dniprovska

“Лидерство в этом повстанческом движении так называемых народных республик принадлежит российским неонацистам. Которых гораздо больше, чем Правого сектора, которые действительно представляют из себя реальную силу. Это различные люди и РНЕ, из правого крыла НБП. И Другой России. Славянский союз. Различные другие русские националистические организации. В основном имперского толка. Которые приехали туда воевать. Я думаю, что в общей сложности таких ополченцев там больше тысячи. И мне кажется, что изменение риторики сейчас российской, которую просто визуально видно, что она начала смягчаться, она связана прежде всего с тем, что люди посчитали и поняли, что как бы ни закончился этот конфликт, потом эти нацики вернутся в Москву. Они приедут сюда с оружием, у них пойман кураж, есть боевой опыт. И если вы посмотрите на их странички, например, Вконтакте или фейсбуке, они все в группах «Россия без Путина», в группах Болотных между прочим. Они были там на Болотной площади. Они к Путину относятся очень скептически. Просто на данный момент это совпало, империалистический интерес. Но он рано или поздно закончится. И они окажутся тут”, — (Пономарев/Эхо Москвы

Перводвигателем революционных процессов могут быть в первую очередь все те же люди системы «Стрелков-Гиркин». Они уже начинают понимать, что пропагандистская «русская весна» имеет мало отношения к реальным процессам в России и на постсоветском пространстве. Путина они никогда особенно не любили и даже скорее ненавидели — просто нынче решили воспользоваться темой ГКЧП-2 для реализации своих застарелых планов и амбиций. Если планы не воплотятся, русско-весеннее ополчение может обернуться против истинного виновника торжества”, (Белковский)


___________________________________________________________________________________________________________________

Зверніть увагу: люди, які вдерлися в Україну, сіючи смерть і хаос на своєму шляху, Путіна не люблять, знаходяться в опозиції до правлячого православно-чекістського режиму. Але замість того, щоб боротися за свої ідеї у власній державі, де сидить ненависний їм правитель, вони поперлися в сусідню країну, щоб помститися її народові за те, що він спромігся зробити речі, які російські "бунтарі" реалізувати не здатні, а саме: подолати кримінальний, корумпований режим, захистити власну національну честь і гідність від жлобів та манкуртів, відкрити собі нові горизонти, консолідувати націю.

У своїй звірячій ненависті до України та інших народів, що вивільнилися з-під московського ярма, вони цілком солідарні з Путіним. Така зворушлива єдність усіх (або майже всіх) політичних спектрів РФ у ставленні до "найбільшої катастрофи ХХ століття" просто жахає.

І той, хто сподівається, що заміна Путіна на Пупкіна/Гіркіна/Бабайкіна зупинить російський експансіонізм, глибоко помиляється. Це не Путін зазомбував націю, це - нація, обтяжена вродженими пороками, породила зомбака.

Партія регіонів всьо...

Зараз можна упевнено сказати, що на Донбасі не існує місцевої еліти, і між населенням Донбасу і Києвом\Москвою більше немає ніяких посередників.

Регіонали підпадають тільки під дві категорії: або ренегатів-колабораціоністів, котрих треба судити за державну зраду, або політичних імпотентів, з якими розмовляти просто немає сенсу.

А тепер питання: ПРО ЯКЕ РОЗШИРЕННЯ ПРАВ РЕГІОНІВ ЗАРАЗ МОЖЕ ЙТИ МОВА?

Регіон, який з піною на губах вимагав собі самостійності від Києва, без Києва так і не спромігся навести у себе лад. Жменька люмпенів цілий тиждень тримала в заручниках область з 4-х мільйонним населенням, з розвиненою інфраструктурою, силами правопорядку, місцевою адміністрацією і понтовитою елітою, яка загарбала левову частку національного багатства.

А ми теревенимо про якусь там Конституційну реформу. У всіх нормальних державах, коли йде війна, влада КОНЦЕНТРУЄТЬСЯ. А ми її розпорошуємо. Де логіка?

