального діяча – «легендарного комбата Сімьона Сімьонченко»…

Я жодним чином не применшую бойових заслуг основної маси добровольців, котрі за велінням серця пішли захищати Вітчизну. Але поведінка окремих медіа-персон, які асоціюють себе з добровольчими батальйонами, для мене є абсолютно неприйнятною, тому що анархія, яку вони сіють, може призвести до втрати всього, що ми здобули в боях.

Якщо наш народ хоче вижити і перемогти небезпечного ворога, що має над нами величезну перевагу, він повинен навчитися відчувати границю між демократією і свавіллям мас, твердо затямивши, що навіть у найдемократичніших спільнотах є речі, які на суд публіки принципово не виносяться. Наприклад, стратегічні та оперативні плани Генштабу ні за яких умов не можуть бути предметом всенародного обговорення. Ні Віче, ні чесні журналісти, ні представники політичних партій, ні Дніпропетровська ОДА, ні хворі комбати втручатися в роботу Штабу і вказувати йому, що робити НЕ МОЖУТЬ. Якщо кожен комбат буде збирати Віче і посилати його під Генштаб, щоб вибити підмогу для «СВАІХ рєбят» – армії у нас не буде, а не буде армії – не буде і Держави.

Я вже передбачаю обурені вигуки свідомої громадськості: «А що ж робити, якщо генерали з президентом-олігархом зливають добровольців??? Сидіти склавши руки???» А от звідки у нашої публіки така так упевненість, що наше вище військове та політичне керівництво – суцільні зрадники та імбецили? Бо так усі пишуть у Фейсбуці, а сперечатися з Фейсбуком – марна справа. Ми всі дружно сміємося над ватниками, зазомбованими РосТВ, а власної зазомбованості ФБ і ЖЖ, нажаль, не помічаємо.

Ладно, припустимо, так воно і є. Припустимо, що весь наш паркетний генералітет вкупі з Головнокомандувачем замислив підлий план зачистки революційного елементу, який загрожує йому третім майданом, кинувши його у криваву м’ясорубку. Тоді питання до добродіїв, яких вважають кращими представниками українського народу: а навіщо ж ви, шановні, кидаєтеся пустими погрозами? Навіщо ви загрожуєте банді зрадників розправитися з нею після війни, а потім покірно віддаєте своє безцінне життя в руки цієї ж банди, вирушаючи на фронт під її командуванням, патетично вигукуючи: Караул! Ганьба! Нас зливають! Поможіть люди добрі! Сходіть на Віче та попросіть у зрадників для нас підмоги!!!

Замахнулися на владу – бийте, або не замахуйтесь.

( Read more... )

Заступник міністра оборони Ігор Кабаненко:

Друзі, наші війська ведуть активні бої не лише під Іловайськом. І не лише тримають позиції - просуваються вперед. Але, щодо Іловайська є декілька важливих речей:

1. Є штаб АТО, який несе відповідальність за операцію і там є професійні фахівці.

2. Криком і гамом війни не виграють - їх виграють замислом (ідеєю) і її реалізацією, взаємною довірою і підтримкою.

3. Війна, битва, операція не складаються з одного боя - це сукупність взаємопов'язаних за метою, завданнями та способами дій поєднаних єдиним замислом бойових дій, боїв, ударів і атак. Важливо це розуміти.

4. На війні як ніколи важка субординація і виконання бойового наказу. В рамках наказу ініціатива вітається, але лише в рамках наказу (не самодіяльність).

5. Стратег не той хто ломанувся вперед і щось зайняв, чи виграв якісь бій і про це в деталях з легендарними подробицями розповідає - той, хто переграв противника в операції і виграв війну.

6. Ризик повинен бути обґрунтованим (сподіваюсь, що мене зрозуміють).

