dniprovska

“Лидерство в этом повстанческом движении так называемых народных республик принадлежит российским неонацистам. Которых гораздо больше, чем Правого сектора, которые действительно представляют из себя реальную силу. Это различные люди и РНЕ, из правого крыла НБП. И Другой России. Славянский союз. Различные другие русские националистические организации. В основном имперского толка. Которые приехали туда воевать. Я думаю, что в общей сложности таких ополченцев там больше тысячи. И мне кажется, что изменение риторики сейчас российской, которую просто визуально видно, что она начала смягчаться, она связана прежде всего с тем, что люди посчитали и поняли, что как бы ни закончился этот конфликт, потом эти нацики вернутся в Москву. Они приедут сюда с оружием, у них пойман кураж, есть боевой опыт. И если вы посмотрите на их странички, например, Вконтакте или фейсбуке, они все в группах «Россия без Путина», в группах Болотных между прочим. Они были там на Болотной площади. Они к Путину относятся очень скептически. Просто на данный момент это совпало, империалистический интерес. Но он рано или поздно закончится. И они окажутся тут”, — (Пономарев/Эхо Москвы

Перводвигателем революционных процессов могут быть в первую очередь все те же люди системы «Стрелков-Гиркин». Они уже начинают понимать, что пропагандистская «русская весна» имеет мало отношения к реальным процессам в России и на постсоветском пространстве. Путина они никогда особенно не любили и даже скорее ненавидели — просто нынче решили воспользоваться темой ГКЧП-2 для реализации своих застарелых планов и амбиций. Если планы не воплотятся, русско-весеннее ополчение может обернуться против истинного виновника торжества”, (Белковский)


___________________________________________________________________________________________________________________

Зверніть увагу: люди, які вдерлися в Україну, сіючи смерть і хаос на своєму шляху, Путіна не люблять, знаходяться в опозиції до правлячого православно-чекістського режиму. Але замість того, щоб боротися за свої ідеї у власній державі, де сидить ненависний їм правитель, вони поперлися в сусідню країну, щоб помститися її народові за те, що він спромігся зробити речі, які російські "бунтарі" реалізувати не здатні, а саме: подолати кримінальний, корумпований режим, захистити власну національну честь і гідність від жлобів та манкуртів, відкрити собі нові горизонти, консолідувати націю.

У своїй звірячій ненависті до України та інших народів, що вивільнилися з-під московського ярма, вони цілком солідарні з Путіним. Така зворушлива єдність усіх (або майже всіх) політичних спектрів РФ у ставленні до "найбільшої катастрофи ХХ століття" просто жахає.

І той, хто сподівається, що заміна Путіна на Пупкіна/Гіркіна/Бабайкіна зупинить російський експансіонізм, глибоко помиляється. Це не Путін зазомбував націю, це - нація, обтяжена вродженими пороками, породила зомбака.

«Кто там меж ними в отдаленьи,
Как нечто лишнее стоит.
Ни с кем он, мнится, не в сношеньи,
Почти ни с кем не говорит.
Один, затерян и забыт…»
О. Пушкін, Чернетки роману «Євгеній Онєгін».