Зараз пішла інформаційна підготовка зливу Донбасу. Не знаю точно, хто за нею стоїть, але як і напередодні здачі Криму пішли пости про те, як Україні буде чудово без Даунбасу. Скинемо тягар з плечей, с глаз долой - і с сєрдца вон, і бігом у Європу.

Якщо влада вирішила здати Донбас без бою, або імітувати спротив - це значить, що вона вирішила погодитися на переполовинення України. Бо Донбас - це плацдарм для наступу на весь південний Схід. Путін уже усвідомив, що ВНУТРІШНІХ передумов для сепаратизму і федералізації в Україні немає. Розгойдати ситуацію виключно завдяки внутрішнім силам - нереально. Ні переважна більшість населення, ні еліта (навіть така гнила, як донецька ПР) не зацікавлена у розвалі країні. З чисто економічних причин. Інакше сепаратистські акції не були б такими маргінальними, а місцеві облради на Сході і Півдні уже б дружно голосували за федерацію/відокремлення/вступ до РФ. Але навіть у КРИМУ голосування місцевих органів влади за відокремлення від України легітимним чином провернути не вдалося - довелося присилати спецназ.

Тому Путін може сподіватися лише на військову силу. Той факт, що на Півдні та у Запоріжжі сепаратиські рухи були рахітичними, не повинно нас заспокоювати. Просто вдарити одночасно по всіх областях Сходу - нереально з військової точки зору (а Путін уже зробив ставку на окупацію). Крим - вкрай незручний плацдарм для наступу на Україну. А от Донбас - ідеальний. Окупувавши Донбас, Путін зможе легко перекидати терористів і диверсантів у Харківську, Дніпропетровську, Запорізьку області. А далі на черзі - Херсон і Одеса.

Знайти у Запоріжжі, Харкові, Одесі, Херсоні 300 відморозків, які захоплять приміщення, - не проблема, а з Донбасу до них підтягенться підкріплення і почне пробивати коридор до Придністров'я.

Боронити Донбас нелегко. Бо населення там вкрай інертне. Переважна більшість дончан і луганчан за те, щоб залишитися в складі України. Але активної учаті у захисті свого права бути громадянами України теж не беруть. Коли у мільйонному Донецьку цілий тиждень на будівлі ОДА теліпається прапор країни-окупанта, а населення сидить дома у махрових тапках, дудлить пиво, жує попкорн і чекає, що там вирішить "начальство", а місцеве начальство жує шмарклі і щось там бубонить про переговори та повну амністію для терористів і зрадників, замість того, щоб викинути їх з адміністративних будівель - це, м'яко кажучи, трохи ненормально.

І все одно, Донбас - це наша, українська земля. У Донбасі спротив буде більшим, ніж у Криму. Донбас уже пручається, уже б'є колорадів. У Криму реакція була набагато млявішою.

Тому не слухаємо корисних ідіотів та провокаторів, а готуємося боронити нашу землю.

Останнім часом у мене з френдами точаться постійні дискусії з приводу московської інтервеції та шляхів протистояння агресору. Оскільки істина ніколи не буває одномірною, то хочу чітко прояснити свою позицію.

Я виходжу з того, що хід будь-якого маштабного політичного/історичного процесу (а військове вторгнення РФ на територію України є, безумовно, маштабним явищем) зазвичай обумовлений не одним, а цілою комбінацією чинників, представлених у тій чи іншій пропорції.

Чинники, що спричинили критичну ситуацію в країні після повалення режиму Януковича і вторгнення російських збройних сил на територію нашої держави є, на мою думку, наступними.

1. Безвідповідальність антиукраїнської (ПР) та квазіукраїнської ("Батьківщина") політичної еліти, яка замість спільної роботи зі зміцнення обороноздатності держави та виходу її з глибокої економічної кризи зайнялася перерозподілом портфелів, дрібними торгами, взаємним шантажем та договорняками (між собою та з агресором), що закладють міну під територіальну цілісність і незалежність нашої держави. (Судячи з останньої істеричної заяви Ю. Тимошенко про вичерпаність мирних методів протидії тероризму на Сході, вона дещо запізно усвідомила банкрутство своєї політики загравання з агресором та колабораціоністами).