Нагнітання в ЗМІ і Інтернеті працює проти наших військ - це все підказки противнику. Є дії, що повинні взагалі бути в повному радіомовчанні. Гарна військова практика: не балакай, ворог підслуховує. Це ази військової справи. Раптовість і прихованість дій - це важливі речі! А що робиться на практиці? Ми чуємо назви частин, дислокації і багато іншого щодо характеру дій. Для чого все це? І кому допомога? Більше того, ворог підіграє, підігріває емоційні настрої.
Ніхто не намагається танцювати балет, якщо не знає як. Це потребує вмінь і знання деталей. З військовою наукою приблизно так же.
Щодо призову бойкотувати ГШ і інші державні установи: чи не в цьому замисел Кремля - розділити людей і зіштовхнути їх? Не ведіться.
Все побачимо своїми очима. Все, що створимо своїм розумом і своїми руками

______________________________________________________________________________

Люди! Ну увімкніть мізки! Є розкручений персонаж, про якого ніхто нічого достеменно не знає: довбешка у нього замотана балаклавою, ім'я його справжнє нікому не відоме, звідки він взявся, хто він такий, чи має він достатньо компетенції, щоб адекватно оцінювати дії Генштабу - ніхто підтвердити не може. Але публіка сприймає його як оракула. Його пости у ФБ для тисяч ховрашків - це істина останньої інстанції. Ми ж самі обрали Головнокомандувача. А тепер самі його запльовуємо.

Ну, ви ж знаєте, що краще 1 поганий командувач, ніж тисяча хороших. Зберігайте спокій. Немає кулемета - ідіть картоплю на кухні почистіть.

Я вже колись писала на цю тему, але напишу ще, бо по І-нету знову гуляє мудра мисля: не пакувати рольовиків-розбійників у рефрижератори, а дати їм коридор та спровадити за межі визнаних міжнародним співтовариством кордонів України, щоб вони там воювали з Путіним і відвертали його увагу від нашої Держави.

Тактика ця стара, як світ. Клин клином вибивають, пожежу гасять зустрічним вогнем. Все геніальне - просте, але не все просте - геніальне. Звичайно, можна спробувати застосувати цей прийом до наших воріженьків. Едине, чого не варто робити, так це недооцінювати персонажа, яким ми збираємося тролити пана Ботокса.

На перший погляд, Гіркін - типова луб'янська консерва з обмеженим строком придатності. Пришелепкуватий ідеаліст, відірваний від життя романтик, що безнадійно застряг у минулому столітті. Такі є зручним знаряддям у руках досвічених циніків та маніпуляторів. Може, так воно і є.

Але все може бути не таким однозначним. Згадаймо, що й Путін свого часу зумів пролізти на вищі щаблі влади тому, що його ніхто всерйоз не сприймав. Бо його хитромудрі й можновладні патрони не вірили, що цей плюгавий недомірок, котрий так сумлінно тягав валізи за Собчаком, зможе підім'яти під себе країну.

Згадаймо, якими жалюгідними і маргінальними видавалися більшовики напередодні Жовтневого перевороту.

Та й ідеаліст виявився не таким уже й наївним. Він дуже ловко якось розвів свого Головнокомандувача вкупі з "гражданскім общєством" у особі Кургіняна, котрі були певні, що цей бовдур героїчно сконає у Слов'янську, по ходу зруйнувавши місто і забезпечивши красиву картинку для російських ЗМІ та сердобольних європейців.

А Ігорь Івановіч взял - да і нє умєр. Чи то стакнувшись з керівництвом АТО, чи то скориставшись нагодою, чкурнув у Донецьк і оголосив себе там головним, поламавши плани Путіна щодо легітимізації Дондурасу. Зичайно, на даному етапі поведінка амбіційного Рольовика на руку керівництву України, але не факт, що ним і надалі можна буде маніпулювати.

Загалом можна виділити три стратегії, якими у різні часи різні народи намагалися перемогти Росію:

1. Пряма збройна інтервенція. Ця стратегія є згубною вже у короткостроковій перспективі. Жодна європейська країна не здатна завоювати Росію, бо не здатна контролювати таку величезну територію. Внаглу окупувати таку площину може хіба що Китай, але навіть Піднебесна не поспішає поки що бити горщики з північним сусідом.

2. Роздмухування внутрішніх суперечностей, підтримка опозиційних до правлячого режиму опозиційних течій. Така стратегія може дати позитивні наслідки у короткостроковій перстпективі, але у середньостроковій може виявитися не менш згубною, ніж перша. Бо російське суспільство настільки глибоко заражене шовінізмом, що всі життєздатні політичні течії націлені на збереження і розширення Російської Імперії, а ліберальні напрямки просто нежиттєздатні. І врешті-решт подібні маніпуляції призводять до заміни одного монстра на іншого, ще зубатішого.

