політика

[dniprovska]

ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА (АБО ОПТИМІСТИЧНІ НОТКИ У ПОХОРОННОМУ МАРШІ)

 

Якби державна символіка України (подібно символіці деяких інших держав) містила девіз, що відображав би сутність нашого буття, то таким девізом мала б стати крилата латинська фраза: fortuna variabilis (доля мінлива). Надзвичайну мінливість нашої примхливої долі ми постійно відчуваємо на власній шкурі. П’ять років тому національно свідома частина українського суспільства святкувала перемогу та була сповнена гордістю й оптимізмом, а нині перебуває вкрай знервованою та дезорієнтованою.

Але замість того, щоб посипати голову попелом і збирати каміння для побиття вчорашніх кумирів, краще спокійно розібратись у причинах того, що сталося, винести уроки та підготуватись до нового етапу боротьби.

Отже, чому не здійснились сподівання більшої частини українського електорату, чому забуксували економічні реформи, чому Віктор Андрійович прийшов у владу з «руками, які нічого не крали», а пішов із набитими кишенями?

Про особисту відповідальність наших обранців за дискредитацію Майдану було написано тисячі рядків і додати тут майже нічого. Але щоб у майбутньому не наступати на ті ж самі граблі та не потопати в нових хвилях розчарувань, треба ясно усвідомити: нинішня поразка демократії має під собою не тільки суб’єктивні, але й об’єктивні причини.

Надалі слід пам’ятати, що Правобережна Україна та західна демократична спільнота завжди становили і становитимуть менш надійну опору, ніж Схід та Росія. Наш незабутній Леонід Данилович Кучма, жодного разу не будучи обраним, просидів у президентському кріслі аж десять років і діяв куди ефективніше, ніж його наступник, не тільки тому, що мав більш рішучий характер та вищій рівень компетентності. Важливу роль зіграв і характер групи підтримки. Остання складалась із представників промислової еліти Сходу та колишньої партійної номенклатури – з людей, які розуміли, що таке дисципліна і субординація.

Для політичної сили, очолюваної Віктором Ющенком, поняття «дисципліна» і «субординація» були пустим звуком. Представники демократичного табору є типовими носіями українського національного менталітету – там кожен сам собі голова, сам собі гетьман і Наполеон. Національно свідомий українець ні на йоту не поступиться персональними амбіціями заради спільної справи, а політична боротьба вимагає злагоджених дій та монолітної організації. Коли на Віктора Федоровича зійшов святий дух і він вирішив стати всенародно обраним президентом, то всі його однопартійці покидали столи переговорів і дружно пішли на вибори. Скреготали зубами, але йшли. Коли Віктор Андрійович у 2008 році вирішив розпустити Верховну Раду, то його фракція розкололась навпіл і кожен пішов туди, куди йому заманулось. (В стані Тимошенко дисципліни більше, але не набагато. Серйозної перевірки на міцність її команда не витримує, красномовним свідченням чому стали провальні з точки зору організаційного забезпечення президентські перегони-2010 і наступний швидкий крах очолюваної нею коаліції.)

Представники Сходу стараються не з’ясовувати стосунки публічно і всіма силами підтримують авторитет своєї партії і лідера, яким би той не був. Демократи не встигнуть отримати переконливої перемоги над спільним противником, а вже починають привселюдно сваритись, поливати одне одного грязюкою і ставити одне одному підніжки, дискредитуючи і себе, і політичний рух.

Європейська демократична спільнота проводить в Україні досить активний моніторинг демократії, нав’язує свої стандарти, засипає нас порадами і рекомендаціями (одним словом, стромиться куди треба і куди не треба і не стільки допомагає, скільки зв’язує українському керівництву руки). А коли Газпром влаштовує нам «газават», то Євросоюз чітко заявляє, що це – внутрішні проблеми двох країн, а у внутрішні справи вони не втручаються.

 Здійснювати ефективну політику, що суперечить інтересам добре організованої еліти Сходу і озброєного газовим краном керівництва Російської Федерації, маючи за спиною недисциплінованих соратників з дулями в кишенях та полохливих, непослідовних зовнішньополітичних партнерів, не так легко, як здається. Хоча, від професійної компетенції і доброї волі демократичного лідера теж багато що залежить.

Ми часто закидаємо нашому керівництву відсутність чіткої стратегії розвитку держави та детальних планів  реформування суспільства. І це абсолютно справедливий докір: окрім планів захоплення влади та розподілу солодкого державного пирога, ні над якими іншими планами наші політики всерйоз не замислюються. Але ми дуже рідко задаємось питанням: а чи готове наше суспільство сприйняти реформи?

Високий рівень очікувань, зафіксований соціологами у 2004 році є дуже важливою, але зовсім недостатньою передумовою для здійснення успішних перетворень. Окрім бажання змінити життя на краще, необхідно, щоб у широких електоральних мас було ясне усвідомлення мети і сутності реформ, а також тверда готовність розділити з владою чисельні труднощі, пов’язані з переходом до нового типу суспільно-економічних відносин. Потрібна наявність впливової суспільної верстви, яка б на всіх рівнях забезпечила реформам якісну організаційну і кадрову підтримку, бо була б в них кревно зацікавлена.