2. Плачевний стан українських збройних сил та служби безпеки, спричинений десятиліттями недбалого ставлення з боку правлячих еліт до питань безпеки та обороноздатності держави. При цьому нинішня влада, яка вже не вперше стає за кермо держави, повинна усвідомлювати, що й вона несе відповідальність за руйнацію ЗСУ та провальну просвітницьку політику щодо безпекових питань.

3. Понижений рівень національної свідомості та патріотизму на Сході й Півдні України, обумовлений змішаним етнічним складом населення (особливо це стосується Криму, Донбасу та крупних обласних центрів Півдня), попереднім планомірним зросійщенням промислових регіонів імперською владою, наявності у значної кількості жителів південного сходу родинних зв'язків з мешканцями Росі... Усе це заважає жителям Сходу і Півдня активно підтверджувати свою громадянську позицію і сприймати сусідню державу як агресора, з яким треба боротися в т.ч. і зі зброєю в руках.

4. Недостатня підтримка України з боку міжнародної спільноти та країн-гарантів по "Будапештському меморандуму", яка виключає поки що військову допомогу і обмежується санкціями проти РФ, що мають відкладений ефект.

У ситуації, що склалася, слід продовжувати тактику, засвоєну ще Майданом. Боротися за Незалежність та цілісність української держави, перешкоджати спробам правлячої кліки укласти зрадницькі угоди з внутрішніми та зовнішніми суб'єктами. І поменше оглядатися на думку егоїстичної та розважливої світової спільноти, а ставити її перед фактом, як це було, коли народ зруйнував домовленості про компроміс зі злочинним режимом, освячені президентом США. Борімося - поборемо.

Originally posted by nazavzhdy at Арсен Аваков - Текущий он-лайн.

Зараз всі, кому не лінь, порівнюють Путіна з Гітлером, а його Федерашку з ІІІ Рейхом. І я цим грішу, каюсь. Є там одна велика спільна риса - реваншизм.

Але на цьому подібність закінчується. І починаються відмінності, які чітко свідчать, що ми маємо справу з ворогом, набагато огиднішим, ніж нацизм німецького розливу.

1. Німеччина у І Світовій Війні чесно воювала на 2 фронти, була знекровлена і розірвана на шматки противниками. Тому їхнє прагнення реваншу не таке підле, як реваншизм совків, чия Совдепія просто згнила. А керівник РРФСР Єльцин був головним могильником Радянського Союзу. Після підписання Біловізької Угоди росіяни переважною більшістю голосів обрали його президентом, легітимізувавши таким чином розпад. Тепер вони почали згадувати про "Хрущьовскіє подаркі".

2. Гітлер був особою істеричною, але колоритною. Умів пристойно малювати і писати книжки, добре знався на музичному та образотворчому мистецтві. Путін - звичайна безталанна сірятина, яка літає акі стєрх і махає ногами у стилі дзю-до.

3. Гітлер був хоробрим воякою. Незважаючи на слабке здоров'я воював за свій улюблений Дойчлянд, ризикуючи життям. Путін служив нишпоркою, тягав чемодани за Собчаком і вів баталії хіба що у кабінетах.

4. Німеччина була хоч і тоталітарною, але все ж таки європейською державою. Виробляла якісну продукцію і потребувала природніх ресурсів. Росія просякнута духом лінивої євразійщини, вічний сировинний придаток, який усім нав'язує свою гнилу, тупикову модель суспільно-політитичного устрою. Ресурсів у них до фіга, а от кеби розпорядитися ними - малувато.

5. Німці чесно вважали себе обраною нацією, а інших - унтерменшенами. І не лізли ні до кого зі своїм лицемірним братством. Православні чекісти, об'ївшись щей і бєлєни, душать сусідів у братерських обіймах.


Тому Путлєру навіть капута не буде - буде повний кірдик.