Про Іванушку-Дурачка та Політичну Фортуну

[dniprovska]

Ну, а третий был дурак, ничего не знал и так,
И пошел без опаски налево.
Долго ль, коротко ль шагал, и совсем не страдал,
Пил, гулял и отдыхал, никогда не уставал,
Ничего не понимал, так всю жизнь и прошагал,
И не сгинул, и не пропал.

В. Висоцький «Лежит камень во степи»

 

Що є найважчим і найважливішим у професії політика? Правильно: вибір. Щоб утриматися на посаді, політичний топ-менеджер повинен ретельно аналізувати великі масиви інформації, відповідально зважувати «за» і «проти», прораховувати варіанти і тільки тоді приймати остаточне рішення.

Але сучасні українські реалії вщент розбивають віками перевірені стратегії й аксіоми. Щоб укріпитися на владному олімпі, топовому політикові треба начхати на всі мудрі принципи й заповіді і, не гребуючи ніякими методами, нагребти собі якомога більше повноважень та матеріальних благ, ні з ким не рахуючись: ні з народом, ні з політичними конкурентами, ні з зовнішньополітичними союзниками. Кар’єра Віктора Федоровича Януковича є яскравим тому прикладом.

«Вони не зможуть сформувати свій уряд, − казали глибокодумні політичні аналітики й оглядачі у 2010 році, − у Конституції чітко зазначено…» − «Шо-шо-шо? Шо там у Конституції? Хай ту Конституцію читає той, кому очей не шкода! Ми тушками всі діри в Основному Законі позатикуємо, а потім занесемо у КС чемодан з баксами і нагадаємо окремим суддям їхні минулі грішки – і всьо будєт чікі-пікі».

«Захід не визнає уряд, створений у неконституційний спосіб», − не вгамовувалися глибокодумні аналітики. − «Визнає, куди він дінеться. Злякається ефекту «доміно» − і все визнає, ще й похвалить за відновлення стабільності».

«Падіння рейтингів Януковича − абсолютно прогнозований наслідок некомпетентної та злочинної політики. Другий строк йому ні за яких умов не світить». − «Да? Та шо ви гаварітє?» Щоб просидіти два (і більше) строки, треба дати строк основному конкуренту: за косу – і в буцегарню. Реакція народу? Реакція демократичного товариства? Та начхати нам на ту реакцію! Народ і не пискнув. А антидотом Заходу є Схід. Покрутимося туди-сюди, пошантажуємо Захід Митним Союзом – і ті демократи зразу перестануть носом крутити.

«Янукович – не стратег, це все тактичні перемоги. Не можна діяти так прямолінійно. Вони таки дограються! Народ уже закипає!» − Ну, грати вони вміють. Якщо не в шахи і не в преферанс, то, принаймні в наперстки. Для озлобленої публіки у них є комбінація − проста, як три совіцьких копійки: у зомбоящик садять шустрого ведучого та зазивають народ на політичне ток-шоу. І публіка, замість того, щоб виходити на вулиці й протестувати проти злочинної, некомпетентної політики влади, біжить додому, щоб послухати «по тілівізору», що ж скажуть політики…

Ради справедливості слід зазначити, що малограмотний Чивокуня обставив не тільки наших доморощених розумак, а й хитромудрого ВВП. Путін лопухнувся з Януковичем тричі. Перший раз – коли підтримав його у 2004р., їздив по Україні агітувати за свого протеже (ледь не в штаб до нього записався), двічі поздоровляв невідомо з чим і став посміховиськом для всього світу. В Другий раз – коли зробив ставку на Тимошенко, а втретє – коли спробував втягнути Україну в МС шляхом грубого тиску й шантажу.

Володимир Володимирович – вихованець спецслужб і у стосунках з партнерами не обходиться без психологічного портрету – в фас і в профіль. Портрет Януковича підказав йому сценарій: «хазяїн-шістка». На перший погляд, лінія поведінки була обрана вірно. Федоровича важко назвати аристократом духу. Стратегія поведінки в нього тупа і примітивна, як валянок: гнутися під сильним і давити слабшого. Але щоб шістка прогнулася, вона повинна чітко усвідомлювати: Хазяїн має над нею абсолютну владу – нікуди від нього не рипнешся. Якщо подібний суб’єкт відчує слабинку, або угледить шпарину, крізь яку можна прослизнути – він моментально виходить з-під контролю.

Путін має потужні важелі впливу в Україні і в світі, але його влада – не абсолютна. У Януковича є невеличкий, але все ж таки реальний простір для маневру. Його електоральна база ще достатньо стабільна, а Захід вже достатньо стурбований реваншизмом Москви і не поспішає рвати контакти з українським керівництвом. Тому Путін раз за разом ловить облизня.