«Велика сила класики», «вічні архетипи», «пророчі слова» − над цими шаблонними, заяложеними фразами зі шкільних підручників майже ніколи не замислюєшся, і вони лежать собі у підсвідомості мертвим грузом, аж доки випадок не оживить їх, пов’язавши з актуальними життєвими ситуаціями.
Учора, від нічого робити, гортала «Дневник писателя» Достоєвського і десь на двадцятій сторінці мені прийшла у голову несподівана думка, що якби Федір Михайлович жив у наш час, із нього вийшов би заправський блогер. Свої щоденні записи він міг би вести у ЖЖ. Я не знаю, чи став би блог Достоєвського популярнішим за блог Акуніна (навряд чи), але пристойне місце у рейтингах йому було б гарантовано. А ще великий класик міг би запустити проект zapiski_is_podpolya, де від імені вигаданого персонажа препарував би сучасну йому дійсність і розкривав би перед френдами безодні своєї душі. Цей проект мав би шанси навіть потрапити у топи і висів би на Головній Сторінці на почесному місці (десь між navalny’м і dolboeb’ом). Адже добра половина рахунків, відкрита тими, хто розуміє мову Достоєвського, – це, по суті, «Записки із підпілля».
Тут розташований політичний андеграунд, тут андеграунд художній, тут кожен, хто не бажає втискуватися у абсурдні норми й стереотипи, дає про себе знати: «Я тут, я єсмь, я мислю, а значить, я ще існую!»
З тих пір, як з’явилася на світ «людина з підпілля» − це безіменне творіння письменницької уяви, пройшло півтора століття. За цей час було повалено царський режим, збудовано соціалізм, зруйновано соціалізм, започатковано ринкову демократію і трансформовано її в керовану, а Підпілля стабільно функціонує, розширюється, поглиблюється і поповнюється новими кадрами. Бо на теренах, утоптаних російським самодержавством, базові засади життя ніколи не змінювалися. Змінювався лише фасад і вивіска – надбудова, як казав доктор Маркс. Цю химерну надбудову тримав на своїх плечах приречений народ, як опальний Атлас тримав колись на собі небесне склепіння. Але громіздка конструкція раз за разом обвалювалася і ламала хребти мільйонам живих істот, тож той, хто не встиг сховатися у підпілля, ризикував бути розчавленим, як комаха.
Герой «Записок…» підозрює, що він є мимовільним учасником (і продуктом) якогось чудернацького експерименту, і в цьому бачить джерело усіх своїх негараздів. Він так себе і називає «человек из реторты», бо живе у Петербурзі: «самом отвлеченном и умышленном городе на всем земном шаре». Тут автор словами свого героя потрапляє, що називається «не в бровь, а в глаз».
Територія Російської Імперії є полігоном для безкінечних соціальних експериментів, започаткованих вузьким колом осіб супроти волі й бажання основної маси населення. Щоправда, експерименти почав не Петро І, як гадає Достоєвський (з іншими слов’янофілами), а Іван Грозний, коли штучно розділив країну на Опричнину й Земщину і заходився будувати централізовану державу без відповідних економічних передумов. (У цьому жахливому експерименті наш народ, на щастя, участі не брав.) Експерименти бувають вдалі і невдалі, експерименти мають побічні наслідки. І куди ці наслідки дівати? Знамо куда – у Підпілля.
Колись Рейган назвав етнополітичне утворення під назвою СРСР «імперією зла». Його б можна було б ще назвати «імперією абсурду». Трагедія «титульної нації» цієї держави (вкупі з усіма народами і націями, які вона втягнула у вир своїх нещасть) у тому, що її історія не має внутрішньої логіки. Усі сумлінні й неупереджені історики сходяться у думці, що якісні трансформації в Росії відбувалися переважно під тиском ззовні. Усі її ривки і скачки − то конвульсивна реакція правлячої еліти на загрозу втрати суверенітету (читай: монополії на експлуатацію власного народу). Усі грандіозні новоутворення зводилися похапцем, на сирому, непідготовленому грунті (символом цієї штучності, звичайно, є Петербург, зведений на болотах).
Росія змінювала форму, щоб не змінювати сутність, вона добровільно засвоювала західну культуру, щоб протистояти експансії західної цивілізації, а в перспективі її знищити. Вона вчила своїх дітей логіки, етики і естетики і кидала їх у дійсність, де не було ні логіки, ні справедливості, ні найменшої гармонії людських стосунків. Тому чим вищий був у людини інтелект, чим краще вона засвоювала Велику Європейську Культуру, тим більше шансів у неї було опинитися у Підпіллі. Комфортно себе відчували лише посередності («натуральные люди», «деятели»), які глибоко нічого не засвоювали і під європейським платтям вберегли недоторканими свої азіатські душі. Той же, хто здатен був думати, аналізувати, відчувати, отримував тавро дивака і дзижчав у своєму Підпіллі, як муха у перевернутому стакані.
Таке життя руйнує людну морально і фізично і вона гине. Або скаженіє, об’єднується з собі подібними у яку-небудь соціал-демократичну партію і намагається зруйнувати всю систему «до основанья, а затем…». А потім усе починається спочатку. На плечах народу нагромаджуються штучні конструкції – продукти запозичення і умоглядності – згодом вони обвалюються і ховають під своїми уламками мільйони живих істот…
Якщо поглянути неупередженим оком на те, що нині відбувається в Росії, то можна провести безліч аналогій з минулим. Щоправда, у минулому діячі були крупнішими і колоритнішими, але з деяких пір колесо російської історії дало задній хід, тож замість трагедії ми бачимо фарс із чисельними еклектичними нашаруваннями.
У нас ситуація майже (я повторюю: майже) така сама. Тому що ми по інерції рухаємося у фарватері імперії абсурду і нашу країну «строять» її недолугі епігони – їх у нас легіон.
Але сидячи у підпіллі, намощеному божевільними (чи то дебільними) експериментаторами, варто замислитися, я може в нас усе-таки є вихід?

(Далі буде).