dniprovska: (Default)
big_891598[1]

Що спільного між Путіним і Ганнібалом? Здається, нічого. Ганнібал Барка - один з найвидатніших діячів античності, великий полководець, якого ставлять в один ряд з Олександром Македонським... А Путін... Ну, самі знаєте ХТО такий Путін ;)

Але гортала я вчора опус Anthony Everitt "The Rise of Rome...", і мені спало на думку, що між Другою Пунічною війною і нинішньою, московсько-українською, можна провести досить чіткі паралелі. Historia est magistra vitae, це ж усім відомо.

Існує думка, що Ганнібал свого часу припустився фатальної помилки: замість того, щоб одразу рушити на Рим, зробив надто велику ставку на сепаратизм і намагався спершу відколоти від ненависного противника якомога більше провінцій та союзних міст. Але Римська республіка уперто не бажала капітулювати і виставляла проти нападника легіон за легіоном, втягнувши його в болото затяжної війни, котра виснажила його ресурси і довела до поразки.

А починалася кампанія просто блискуче! Ганнібал переправився через Альпи, розгромив римлян біля Тразименського озера і пішов гуляти по римських теренах, як вовк по кошарі...

Римляни буди в шоці, але не здалися і обрали собі диктатором Фабія Максима. Так, так, слово "диктатор", яке нині має негативне значення прийшло до нас із ДЕМОКРАТИЧНОГО Риму. Коли римляни стикалися зі смертельною небезпекою, вони обирали собі диктатора і надавали йому надзвичайних повноважень. Фабія Максима дражнили "Овечкою" за сумирність та неквапливість. І стратегія, яку той обрав, повністю відповідала його вдачі. Фабій зробив ставку на виснаження противника і уникав прямих зіткнень з карфагенським військом.

Публіці така стратегія не сподобалася. Римляни вирішили, що Фабій зливає армію, і коли скінчився термін його диктаторських повноважень, дали йому сандалем під дупу. Ніхто майже не звернув уваги на те, що цей тюхтій сколотив для Республіки величезні (як на ті часи) збройні сили у 87 000 чоловік, котрі більш, ніж у півтори рази переважали п'ятидесятитисячне військо Ганнібала.

Опісля Фабія Римом стали правити консули: Луцій Емілій Павло та Гай Теренцій Варрон. Луцій Емілій був аристократом - щирим римлянином з діда-прадіда - і людиною розумною та розважливою. Він по достоїнству оцінив роботу свого попередника і наполягав на продовженні його політичного курсу. Варрон же був плебеєм (щоб ви знали, плебеями у Римі називали зайд, чужинців) і ратував за якнайшвидше закінчення війни та шукав приводу для вирішальної битви з карфагенянами.

І ось зійшлися римська та карфагенська армія близ містечка Канни... За звичаєм, консули командували військом по черзі. Спочатку Ганібал запропонував вступити в бій Павлу. Той завбачливо ухилився від широкомаштабного зіткнення. А от наступного дня командування перейшло до Варрона - і той радо поліз у бійку ...

Битва під Каннами стала однією з найжахливіших поразок римлян за всю їхню історію! Легіони, які так дбайливо збирав Фабій, зварилися у каннському котлі. І що показово: Луцій Емілій Павло, хоча й намагався до останнього уникати ризикованих воєнних авантюр, коли зав'язалася битва, змагався звитяжно і загинув смертю хоробрих, не поступившись перед ворогом. А істерична вискочка, яка втягнула римське військо у криваву м'ясорубку, дала драла і поскакала до Риму.

У ті часи не існувало ні Фейсбуку, ні навіть телефонів - і римська публіка до останнього не відала, що відбувається, тому римські кухарки не бігали на Форум і не штурмували Сенат з криками: "годі зливати армію!" і з вимогами послати резерви хлопцям під Канни :)

Ось тоді римляни і оцінили по достоїнству тактику Фабія, якого потім обирали консулом аж 5 разів і вже не називали "овечкою", а присвоїли йому прізвисько "Кунктатор" - "Повільний". Римський поет Енній згодом оспівав у своїх віршах цього діяча, написавши, що Unus homo nobis cunctado restituit rem (одна людина зволіканням врятувала державу).

Поки Максим зволікав і телився, у Римі підріс великий полководець - Публій Корнелій Сципіон (названий згодом Африканським), котрий і переламав хребет Карфагену...