Ні, партія ще не завершена. В Кремлі ще розробляються підступні схеми й багатоходовки, а вірний кум Путіна – Медведчук – сумлінно каламутить воду, вкидає в інформаційний простір бомби й фугаси, закладає міни уповільненої дії, хитрує, мудрує… Янукович же і у вус не дує. Дав Андрушці Портнову по шапці, прищемив хвоста Нюсі Шуфричу, набрав у силові структури ландскнехтів – і порядок! Чи довго протримається такий порядок – одному богу відомо…

Яка ж тут мораль?

А мораль ось яка. Коли найефективнішими виявляються найпримітивніші стратегії – значить рівень ентропії в соціальній системі досяг критичного максимуму. Я не берусь тут судити, наскільки тотальними і незворотними є процеси деградації – це тема окремого дослідження. Але з упевненістю можна сказати, що система, яка дісталася нам від соціалізму, розклалася до основи, а нова ще остаточно не сформувалася і не зміцніла.

Гомо совєтікус (а електоральним ядром ПР є люди, що мріють про відновлення СРСР) втратив рештки людської подоби. «Гомо» виродився – залишився тільки «совєтікус»: безликий, безпринципний пристосуванець, за скромну пайку готовий лизати руки (і не тільки руки) кому завгодно. Та ж частина українського суспільства, яка ще не втратила національної ідентичності та знаходиться в опозиції до правлячого режиму, не здатна чинити ефективний опір через брак організованості та внутрішні суперечки.

Національний характер українців, як і характер більшості народів, що тривалий час перебували у залежності, зітканий з протиріч, що ускладнює протидію загрозливим тенденціям. Наприклад, представникам української спільноти притаманні одночасно гонористість та брак бійцівських якостей (стійкості, солідарності, здатності не падати духом після поразок, і боротися до кінця). Гонор заважає адекватно оцінювати себе й противника і погоджуватися на розумні компроміси, а звичка виживати поодинці та брак віри у власні сили призводять до того, що після першої ж поразки політичні альянси моментально сиплються і спільнота складає зброю та здає стратегічні позиції, не вичерпавши всіх ресурсів для спротиву. Тому донецький бульдозер (не такий уже й потужний, якщо розібратися) катається по Україні, не зустрічаючи серйозних перешкод. Більш того, не будучи маневреним, успішно лавірує поміж крупними конструкціями, бо механізми міжнародних відносин теж останнім часом починають пробуксовувати.

Ще Гегель помітив свого часу, що історія повторюється двічі. Звичайно, історичні паралелі та аналогії – річ не вельми надійна у плані прогнозування подій, але подібні паралелі напрошуються самі собою. Нинішня ситуація дуже нагадує ту, що мала місце напередодні Другої світової війни. Логіка Мюнхену (ввічлива поступливість по відношенню до крупних агресорів і хамська зверхність по відношенню до нових незалежних держав) знов переважає здоровий глузд. Європа свого часу дорого заплатила за Мюнхен та інші поступки гітлерівському і сталінському тоталітаризму, але нічому так і не навчилася. Постійний тиск з боку колишньої метрополії та брак підтримки з боку демократичної спільноти призводить до того, що у молодій незалежній державі, яка ще не зіп’ялася на ноги, втриматися біля керма може лише безпринципні пристосуванці, що не мають ні честі, ні совісті, ні національного почуття, а мають лише хапальний інстинкт та інстинкт самозбереження…

Хоча західна демократична спільнота систематично псує кров і капає на мізки українському очільнику, саме їй він має завдячувати стрімкою політичною кар’єрою. Якби не грубий тиск та систематичні приниження з боку США та ЕС, Кучма навряд чи став шукати опори у донецькому клані та призначати малограмотного і двічі судимого донецького губернатора прем’єром, а згодом – кандидатом у президенти від влади. Звичайно, ніхто Віктору Федоровичу віддавати президентське крісло не збирався, йому відводилася зовсім інша роль – роль щита проти обласканої Заходом опозиції та розмінної карти у політичних торгах. Але недолуга креатура виявилася (як це частенько буває) живучішою, ніж те хотілося її творцям. Живучість цієї неоковирної політичної фігури була не в останню чергу обумовлена тим, що прозахідний президент на догоду своїм міжнародним партнерам змушений був слідувати демократичним принципам (що мало відповідали реаліям перехідного суспільства і подовжували життя реакції, яка чудово пристосувалася до нових умов і успішно побивала демократів їхньою ж зброєю).