Кажуть, що Німеччина під час І Світової Війни підтримувала і фінансувала більшовиків. Цілком можливо. І це трохи полегшило її становище на Східному фронті. Але згодом більшовицька Росія розчавила і Німеччину.

3. Єдину дієву стратегію поводження з Імперією Зла виробив і застосував Рональд Рейган. Жорстке стримування російської військової експансії поряд з влучними, точковими ударами по її паразитичній сировинній економіці.

Така стратегія не дає моментальних результатів, але врешті-решт вона підводить російську еліту до усвідомлення необхідності віддати зайве по-хорошому, аби уникнути тотального і нищівного краху.

Для України і Світу було б найоптимальнішим варіантом мирне розлучення суб'єктів РФ по типу розлучення колишніх республік СРСР.

А Гіркіна з компанією можна і відправити назад, у Московщину, попередньо дегероїзувавши та деромантизувавши, або взяти у полон і обміняти на українську льотчицю. Віддати їх пану Путлєру - і хай той робить з ними, що захоче. Вони одне-одного варті. І ще невідомо, хто з них гірший.

Мешканці Британії під час ІІ Світової Війни керувалися мудрим принципом: KEEP CALM AND CARRY ON (зберігайте спокій, і робіть свою справу).

Нам теж не заважало б перейняти цю переможну стратегію. Правда, слід зауважити, що британцям зберігати спокій було куди легше, ніж нам: ними ж Churchill керував, а в парламенті їхньому сиділи люди, для яких слово «Батьківщина» (Motherland по-їхньому) щось та значило.

Наш новий Головнокомандувач – теж чоловік солідний, розважливий, не хам, як його попередник, не аферист, як його головні суперниця, але … далеко йому до сера Вінстона Черчілля. І довіряти беззастережно цьому діячеві я не можу. Надто широким був діапазон альянсів, у які він свого часу вступав заради вирішення короткострокових задач. Ну а чим у нас наповнена Верховна Рада, навіть соромно сказати. Тому українцям доводиться нести подвійний тягар: і з зовнішнім ворогом боротися і пильнувати, що там в тилу відбувається.

Ні, я далека від думки, що Президент та його найближче оточення цілеспрямовано зраджують державу. Я особисто вважаю, що жоден більш-менш рейтинговий політик (включно з такими персонажами, як Янукович і Тимошенко) не змагається за вищий пост для того, щоб віддати Україну Росії і закувати нас у московські кайдани. Всі вони хочуть урвати для себе якомога більше влади і матеріальних благ. Однак, небезпека в тому, що наші горе-стратиги заради досягнення власних сумнівних цілей мають схильність укладати угоди з дияволом. Така вже їхня соціальна природа.

Адже так звана еліта нашої Нової Незалежної Держави за незалежність України ніколи не боролася. Всі наші політичні топ-менеджери – родом з СРСР. Всі вони – колишні комсомольці й комуністи, жлоби й конформісти, які сумлінно плили за течією, поки в один погожий серпневий день не опинилися у незалежній країні. Вони майже нічого не зробили для розбудова держави, а просто поналазили у вже існуючі ніші, пройшовши всі стадії негативного відбору і врешті-решт опинилися перед викликами, до яких вони ні морально, ні інтелектуально не були підготовлені.

У такій ситуації Держава потребує докорінного оновлення всіх управлінських структур. Але з оновленням у нас якось не дуже складається. Причин такого стану речей може бути декілька. По-перше, наша нова-стара еліта воліє залишатися у звичному і зручному для неї форматі договорняків, тьорок, закулісних інтриг та підкилимних боїв. По-друге, докорінне оновлення має починатися з Верховної Ради, яка згідно нової Конституції має величезний вплив на ключові кадрові призначення, а розпустити ВР і набрати ЯКІСНО новий склад депутатського корпусу легше на словах, ніж на ділі.

Ну, і по-третє: перешкодою для якісного оновлення Держави є незавершеність процесу формування громадянського суспільства. Майдан пройшов солідний відтинок шляху у напрямку демократії, але зупинився на півдорозі. В країні зараз склалася парадоксальна ситуація. Ті, хто не боровся і нічим особливим не жертвував зарази свободи, демократії і незалежності – обіймають вищі посади, а ті, хто готовий був ризикувати добробутом, здоров’ям і життям заради високих ідеалів (у своїй масі) категорично відмовляються долучатися до політичних організацій та управлінського апарату і бачать свою місію виключно у контролі за владою, причому самі механізми такого контролю уявляють собі дуже приблизно.