_________________________________________________________________________


Мораль у цієї історії, НМД, ось яка: не завжди зволікання смерті подібне - буває і навпаки. Розважливість та обережність не суперечить шляхетності. Рим врятувала шляхетна "овечка" патрицій Фабій Максим. А найдошкульніші поразки від карфагенян зазнали нетерплячі й метушливі плебеї: Гай Фламіній, Марк Мінуцій Руф та Гай Теренцій Варрон, яким свербіло в одному місці.

Ну і головне, щоб Києву Риму нічого більше не загрожувало - Moscovia Carthago delenda est!
dniprovska: (athena_1)
У понеділок, 1 жовтня, в Грузії відбулися парламентські вибори. Перемогу отримав опозиційний блок «Грузинська мрія» під проводом мільярдера Б. Іванішвілі (по-нашому – Януковича ). Ну захотіли грузини покращення – з ким не буває? Михайло Саакашвілі відправляється у опалу, чи той, як його, переходить у опозицію.

Посол США у Грузії вже поздоровив п. Іванішвілі з хорошим результатом на виборах. Хоча цих результатів ще ніхто офіційно не оголошував, але послу і так видно, що результати хороші. А на початку серпня ц.р. до Грузії приїжджали американські сенатори. Вони спілкувалися з представниками влади і опозиції, розпитували їх про стан справ у державі та обіцяли всебічну підтримку у питаннях розвитку демократії, вступу до ЄС та НАТО.

Ми це вже проходили у 2009р. Тоді до нас теж приїжджали високоповажні американські гості, ввічливо спілкувалися з представниками влади та опозиції, розпитували їх про стан справ у державі та обіцяли всебічну підтримку української демократії. Унаслідок такої всебічної підтримки наша демократія завалилася і покотилася кудись у бік Москви…

Правда, недавно (в акурат перед виборами) американці оговталися і вирішили щось у нас підтримати. Якщо не демократію, то принаймні персону, яка завдяки кваліфікованому піару асоціюється на Заході з демократією. Сенатори похапцем прийняли резолюцію, у якій закликали негайно випустити політичних в’язнів (ну, сенаторам, звичайно видніше, хто з наших в’язнів політичний, а хто так…).

Коротше, нас зливають. Ну, якщо не остаточно зливають, то принаймні випихують у сіру зону, на периферію своїх інтересів. Випихують м’яко, політкоректно, під виглядом боротьби за демократію та права людини, з глибокою повагою до волевиявлення народу, і.т.д., і.т.п. Бо зараз криза, бо в демократів повно своїх клопотів, бо їм бракує волі та рішучості, щоб осмикнути крупного політичного агресора (з яким дехто з них у долі), бо вони сподіваються, що все якось само собою утрясеться, що обійдеться малими жертвами… І взагалі, хлопці, треба поважати волю народу. Народ проголосував за ваших опонентів – от і передавайте їм владу, як велять принципи демократії. Головне – щоб перехід влади пройшов мирно та демократично, а там – хоч трава не рости.

Я б не стала робити трагедію з [тимчасової] поразки демократії в Україні і Грузії. Реакція – явище закономірне і минуще. Та й політики, на яких стоїть тавро «кремлівська маріонетка» не такі вже й віддані васали Москви, як здається їхнім опонентам і самому Кремлю. Відступить російська зима, настане новий політичний сезон, і в Грузії знов зацвітуть троянди. А ми помаранчі експортувати більше не будемо – свій політичний продукт виростимо…

Але уроки з поточної ситуації винести необхідно. Ми надто багато надій покладаємо на «стратегічних партнерів». Усі політики в нас обов’язково мають носити розпізнавальні знаки: прозахідний – проросійський. Ми самі даємо привід крупним політичним гравцям використовувати нас у якості пішаків та розмінних карт. Звичайно, така позиція не в останню чергу викликана об’єктивними чинниками: менталітетом електорату, економічною залежністю, географічним положенням, тощо. Але ж треба комусь переломити цей тренд. Тим більше, що Україна, на відміну від Грузії, має набагато потужніший економічний та оборонний потенціал – не має лише еліти, здатної його розвинути.