Західні демократи, звичайно ж і не підозрюють, що «диктатор Янукович» – їхня креатура. Скажи їм про це – вони замахають ручками і заторохтять: Oh! No, no! Іt`s impossible! We’ve never provided any support to Mr. Yanukovich! We`ve always criticized his policy! І.т.д., і.т.п…

То що ж робити при таких розкладах громадянам, які ще не втратили гідності й надії на краще? «Як що?! Боротися зі злочинним режимом!» − вигукне який-небудь опозиційний кадр. Тоді я поставлю питання, яке на перший погляд видасться абсурдним, або цинічним: а навіщо нам боротися з режимом? «Як навіщо?! – вибухне свідомий патріот, − Ви що, не бачите, що донецька банда розорює економіку, руйнує державність, паплюжить культуру та історичну пам’ять народу, соромить країну перед усім світом?!!». Ось. На цьому пункті варто затриматися. Ми хочемо жити у цивілізованій, заможній та сильній державі, тому наша мета – прискорення суспільно-економічного розвитку країни та посилення її ролі у світі. І на цю головну, кінцеву мету потрібно орієнтуватися.

А Янукович і Ко – то ТАКЕ. Зміна влади є важливим, але ПРОМІЖНИМ етапом на шляху до основної мети. Однак, є сили, яким конче треба, щоб боротьба з Януковичем стала для свідомої частини суспільства самоціллю, щоб народ боровся не ЗА а ПРОТИ, як це було років десять-дванадцять тому, коли ми боролися за Україну БЕЗ Кучми. На це працює псевдо опозиція, якій треба рятувати власну шкуру, на це працюють фігури, пов’язані з Кремлем. Наприклад, Медведчук, чи, як це не дивно, Табачник.

Коли Президент призначав на пост міністра освіти Дмитра Табачника, він, певно думав, що вигідно здав гуманітарний простір в оренду русскому міру, відбившись від економічних претензій. І якщо помилковість здачі в оренду Севастополя Глава Держави вже усвідомив, то сенс лобіювання Кремлем Табачника так і не «вкурив». Насправді ж проросійський міністр освіти є лише елементом тонкої багатоходовки. Його завдання – не стільки «манкуртити українську молодь», скільки створювати в суспільстві перманентну напругу.

Експерименти Табачника розраховані переважно на свідому частину суспільства, яку постійно бомбардують жахливими звістками: Табачник викинув з підручників Помаранчеву революцію, Табачник викинув Бандеру й Шухевича, Табачник закрив українську школу, Табачник скоротив кількість годин на вивчення української мови, Табачник нав’язує українським школярам російську мову, Табачник затіяв конкурс Лукоморьє, і.т.д., і.т.п…

Поки що владі вдається гамувати й каналізувати протестні настрої, але на 100% контролювати соціальні процеси не може ніхто. Каналізацію може прорвати в будь-який момент. І за законом підлості це буде момент, коли Віктора Федоровича свататимуть на роль видатного євроінтегратора.

Наївно було б вважати, що Україна може нормально розвиватися, знаходячись під протекторатом відсталого етнополітичного утворення, сировинного придатку з непомірними геополітичними амбіціями. Тому роль запобіжників проти втягування нашої країни в реакційні пострадянські утворення важко переоцінити. Таким запобіжником є Угода про асоціацію з ЄС. Ця угода є одночасно і тестом на рівень інтелекту та патріотизму.

Той, хто ратує за міжнародні санкції й розгойдує політичну стабільність ДО підписання Угоди – або бовдур, або кремлівський провокатор. Той, хто не ставить собі за мету зміну влади ПІСЛЯ підписання Угоди – або бовдур, або працює на Сім’ю.

Я вже передбачаю заперечення: «Як можна потакати диктаторським замашкам кримінального режиму? Якщо заплющити очі на їхні витівки і підписати з ними угоду, то вони остаточно знахабніють!» Тим, хто вважає, що після підписання Асоціації Янукович остаточно втратить гальма, я рекомендую звернутися до прикладу Білорусі або Північної Кореї. Чи сприяла міжнародна ізоляція демократизації цих країн? Давайте поглянемо на близьку до нас Білорусь. Міжнародні санкції дійсно тимчасово послаблюють режим Лукашенко. Але цією слабкістю користується Росія. Вона підставляє «дружнє плече» і потихеньку відбирає активи. Диктатура міцнішає, і навіть у разі падіння диктаторського режиму, навернути цю країну на шлях розвитку громадянського суспільства буде вкрай важко.

У разі зближення з ЄС та США все відбуватиметься навпаки. Міжнародна допомога не деякий час стабілізує позиції режиму, але дасть поштовх економічному розвитку, який породжуватиме могильників цього режиму і розмиватиме його соціальну базу. Чим більше економічних структур втягнуті у стосунки з цивілізованим співтовариством та застосовують передові стандарти, тим менше вірогідності, що у разі настання революційної ситуації Президент зможе швидко розвернутися на Схід і таким чином утриматися на посаді. Бо ціна такого розвороту буде непід’ємною.   

Секрет успіху таких персон, як Янукович – деградація соціального простору. Секрет перемоги над «злочинним режимом» − відновлення механізмів, що рухають соціальний прогрес. Першим кроком до такого відновлення є убезпечення країни від негативних зовнішніх впливів.

А от яким повинен бути наступний крок – це вже тема для окремого допису

.