Прибічники народовладдя, звичайно, зауважать, що це – цілком виправдана стратегія, адже у всіх демократичних державах політики теж не ідеальні, але там працюють не особистості, а інституції. От тільки в Україні демократичні інституції та демократичні традиції ще остаточно не сформувалися, а механізми зворотного зв’язку як слід не відпрацьовані. До того ж слід розрізняти політиків НЕ ІДЕАЛЬНИХ і політиків, яких взагалі до керма допускати не можна.

Майдан цілком справедливо очікує, що вище керівництво проведе люстрацію державних структур, але не замислюється над цілком логічними питаннями, як то: а ХТО буде проводити люстрацію? Представники політичних сил, які три місяці перетирали базар з Клюєвим і Януковичем і відкараскувалися від «екстремістів», на чиїх горбах вони в’їхали на Печерські Пагорби? Ну, припустимо, що під тиском народу наша влада зібралася з духом і сама себе каструвала, пардон, люструвала. Припустимо з усіх ключових посад погнали здирників, зрадників та бовдурів. ХТО стане на їхнє місце?? Де вище керівництво буде брати нові, незаплямовані кадри? У сусідів позичати? На вулиці підбирати? Де той кадровий резерв з якого будуть черпати управлінців нової формації? Адже слід мати на увазі, що робота на відповідальній посаді в революційний період, в суспільстві, де всі сфери наскрізь пронизані корупцією та непотизмом, пов’язана з ризиками для життя. І справитися з поставленими завданнями може тільки той, хто пройшов крізь вогонь.

По ідеї, кадровим резервом для нових призначень мало б стати широке політичне об’єднання, що консолідувало б найкращих представників передових верств соціуму. Але таке об’єднання ніяк не може скластися. Майдан породив цілу низку автономних, горизонтальних структур, які діють в кращому випадку на тактичному рівні, а частіше всього – просто на оперативному, реагуючи на нагальні виклики і проблеми, в той час як стратегічні рішення знаходяться в руках природжених конформістів і ренегатів. Як наслідок – суспільство розпорошує сили, бо везе на собі цілу зграю паразитів, що гонять його у невідомо в якому напрямку, і витрачає масу енергії на виправлення помилок, допущених можновладними ідіотами.

Звичайно, існуюча форма контролю у вигляді перманентного Майдану – це краще, ніж нічого. Принаймні, висока активність та пильність громади утримує керівництво держави від ганебної здачі стратегічних позицій. Але й така форма контролю має свої недоліки, які можуть стати фатальними для держави. Не тримаючи в руках реальних важелів влади, не маючи всієї повноти інформації, дуже важко адекватно оцінити обстановку. Спостерігаючи зі сторони, з Майдану, за діями не вельми чистоплотної влади, можна запросто не помітити таємну зраду і в той же час прийняти за зраду тактичні маневри, без яких Україні в її становищі обійтися не може.

Збиратися на віче і вимагати люстрації – потрібна річ. Але справжня, а не декоративна, люстрація почнеться тільки тоді, коли Майдан почне генерувати не «накази гетьману», а нові, кваліфіковані КАДРИ, готові засукати рукава і почати розбудову Суверенної і Демократичної Держави…

Розв’язуючи проти України підлу війну, котру політкоректно називають «гібридною», Путін, судячи з усього, хотів убити одним пострілом аж трьох зайців:

1. Напакостити сусідній державі, утруднивши її інтеграцію до євроатлантичних структур;
2. Замаскувати інтервенцію під сепаратизм, створивши умови для маніпулювання думкою світової спільноти, що дає можливість пом’якшити її реакцію на військову агресію РФ;
3. Сплавити з країни «бунташний» елемент, що збурює спокій всередині держави і розхитує основи путінського режиму.
Тому в І-неті зараз гуляє думка, що відстрілюючи на Донбасі «рольовиків-розбійників», Українська Держава ціною життів власних громадян робить послугу Путлєру, позбавляючи його найактивнішого опозиційного елементу.

Насправді, це – досить поверховий висновок. Воюючи з російськими бойовиками і терористами, Україна робить послугу лише самій собі, захищаючи власний суверенітет і територіальну цілісність.

( Read more... )