Менше, ніж через місяць, у нас теж відбудуться парламентські вибори. Перспектива вимальовується далеко не райдужною. Знову до законодавчого органу влади лізе політичний мотлох, а у якості «нових облич» виступають пусті проекти, фінансовані правлячою верхівкою, або Кремлем. Знову країна ділиться на Схід і Захід, а кандидати у депутати на прозахідних і проросійських (при тому, що де-факто вони всі проросійські, бо прозахідні кандидати – це персони, які на ділі, а не на словах є прибічниками демократії та ринкових відносин – таких у нас одиниці). Знову українські політики, як малі діти, бігають жалітися у Брюссель і Вашингтон на «поганого дядю», а їхні малодушні прихильники радіють, зачувши інформацію про можливі санкції проти Януковича і Ко. Чинна ж влада, хоч і відгавкується для порядку, але вже готує активи, щоб задобрити тих, хто може пройтися по ній санкціями…

Цю зграю бовдурів і здирників треба гнати з влади. Але не по сигналу з Брюсселю/Вашингтону/Москви. Ми самі повинні з нею впоратися. Тільки тоді демократичні здобутки будуть тривкими…
dniprovska: (Default)
Я люблю перечитувати Джеймса Джойса. Ні, не тому, що в нього легкий і вишуканий стиль – стиль у нього в’язкуватий і тьмяний. І не тому, що захоплена перипетіями сюжетів його творів – саме Джойс пропагував безфабульність як художню норму. У творах ірландського класика мене приваблює подібність. Simili similis gaudet, як казали стародавні римляни. Ірландія початку двадцятого століття, якою її змалював Джойс, напрочуд схожа на Україну початку століття двадцять першого. От недавно перечитувала «Дублінців» і ловила себе на думці, що коли замінити «Дублінці» на «Кияни», перемінити власні імена, костюми і антураж, то можна отримати цілком правдоподібну картину життя сучасної української столиці.

«Я мав на меті, − писав Джойс, − написати главу з духовної історії моєї країни, і я обрав місцем дії Дублін, оскільки, з моєї точки зору, саме це місто є центром паралічу». Якщо характеризувати стан сучасного українського суспільства, то можна обійтися одним терміном: ПАРАЛІЧ.

Націю заціпило і вона втратила здатність вільно рухатися: крокувати вперед, долати перешкоди, боронитися, наступати… Вона ледь-ледь ворушиться, пасивно спостерігаючи за тим, що відбувається навкруги. І центром паралічу є місто, яке мало б стати осередком культурного і політичного відродження. Одна з найдревніших столиць Європи, де розгорталися сцени героїчного епосу, де відбулося стільки яскравих і трагічних подій, де жило і творило стільки видатних особистостей, перетворилося на скопище безликих обивателів, безсовісних ділків і безпринципних політиканів…

Є нації, які вступають у самостійне життя сміливо і легко. Вони настійливо (часом навіть нахабно) заявляють про свої права, методично тіснять сусідів, розширюють сферу впливу. І не встигне міжнародна спільнота озирнутися, як поневолена країна перетворюються на панівну. Так вийшли на світову арену, наприклад, сполучені Штати Америки.

А є країни, які входять у світ якимись прибитими. Вони ніяк не спроможуться зіп’ятися на ноги, скинути пути, випростатися у повний зріст і зайняти достойне місце у сім’ї народів. Їм бракує моральних і фізичних сил, щоб постояти за себе, намітити власну лінію поведінки і переміститися з периферії у епіцентр міжнародних подій. Так буває з народами, які надто довго і безуспішно боролися за незалежність, над якими надто довго тяжів закон негативного відбору.

Якщо з дерева постійно збивати цвіт і прищеплювати йому бозна-які пагінці, воно перестає нормально плодоносити і породжує огидні, неприродні гібриди. Якщо систематично нищити цвіт нації, прищеплювати їй комплекс меншовартості та розбавляти її склад чужорідними елементами, то вона поступово вироджується і отримавши «вольну» не зможе нею повною мірою скористатися, як не може підрубане, прибите морозом дерево одразу дати рясні плоди.

