dniprovska

ПРОДОВЖЕННЯ, ПОЧАТОК У ПОПЕРЕДНЬОМУ ПОСТІ:

У медиків є правило: перш, ніж лікувати хворобу, потрібно з’ясувати її причини. Лікування соціальних недугів теж починається з визначення їхніх причин. Перш, ніж затівати перебудову політичної системи, потрібно з’ясувати, звідки взялася оця квазідемократія, або, як зараз модно говорити, гібридний режим.

Роком народження «гібриду» був 1991. Про те, що Україна тоді стала на хибний шлях, не змогла, не наважилася, втратила шанси, говорять як прибічники, так і противники незалежності. Але мало хто враховує важливу, але не вельми знану істину, що нова незалежна держава має реальну можливість уникнути долі failed state лише тоді, коли вона була добре «підготовлена» до незалежності попереднім періодом.

Якщо ми порівняємо процес утворення самостійних держав на теренах колишнього СРСР з аналогічним процесом, що відбувався у рамках Британської/Французької/Габсбурзької Імперії, то ми помітимо разючі відмінності. Зазвичай успішному політичному відділенню колонії від метрополії передує період економічного підйому, зростання особистої ролі провінції у системі господарства імперії, формування внутрішнього ринку, поява національного виробника, зацікавленого у державному суверенітеті; а також піднесення національної самосвідомості та розгортання широкого національно-визвольного руху, очолюваного загальновизнаними лідерами...

У нас усе відбувалося навиворіт. Перетворенню України на незалежну державу передував період різкого падіння темпів розвитку, вичерпання основних економічних ресурсів, нівелювання ролі України як стратегічної паливно-металургійної бази та гаранта продовольчої безпеки Союзу; зростання залежності української економіки від російських енергоносіїв, тотальне відчуження народу від засобів виробництва; повне зросійщення промислових регіонів і розмивання етнічної однорідності інших областей, глибокий духовний і моральний занепад.

На момент отримання «вольної» усі соціальні сили, які стояли за Незалежну Україну, або могли б стати опорою для розбудови незалежної держави, були винищені, або витіснені на маргінес. Колективізація знищила клас ефективних власників на селі, був розгромлений національно-визвольний рух на Західній Україні, унаслідок тотального контролю над усіма сферами життя був розірваний живий зв’язок між національно-свідомою інтелігенцією і народом. Перш, ніж викинути Україні атрибути незалежності, її «зачистили» від свідомих, патріотичних елементів, розбавили етнічний склад, витравили з пам’яті народу усе, що давало йому підстави вважати себе повноцінною європейською нацією, викачали більшу частину природних ресурсів і міцно прив’язали до російської газової труби.

Ті, хто стверджує, що в 91-му році перед нами відкривалися чудові перспективи, або лукавить, або не вельми чітко розрізняє реальну і теоретичну можливість. Звичайно, дискусії на тему, що є можливим є по суті філософськими і приречені на умоглядність. Я не буду тут вдаватися в онтологічні хащі, а наведу лише такий приклад. Уявіть собі, панове, що вас довго тримали в ув’язненні, морили голодом, виснажили непосильною працею, відбили пам’ять, зламали хребет, деформували кінцівки, а потім зняли з вас кайдани, відчинили двері темниці і урочисто оголосили: «Все! Тепер ви вільні! Перед вами відкриті усі шляхи! Глядіть, не упустіть свої шанси!». У вас є можливість? Так, ніби то є… Але чи можете ви нею одразу скористатися?

Приблизно в такому стані була наша країна, коли її нарешті випустили з тюрми народів.    

З демократією – та ж сама історія. У країнах, які вважають себе взірцем демократії і вчать нас нині жити, демократизація відбувалася поетапно на тлі економічного підйому − політичній емансипації різних верств і прошарків передувало зростання їхньої свідомості та ролі в економічних і соціальних процесах. Народ крок за кроком виборював собі права і свободи, чітко усвідомлюючи їхню практичну значущість.

Громадяни України, які ще вчора вибирали депутатів «під гармошку» і були повністю відчужені від політичного процесу та прийняття важливих економічних рішень, в один прекрасний день, височайшою милістю, отримали повний комплект демократичних інструментів, не маючи ні реального уявлення про їхнє справжнє призначення, ні досвіду їхнього використання.

Слід розуміти, що і держаний суверенітет, і демократія – це не лише благо, це водночас і навантаження на суспільство. Там, де є права, там неодмінно є обов’язки! Суверенна держава повинна знайти собі певне місце у системі міжнародних відносин і виконувати цілу низку міжнародних зобов’язань (а це потребує напруги, бо у міжнародному співтоваристві ніхто нікому даром нічого не дає і місцем не поступається). Той, хто отримує право вибору, несе відповідальність за свій вибір (бачили очі, що вибирали), тому вибір має бути осмисленим і компетентним.

Українці (на відміну від інших народів) демократичний устрій і незалежність собі не вибороли. Вони були «даровані» нам радянською номенклатурою, яка підвела СРСР до прірви, першою зазирнула в неї і вирішила добровільно поступитися частиною своїх прав і привілеїв, щоб не потрапити на вила. На плечі знесиленого тоталітаризмом, глибоко хворого суспільства ліг непосильний тягар і придавив його своєю вагою. Демократичні інституції і процедури, запозичені у готовому вигляді у більш розвинених народів, нашарувалися на примітивну економічну структуру й просякнутий патерналізмом менталітет і утворили потворний, малофункціональний гібрид, якому важко навіть підібрати відповідний термін.

