dniprovska

Коли я телефоную в ЖЕК із проханням усунути побутові неполадки, у дев’яти випадках із десяти я чую відповідь: «Ми на таке не виїжджаєм!»
Згоріла проводка – «Ми на таке не виїжджаєм! Самі когось шукайте, наймайте – це не наша парафія!» Забилися труби − «Ми на таке не виїжджаєм! То ви самі їх позабивали, а нас дьоргаєте!» Потік радіатор опалення − «Вообще-то, ми на таке не виїжджаєм − радіатори ви самі должні мінять! Ну ладно, пришлю хлопців!»
Прийшли «хлопці» − два здоровенних кабана з дводенною щетиною на масних щоках і дворічною грязюкою на порепаних ботинках. Вони вломилися в хату, як два диких вепрі, наповнивши приміщення терпким ароматом свіжого перегару.
- Ну, і нашо Ви нас визивали? Шо Ви од нас хочете?
- Я хочу, щоб ви заварили радіатор.
- А ще шо?
- Більше нічого.
- Ха! – сказав старший і огледів мене з ніг до голови, − Ми можем ВСЬО! Любий каприз за ваші дєньги!
Я відповіла, що я не капризна: мені треба якомога швидше полагодити радіатор. І БІЛЬШЕ НІЧОГО!
− Ваш радіатор не ремонтірується! Гаплик йому, понімаєте?! Ідіть на базар, купуйте новий. Щас я дам Вам адресок, де продаються хароші радіатори. Третій ряд четверте місто – спросите Петю, скажете, що вас прислав Коля.
Ясно… Якщо у сантехніка є адресок, де продають хороші радіатори, то старий радіатор ремонту не підлягатиме ні за яких умов…
У підвалі течуть каналізаційні труби – у під’їзді стоїть жахливий сморід, там дохнуть пацюки і плодяться жахливі прусаки-мутанти: абсолютно білі, альбіноси – я таких ще в житті ніколи не бачила. Але ЖЕК на таке теж не виїжджає. Диспетчер була зі мною гранично відвертою: «Дєвушка! Не морочте мені голову! Мені по поводу того підвалу вже сто раз дзвонили! Там у вас усі труби погнили, стіни пропліснявіли, грибок кругом! Там нужен капітальний ремонт!»
Вуаля! Все прогнило в Данськім Королівстві – потрібен капітальний ремонт!

Кажуть, риба гниє з голови. А от будівля пропадає, коли в неї загниває фундамент. Можна перекрити дах, вставити шибки, зміцнити балки, оновити фасад. Але коли підмурок наскрізь прогнив і протрухнув, то тут уже нічого не зробиш.
Держава – то та ж будівля, основою якої є народ. І коли в основі відбуваються такі процеси, як ото у нас у підвалі, то перестановки нагорі нічого не дадуть.

Якось у нас у будинку цілий день не було струму. В людей потекли холодильники, зупинилися пральні машини, а головне – погасли екрани і монітори. Ви можете уявити вечір мешканців мегаполісу без голубих екранів? Це ж – кошмар, кінець світу! Будинок вибухнув гнівом. Над кварталом замаячив привид … ну, не Майдану, звичайно ж, але принаймні дитячого майданчику, на якому мешканці будинку могли б зібратися і висловити свій рішучий протест. Якась гіперактивна пенсіонерка бігала по квартирах, била кулаком у двері (дзвінки ж не працювали) і кричала: «Усі йдемо у ЖЕК!! Усі піднімаємося і йдемо у ЖЕК!! Хватить із нас воду варить!!»
Ну що ж, «де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинность ісправлять», − так, здається, класик писав. Я встала з дивану, одяглася і вийшла в коридор. У коридорі вже вирувало ціле віче. Грона гніву зріли на очах, тож я вже почала побоюватися, як би не сталося кровопролиття. Та коли я спитала публіку: «Ну що, ідемо у ЖЕК?», усі свідомі й активні громадяни почали розлазитися по квартирах, як миші по норах.
Ота навіжена баба, яка ледь двері мені не вибила, піднімаючи на бій із комунальними службами, перша шаснула в свою комірчину, промимривши: «Мені нада перевдітися, подождіть минуточку».
«Минуточка» розтяглася хвилин на двадцять, тож коли я постукала до неї у двері, вона відчинила їх на вершок, вистромила носа у щілину і сказала, що вона «…об’язательно піде у ЖЕК, але якщо піде Галя з десятої квартіри. Нада до Галі постукати». Постукала я до Галі. Та просунула в двері кудлату голову і сказала, що «…с удовольствієм піде в ЖЕК, але якщо піде Валя з квартіри напротів». А ще Галі прийшла в голову геніальна ідея: «…взять із собою пару-тройку мужчин. Для виду. От тільки не знаю, до кого б обратитися».
Отакої! Колись українські чоловіки були грозою Східної Європи: будували Січ, воювали турків і татар, у гайдамаки записувалися, опришками називалися, а тепер їх жінки беруть із собою. Так. Для виду.
Я плюнула і на Галю, і на Валю, і на всю репрезентативну вибірку нашого будинку і сама пішла у ЖЕК. Як Д’артаньян – одна за всіх. Бо мене вже підняли з дивана. В мені вже прокинулася якщо не повноцінна громадянська свідомість, то як мінімум цікавість. До того випадку я ніколи не ходила по ЖЕКах – вважала це прерогативою гіперактивних пенсіонерок. А тепер мені стало цікаво подивитися на невиїзних робітників цього закладу…
До речі, у той день цей одіозний заклад був ні при чому. Винне було Київенерго і світло відключали в усьому районі. Але мене зустріли досить ввічливо і навіть дали номер телефону, за яким можна було б одержати довідку.
Коли я верталася додому, всі мешканці під’їзду повилазили зі своїх квартир і почали мене розпитувати «що я там виходила»…

Ми не вийдемо зі стадії біомаси і не перетворимося на народ, доки не навчимося встановлювати зворотній зв’язок із тими, хто збирає з нас гроші. Якщо ЖЕК не виїжджає на виклики, то ті, хто платить за комунальні послуги, наїжджає на ЖЕК. Якщо влада, яка лупить із нас податки, не йде назустріч народу, то народ іде у владу. Починати потрібно з основи. Треба викинути все, що смердить, зчистити плісняву і зміцнити комунікації.

Але спочатку треба піднятися з дивана.