У країні, яка не спромоглася зберегти чітку національну ідентичність, зайняти видне місце у світовій спільноті і поставити перед собою глобальні завдання, столиця набуває рис провінційного міста. Бо у цій столиці ніхто не приймає складних і масштабних рішень, тут немає національної еліти, здатної задавати власний тон у різних сферах життя – тут усі займаються відтворенням і запозиченням. А стояче середовище рано чи пізно починає загнивати…

Цінність «Дублінців» як художньої моделі полягає у тому, що в них послідовно показане життя «втомленого» етносу у різних аспектах: дитинство, юність, зрілість, громадське життя.
З раннього дитинства мешканці периферійної столиці втрачають духовні орієнтири. У першому оповіданні циклу «Сестри» (The Sisters) юний герой переживає смерть свого друга і наставника – отця Флінна. Тут уперше зустрічається ключове слово «параліч» − саме цей недуг скосив небіжчика. Злощасний паралітик у Джойса є уособленням католицької церкви, (у більш широкому сенсі – інституту моралі), яка в Ірландії відігравала дуже важливу і суперечливу роль. Для народу, який втратив власну мову і більшість національних традицій, віросповідання було ледь не єдиним бар’єром на шляху повної асиміляції з завойовниками. І в той же час церква з її чисельними обмеженнями і забобонами гальмувала культурний розвиток країни і консервувала рудиментарні форми соціального укладу.

Якщо абстрагуватися від суто ірландської специфіки, то образ нерухомого пастора з пустою чашею для причастя є символом нефункціональності/вичерпаності ідейних установок, авторитетів та інституцій, які традиційно служили опорою суспільної моралі. Виснажений безплідними боріннями етнос не спроможний виробити сучасні (up-to-date) моральні установки та культурні парадигми і перш, ніж він оздоровиться (якщо таке оздоровлення взагалі можливе), він вивергне з себе не одне втрачене покоління, бо скільки ж волі, енергії та терпіння потрібно для того, щоб зцілити розірваний нерв національної традиції, кінці якого губляться в заплутаному клубку ганебних поразок і забобонів…

Вульгарність, дріб’язковість та збоченість оточуючого середовища затьмарює ранок життя. Ця проблема майстерно розкрита в оповіданнях «Зустріч» (An Encounter) та «Аравія» (Araby). Розчаровані, позбавлені духовної опори та яскравих, позитивних емоцій нові покоління вступають у життя моральними інвалідами.

Характерною рисою «Дублінців» є відсутність характерів у традиційному сенсі цього слова. Візьміть «Сцени паризького життя» Бальзака, або Лондон у романах Діккенса – і ви там знайдете безліч яскравих, об’ємних персонажів. Там навіть негідники є колоритними, багатогранними фігурами і викликають якщо не симпатію, то принаймні живий інтерес. Джойсівські дублінці схожі на пласкі картонні фігурки, недбало розмальовані бляклими, тьмяними фарбами. І це – не брак художньої майстерності. Це – прикмета місця і часу.

У спільнотах з розмитою національною ідентичністю вкрай важко знайти сильну, глибоку і непересічну натуру. Бо що б там не казали, а національний характер є ґрунтом, на якому вимальовується характер особистий. І якщо полотно не заґрунтоване, то фарби розтечуться, потьмяніють, а контури втратять чіткість.

Столична громада майже втратила одну з ключових національних ознак – мову (паралітикам взагалі частенько мову відбирає). У нашій столиці – руськоязичній, космополітичній, безмежно терпимій до всякого чужорідного непотребу – яскраву, непересічну особистість днем з вогнем не знайдеш. Індивідуальність тут стирається, або витісняється на маргінес, бо їй нікуди приткнутися у цьому царстві вторинності й боязливої толерантності.

Нація здрібніла і втратила чіткі контури. Дух свободи і непокори, який століттями підтримував життя народу, поступово витіснився духом наживи і пристосуванства. Ми належимо до когорти етносів, які надто довго стояли перед вибором: загинути, або опаскудитися. І кількісні зміни поступово перейшли в якісні. Дрібні корисливі розрахунки, немов короста, обліпили усі сфери життя, не залишивши вільного місця для самозреченого, безкорисного служіння народу.

В принципі, культ матеріальних благ не є чисто ірландською/українською рисою. Він є всюди, де панують ринкові відносини. Але атмосфера в суспільстві стає особливо нестерпною, коли важкий дух наживи змішується зі зловонним духом зради. Зрадливість є типовою рисою переважної більшості індивідів, що належать до етносу, якому тривале пригнічення зламало хребет. Зрада відбувається у всіх напрямках: зраджують себе, свої мрії, своїх ближніх, свої політичні переконання.

Герой оповідання «Нещасний випадок» (A Painful Case) ходив був на збори політичної партії. Та коли партія розпалася на три окремих фракції, кожна зі своїм лідером і окремим приміщенням, то перестав бувати на зборах. Як це нам знайомо! Якщо пересічний киянин надумає вступити у політичну партію, він повинен бути готовий до того, що ця організація врешті-решт розпадеться на три окремих фракції і три недолугих бовдури будуть виборювати один в одного право називатися лідером нації. Вибір у такому випадку небагатий: або приєднуватися до якоїсь камарильї, або послати політику під три чорти.

