Революційно-організаційне

[dniprovska]

Останні події в країні чітко окреслили низку загрозливих політичних тенденцій.

1. Політична короткозорість та вузькоклановий егоїзм правлячої партії (регіонів) призвели до того, що країна фактично опинилася в заручниках Глави Держави та купки наближених до нього персон, які сконцентрували у своїх руках непропорційно великий (по відношенню до їхніх інтелектуальних та моральних якостей) об’єм повноважень.
2. Неприпустима (в умовах небезпечних викликів для держави) неорганізованість, слабодухість, та безвідповідальність системної опозиції, що розглядає поточну ситуацію виключно крізь призму майбутніх президентських виборів, ігноруючи реальні потреби суспільства.
3. Стрімке падіння довіри громадян до діючих політиків, що в умова хронічної економічної кризи та різкого сплеску протестної активності загрожує стихійним бунтом з непередбачуваними наслідками.

Слід усвідомити, що існуюча політична система склалася в результаті негласного і тимчасового консенсусу між класом крупних власників-монополістів та пасивною частиною суспільства (т.з. бюджетниками, пенсіонерами, робітниками крупних промислових підприємств, люмпенізованими прошарками). Пануюча верства перерозподіляє левову частку національного багатства на свою користь, забезпечуючи при цьому верствам-клієнтам певні гарантії: пільги, економічно необгрунтоване збільшення соціальних виплат, низькі тарифи, тощо. При цьому інтереси найбільш активної та ініціативної частини суспільства (підприємців, представників вільних професій, творчої інтелігенції, передової частини селянства, студенстької молоді, тощо) у існуючих політичних розкладах практично не враховуються, що призводить до стагнації та деградації економічної й соціальної системи і, як наслідок, неспроможність правлячої верхівки здійснювати керівництво державою.

В умовах, що склалися, надзвичано важливою є організація та консолідація активної частини суспільства, орієнтованої на іноваційний тип практики, з метою подолання системної кризи в суспільстві та створення інституційно-правового простору для реалізації особистої ініціативи.

Існує два основних способи самоорганізації: горизонтальний і вертикальний. Горизонтальний шлях передбачає створення територіальних громад, громадських організацій, рухів, спілок, об’єднань, через яких громадяни безпосередньо реалізують свої конституційні права. Не відкидаючи значення «низової» самоорганізації для розвитку і функціонування громадянського суспільства мушу зазаначити, що такий тип самоорганізації в існуючих умовах має бути швидше допоміжним, ніж основаним засобом протидії реакційному, напів-тоталітарному політичному режимові.

Слід усвідомити, що «горизонтальні» рухи приречені бути маргінальними на південному сході країни, де глибоко вкорінена ідеологія і стратегія вертикальних зв’язків. Адже переважна більшість громадян, що там мешкають, є робітниками крупних промислових підприємств, або сформувалися як особистості в середовищі, де панує ідеологія крупного промислового підприємства, що передбачає авторитарність, дисципліну і жорстку субординацію. Тому розраховувати, що система цінностей і соціальний устрій, які формувалися десятиліттями, а точніше, протягом усього 20 століття зміняться за рік, два, п’ять років не доводиться.

У аграрних регіонах низова організація теж має свої очевидні вади. В силу глибоко вкоріненого індивідуалізму українців та хронічної недовіри до лідерів горизонтальні рухи ризикують перерости в анархію. Особливо з огляду на те, що процес цей має відбуватися в умовах системної економічної кризи та надскладного зовнішньополітичного становища держави. В таких умовах на перший план виходить необхідність єдиного центру прийняття рішень, що забезпечує оперативність реагування на виклики та чітку координацію дій.

Тому головною формою самоорганізації прогресивної частини суспільства має бути політична партія.

Етапи формування політичної партії нового типу мають бути наступні:

1. Створення ядра партії. Об’єднання вузької групи ініціативних осіб з метою вироблення засадничих принципів (назва, статут, структура, тощо)
2. Розширення організації за рахунок осіб, що мають потужний організаційний потенціал та орієнтовані на зміни. Спільне вироблення програми та стратегічних напрямків діяльності, розподіл функцій та відповідальності. Програма партії обов’язково має відштовхуватися від реальних, практичних потреб тих соціальних груп, чиї інтереси вона представляє.
3. «Вихід в народ». Агітація, участь у політичних акціях.
4. Участь у парламентських та президентських виборах, та виборах до місцевих органів влади.