Головними перешкодами на шляху справжньої (а не поверхової) демократизації українського суспільства є спотворена соціально-економічна структура, яка дісталася нам у спадщину від СРСР; непомірна економічна залежність від «жандарма Європи» (РФ) і присутність у всіх сферах життя потужної «п’ятої колони», яка діє в інтересах сусідньої держави.

Щоправда є ще один – суб’єктивний – чинник, який стосується [колективної] свідомості. Переважна більшість прибічників/противників демократії не розуміє глибинної природи цього суспільного явища. (Про це я вже колись писала, але тема демократії надто складна, щоб повністю висвітлити її в одному короткому дописі).

Противники демократії вбачають у ній лише нестабільність, невизначеність і вседозволеність. Таке уявлення є цілком хибним, хоча і небезпідставним, бо політичні сили, які наразі приватизували термін «демократія» систематично вносять хаос у політичне життя країни і дискредитують ідею, яка не має до них ніякого відношення.

Переважна більшість прибічників демократії трактує цей термін надто поверхово  Для них демократія – це розподіл влади, чесні вибори, свобода слова, місцеве самоврядування, тощо. Насправді ж ці поняття не є тотожними. Вони співвідносяться, як частина і ціле, як форма і зміст.

Щоб зрозуміти глибинну сутність демократії, потрібно починати з витоків. Родоначальниками європейської демократії були давні греки. Саме у грецьких полісах (головним чином у Афінах) зародився політичний устрій, основні принципи якого були запозичені багатьма цивілізованими народами. Та якщо ми відкриємо «Афінську політію» Аристотеля, то з перших же сторінок натикнемося на парадоксальні речі. Великий грецький мислитель називає тиранів Солона і Пісістрата, які одноосібно правили протягом десятиліть, демократами/прибічниками демократії (sic!). Що це: невігластво зайди зі Стагіра, який ні чорта не петрав у афінській політиці, чи ляпи перекладача?

Ні те, не інше. Це – діалектика. Аристотель (на відміну від більшості сучасних політологів, соціологів, гранітоїдів, буквоїдів та інших вчених дармоїдів) прекрасно розбирався у природі соціальних явищ. Для нього, істинного грека, слово демократія звучало буквально: «влада народу». Тому політиків, які боронили народ від аристократичного свавілля і дарували йому закони, що захищали його базові інтереси, він справедливо називав демократами, бо вони торили шлях до демократії.

Головним критерієм демократичності суспільства є народ, точніше наявність/відсутність у широких верств населення фактичних можливостей для реалізації своєї родової творчої сутності і захисту своїх базових інтересів. Все інше – похідне і вторинне. Звичайно, у зрілому громадянському суспільстві права народу гарантує розподіл влади, прозорий виборчий процес, свобода преси, тощо. Але цей зв’язок не є зворотнім!

Наведу більш простий, побутовий приклад незворотного зв’язку. У кожного генерала є лампаси, але не кожен суб’єкт, який нашив собі на штани лампаси автоматично стає генералом. Атрибутами зрілого громадянського суспільства є розподіл влади, чесні вибори, свобода слова, тощо. Але запровадження вищеозначених механізмів автоматично не робить суспільство більш демократичним, безвідносно до інших чинників. Ці механізми працюють лише там, де всі суб’єкти політичного процесу свідомо і добровільно дотримуються засадничих демократичних принципів і поважають вибір народу та його громадянські права і свободи (про наше суспільство таке не скажеш).

Прибічників демократії в Україні постійно збиває з толку табу на концентрацію влади (проголошене західною демократичною спільнотою). Концентрація влади в руках однієї політичної сили вважається апріорі негативним явищем, а розподіл влади – позитивним, безвідносно до соціальної (класової) природи політичних сил, які концентрують/розподіляють між собою владу.

Хибність цього принципу ми перевірили на власній шкурі, коли децентралізація влади у 2004р. перетворила політичне життя країни на балаган і жодним чином не убезпечила пересічних громадян від свавілля можновладців. Я вже не кажу про масштабну здачу національних інтересів під вивіскою демократії.

Якщо розглядати форму політичного устрою безвідносно до її змісту, то доведеться визнати, що режим «керованої демократії» в Росії і режим М. Саакашвілі в Грузії є явищами одного порядку, бо і там , і там спостерігається висока концентрація влади в руках однієї політичної сили і широкі повноваження глави держави. Але ж це зовсім не так!

Владімір Путін і його прибічники використовують свої повноваження для створення системи «цивілізованої корупції» (іще один неологізм від російських політтехнологів), захисту інтересів крупних власників-монополістів і провадження агресивної міжнародної політики, яка дестабілізую ситуацію у світі.

Саакашвілі використав свої чималенькі повноваження для боротьби з корупцією, гарантування економічних свобод широкому загалу громадян та доручення Грузії до розбудови системи безпеки у регіоні. Грузинські реформатори чесно визнають, що їхня країна не є оазою демократії. Хоча справжньої демократії там було набагато більше, ніж в Україні 2004-2010р.р., бо мешканці Грузії мали набагато більше економічних свобод і можливостей долучитися до управління державою через прозорі процедури комплектування держапарату, ніж українці.

Для успішного проведення демократичних реформ в суспільстві перехідного типу потрібен більш-менш тривали період концентрації усієї повноти влади в руках прогресивної політичної сили, яка є носієм нового способу виробництва.

Як же добитися такої концентрації?

Далі буде…