Батько іншого героя (оповідання «Після перегонів» (After the Race) почав життєвий шлях затятим націоналістом, але зайнявшись м’ясною торгівлею і наживши капітал, перемінив свої погляди. Скільки наших «щирих» патріотів за шмат сала перемінило свої погляди!

Зрадливість і моральний занепад етносу, який здрібнів під дією негативних чинників, найбільш повно показана у оповіданні «День Плюща» (Ivy Day in the Committee Room).

Днем плюща називаються роковини смерті видатного політичного діяча Чарльза Стюарта Парнела. Його нещаслива біографія викриває глибокі протиріччя ірландського соціуму та національного характеру.

Народи, які віками були позбавлені права самостійно вирішувати свою долю, втрачають здатність розрізняти важливе і другорядне, своїх та чужих. Вони можуть проявляти ослячу впертість у несуттєвих питаннях і хробачу гнучкість та поступливість у питаннях принципових і доленосних. Вони нічого не пробачають своїм, зате все пробачають (або змушені пробачати) чужинцям.

Парнел розумно і послідовно виборював своїй країні гомруль (право на самоврядування). Але його зацькували власні забобонні співвітчизники, дізнавшись про зв’язок із заміжньою жінкою (яку він щиро кохав, з якою згодом побрався і прожив до кінця свого життя). З подачі агентів англійського уряду та місцевих клерикалів був роздмуханий жахливий скандал і один з найвідданіших та найуспішніших борців за свободу Ірландії був моментально втоптаний у грязюку, скинутий з посади голови партії і врешті-решт помер у вигнанні. Процес здобуття гомрулю заглух і Ірландія на довгі десятиліття залишилася під владою англійської корони, яку успадкував
Едвард VII – відомий розпусник, про чиї любовні походеньки знала вся Європа, і який не вилазив із судових процесів, спричинених не вельми цнотливим способом життя.

Парнел був кумиром Джойса і його трагічна доля змусила письменника кинути вустами Стівена Дедалуса, героя роману «Портрет митця замолоду» жахливий докір своєму затурканому і непослідовному народові: «З часів Тона до часів Парнела не було жодної чесної, щирої людини, яка б віддала вам життя, молодість і любов, і яку б ви не зрадили, не покинули б у скруті, яку б ви не облили помиями і не зрадили! … Та будьте ви прокляті!».

У нас споконвіку відбувалося те ж саме. Варто було об’явитися в Україні харизматичному ватажкові, який осмислено і цілеспрямовано боровся б за свободу і незалежність, його зацьковували власні співвітчизники. Чіплялися до якоїсь несуттєвої вади (а політиків без вад не буває), скидали з п’єдесталу, втоптували у грязюку, а потім, задравши штани й спідниці, бігли за пройдисвітами та бовдурами, які збивали їх на манівці. («Народ наш, як дитя сліпеє зроду, ніколи світа сонці не видав. За ворогів іде в огонь і в воду, катам своїх поводирів віддав»).

«Дублінці» починаються темою смерті і завершуються цією ж темою. У новелі з красномовною назвою «Мертві» (The Dead) автор виносить страшний вирок сучасному йому суспільству. Ті, хто пішов з життя, хто залишився у минулому, є більше реальними, більш вартими глибоких емоцій, ніж ті, хто робить вигляд, що живе, а по суті – просто коптить небо. Нашому суспільству можна винести ідентичний вирок. Єдине, що може його пом’якшити, так це надія на те, що вирок цей не остаточний.

Параліч – страшна хвороба. Одужують після неї одиниці. Позбутися паралічу можна унаслідок тривалого і систематичного лікування. Але іноді рухливість може відновитися під дією раптового потрясіння. Глибоке душевне переживання, або загроза життю змушує немічного зіп’ятися на ноги.

Можливо, нашу державу, яка утворилася унаслідок розпаду загниваючої імперії і не пройшла процедуру очищення, потрібно гарненько струснути, щоб вивільнити приховані резерви (а вони в нас таки є, що б не казали песимісти та шовіністи). Ці резерви повинні були б спрямовані на нейтралізацію пошесті, яка вгніздилася у самому серці держави − у одній з найдревніших столиць Європи, де розгорталися сцени героїчного епосу і де жило й творило стільки видатних особистостей. Головний нервовий вузол країни обліпили бацили стагнації, які поїдом їдять усе живе й розумне і гасять усі імпульси, здатні зрушити країну з місця. І доки ми не відчистимо Центр від чужорідних, омертвілих нашарувань, ми спроможемося встати з колін …
dniprovska: (Default)
Історія повторюється двічі
Г. Гегель

Все смешалось в доме Облонских…
Л. Толстой «Анна Кареніна».


Comparaison, як відомо, n`est pas raison. Аналогії, як і умовний спосіб, є речами надто сумнівними і історичною наукою не визнаються. Але коли мова йде про сучасну Росію, аналогії просто впадають у око, тож, останнім часом усі, кому не лінь, проводять історичні паралелі між минулим і сучасністю.

Комусь нинішня ситуація нагадує 17 рік. Можливо. Навальний – такий собі сучасний Керенський: самозакоханий балакун, освічений бовдур, який наївно вважає, що у Росії можна повалити авторитаризм і водночас зберегти її єдиною і неділимою. Ліві партії – то жалюгідна пародія на лівих сторічної давності: благодушний Зюганов-Плєханов та навіжений Едічка Лімонов, якого з великою натяжкою можна порівняти з Ленинім або Троцьким…

Економіка РФ, як і економіка Російської Імперії на початку ХХ ст. стрімко розвивається, щоправда, розвиток цей ще більш непропорційний , суперечливий і несталий, ніж сто років тому. У культурному і суспільному житті домінує декаданс, який нині іменується звучним словом «пост-модерн». Процвітає культ смерті, мода на наркотики, окультизм і самогубства…

Хтось порівнює нинішню Росію з СРСР у останні роки застою. Що ж, певна подібність і тут простежується. Період президентства Путіна – це таке собі перевидання епохи Андропова, що завдяки відносній молодості і живучості її творця затрималася на непристойно довгий термін. Те ж саме «закручування гайок» замість системної модернізації, посилення ролі спецслужб, маніакальне бажання за будь-яку ціну обплутати Європу мережею російських газогонів і взяти її політику під свій контроль…

А комусь Путінська Росія нагадує Миколаєвську Росію. Принаймні, фраза «сверху блеск – снизу гниль», що стала популярною наприкінці правління Миколи І, ідеально пасує до сучасної Росії. За парадним блиском стабільності – економічна стагнація та свавілля державного апарату, наскрізь роз’їденого корупцією і безкарністю. За тимчасовими успіхами агресивної зовнішньої політики – перспектива міжнародної ізоляції. Плішивий Микола у перуці, плішивий Путін у ботоксі – ходячі уособлення реакції, що відчайдушно намагається протистояти плинові часу…

Путін кристалізував зовнішню стратегію, вироблену його царственим попередником: агресивна зверхність по відношенню до малих європейських народів плюс фінансове заохочення очільників народів великих. «Пальмерстон – російський агент, − писав відомий класик, шпетячи уряд Великобританії за надмірну поступливість росіянам напередодні Кримської Війни, − княгиня Лівен заплатила його борги у 1827-му, князь Лівен увів його у міністерство закордонних справ у 1830-му…» Вам це нічого не нагадує? Проте лукава стратегія ця закінчилася крахом: продажних і недалекоглядних політиків у Європі виявилося менше, ніж чесних і далекоглядних…

А взагалі, головною рисою життя сучасної Росії є дивовижна еклектичність, а еклектика зазвичай є ознакою занепаду. Тут і апологія Сталіна, і пам’ятник Денікіну, і канонізація царської сім’ї і серіали про доблесних чекістів. Тут православний комуніст Зюганов обнімається з попами, а попи – благословляють Зюганова. Одним словом, всьо во славу государства Россійскаго! Імперія вже вичерпала усі можливості для реінкарнацій і черпає наснагу виключно у минулому, проте охоплена псевдопатріотичним угаром нація не розбирає дороги і не помічає, що її знову заводять у тупик.

Між періодом «керованої демократії» та іншими періодами російської історії можна провести досить багато паралелей. Однак, творець цього режиму, президент Путін, сам ні на кого не схожий. В Росії ще ніколи не було подібного правителя. І в той же час назвати Путіна яскравою, неординарною фігурою язик не повертається. Путін – типова посередність, aurea mediocritas, котрій у якийсь дивний спосіб вдалося зачарувати одну з найбільших у світі націй, за що недоброзичливці приклеїли йому прізвисько «Крихітка Цахес».
Може, справа була у тому, що нація, прибита і принижена, як скривджена жінка, готова була віддатися першому-ліпшому, хто пообіцяє підняти її з колін і дати здачі кривдникам. А може, справа тому, що Путін по своїй суті − «істінна русскій челавек».

Очільник РФ ніколи нічого оригінального не придумував. Усі його епохальні месиджі і глобальні стратегії були десь у когось запозичені. А вся історія Російської Імперії будувалася на запозиченнях. У Візантії запозичили імперські атрибути і казку про Третій Рим. У Заходу – ідеї і технології. Ви, певно, заперечите: «А хто ж не запозичував? Варвари запозичили культуру у римлян, ті – у греків, а греки – у шумерів та єгиптян». Ну, звичайно, культурний обмін – явище звичне. Але що стосується західної цивілізації, то був плідний і взаємовигідний обмін культурними та економічними досягненнями, який пришвидшував внутрішні трансформації і сприяв емансипації Людини – єдиної міри всіх речей. У Росії ж запозичення і зовнішні метаморфози ніколи не міняли ні глибинних принципів життя, що передбачали верховенство Держави над Особистістю, ні її ролі у світовому розподілі праці – ролі сировинного придатку з непомірними геополітичними амбіціями. І під товстим шаром чужорідних еклектичних нашарувань криється дрімуча патріархальна ментальність, яку чомусь називають «загадковою російською душею»…

Володимир Путін, як і його країна, пережив у своєму житті цілу низку метаморфоз. Але я сумніваюся, що він сприймав близько до серця усе, що він говорив і робив. Путін залишився маловиразною, малозрозумілою персоною, керованою, швидше за все, банальним інстинктом самозбереження. Йому конче потрібно не допустити, щоб його більш яскраві та освічені суперники випередили його і відкинули назад, у сферу нікчемності і небуття, звідки він із таким трудом виліз.

Четвертого березня Путін буде обраний президентом РФ. Опозиція, звичайно, влаштує мітинги і акції протесту, але у найближчий період вони навряд чи принесуть результат. Переможець не поступиться, бо система «керованої демократії» так влаштована, що вона або не гнеться, або ламається.

Врешті-решт для Росії, яка не має внутрішнього економічного стрижня і залежить від зовнішніх ринків, вирішальну роль зіграє міжнародна ситуація: ціни на енергоносії та політика провідних держав. Лідери Заходу (від Наполеона до Обами) у стосунках з Росією зазвичай припускалися двох фатальних помилок. Перша помилка – наївна віра у те, що з Росією можна домовитися і налагодити тривалі дружні стосунки. Це в принципі неможливо, бо Росія, як і кожна імперія, не здатна вирішувати внутрішні проблеми інакше, як за рахунок зовнішньої експансії. Це все одно, що намагатися мирно жити поряд із крупним хижаком. Друга помилка – зухвала спроба підкорити Росію силою зброї. Російська Імперія – то такий величезний і черствий кусень пирога, який не під силу переварити жодній цивілізованій країні. На таке можуть спромогтися хіба що китайці, у майбутньому.

Єдина прийнятна стратегія стосовно цього велетенського оплоту реакції – рішуча й консолідована протидія імперському експансіонізму та переведення суперництва у площу економічного змагання. Цю стратегію у загальних рисах окреслив ще Талейран (один з небагатьох європейців, які не плекали ілюзій щодо Росії), а втілив у життя Роналд Рейган. Після розпаду СРСР великі держави вирішили, що колишній агресор твердо став на шлях миру і демократії і почали домовлятися. До чого призвели безкінечні домовленості, ми всі прекрасно бачимо.

У 2012р. відбудуться вибори не тільки у РФ, а й у інших провідних країнах світу. Залишається сподіватися, що нове (або оновлене) керівництво великих держав вибереться з полону ілюзій і проводитиме більш відповідальну й далекоглядну політику стосовно реакційної держави, яка так часто їх обманювала і змушувала танцювати під свою дудку.

Profile

dniprovska: (Default)
dniprovska

November 2018

S M T W T F S
    123
45678910
11121314151617
1819 2021222324
252627282930 

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jun. 10th, 2025 10:48 pm
Powered by Dreamwidth Studios