Якщо поглянути на структуру українського соціуму, то доведеться визнати, що дієвої підтримки реформам (заходам, спрямованим на розширення простору для економічної, громадсько-політичної та культурно-просвітницької ініціативи) можна очікувати лише від жменьки інтелігентів та передових підприємців. Переважна більшість електорату поняття «реформи» трактує по-своєму і асоціює лише з підвищенням пенсій, зарплат, зниженням цін та збільшенням обсягу соціальних гарантій. Іншими словами, населення у своїй масі чекає від влади не реформ, а манни небесної – тут і зараз.

Та й хто їх буде проводити, ті реформи? Погляньте на оточення наших лідерів, погляньте на склад нашого законодавчого органу та органів місцевого самоврядування, без згоди яких неможливі суттєві структурні зміни. Там же олігарх на олігархові і олігархом поганяє. Навряд чи люди, які стільки років обманювали і обкрадали народ, в один прекрасний день проникнуть свідомістю, прозріють, протверезіють і стануть злагоджено працювати на благо країни, приймаючи самовбивчі закони, що позбавляють їх монополії на владу, засоби виробництва та джерела прибутків.

Щоб змінити характер економічних та суспільних відносин всупереч інтересам великих монополістів, треба сконцентрувати всі повноваження в одних руках. Зробити ж такий крок буде дуже проблематично, особливо висуванцям правобережної України (а саме ця частина політичної еліти виступає під гаслом демократичних перетворень): на Сході їм дуже складно сформувати лояльний управлінський апарат, а в Центрі і на Заході – керований. До того ж палкі прибічники демократичної форми, як в Україні, так і за її межами, першими здіймуть лемент і змусять виконавчу владу повернутись у конституційне русло і поважати права ти свободи олігархів. 

І за якими критеріями відбирати проекти реформ? Треба ж розуміти, що ефективний план реформування суспільства – це не абстракція, не плід кабінетних роздумів і не калька з американських підручників. Намагання одним махом створити ринкове середовище на рівному місці, керуючись умоглядними, запозиченими планами, дає більше негативних, ніж позитивних результатів і обертається бумерангом економічного хаосу, масового невдоволення та відновленням авторитарних тенденцій в політиці. За прикладами далеко ходити не треба. Візьміть сучасну Росію: починали «за здравіє», з амбітних гайдарівських реформ, а скінчили «за упокой», встановивши блюзнірський режим «керованої демократії». Подібні кульбіти – досить типове явище для багатьох країн, що розвиваються.

Щодо Китаю, на чий досвід у нас останнім часом стало дуже модно посилатися, то там перехід до нового типу економічних відносин відбувався поступово і під жорстким контролем тоталітарного політичного режиму, який не залежав від коливань електоральних настроїв (чого про українську владу не скажеш).

І потім, якщо ми вважаємо себе європейською країною і маємо за стратегічну мету євроатлантичну інтеграцію, то обираючи шлях розвитку, ми повинні орієнтуватись не на Росію і не на азійські країни, а на Європу. Європейська ж демократія є продуктом організованої боротьби різних суспільних класів та верств за свої економічні інтереси та громадянські права.

Історія країн, що на даний момент демонструють найвищий рівень економічного та суспільного розвитку, свідчить: реформаторська діяльність дає тим якісніший і стійкіший ефект, чим більше вона спирається не на умоглядні плани, а на практичний, вітчизняний досвід ефективного господарювання і здійснюється за підтримки реальних економічних структур, що виникли, вкоренились та розповсюдились всупереч несприятливому політичному кліматові та відсутності підтримки з боку влади. Тільки такі, «загартовані в боях», (а не скороспілі тепличні) новоутворення можуть стати надійною матеріальною опорою та кузнею кадрів для молодої демократії.

На сьогоднішній день в Україні немає жодної впливової партії, сформованої підприємцями – суб’єктами, чия діяльність носить інноваційний характер та підпорядкована законам ринку. Цей клас у нас ще й досі не зіп’явся на ноги. Вітчизняні підприємці (а саме ця верства по-справжньому зацікавлена у ринкових реформах) ще не спроможні самостійно й організовано відстоювати свої інтереси та забезпечити собі більш-менш вагоме представництво в органах влади, створивши таким чином кадровий кістяк для реформування економіки. Український буржуа здатен лише гірко жалітись на байдужість і некомпетентність державного керівництва та, роззявивши рота, виглядати на політичному олімпі чергового Спасителя, який прийде і одним порухом владної руки створить комфортні умови для бізнесу, піднесе на блюдечку в готовому вигляді те, що за законами суспільного розвитку формується поетапно і здобувається впертою і послідовною боротьбою.

Нестача політичної волі та компетентності – не єдина (і, може, не головна) причина, що стримує реформи. В Україні не проводяться системні реформи, тому що соціальна база для таких реформ є вкрай слабкою і хиткою, а сили спротиву – непропорційно потужними. Суспільна свідомість проникнута патерналістською психологією та суто споживацькими настроями. За існуючої розстановки сил у суспільстві реформи забуксують на перших стадіях реалізації, а купка реформаторів швидше сама загрузне в багнюці політичних торгів та ганебних компромісів із совістю, ніж очистить і оздоровить ввірений їй соціум. (Що, власне, і сталося з нашими «демократами»).

Наше суспільство ще занадто інфантильне, наші завищені очікування та вимоги до політичних лідерів є зворотнім боком наших занижених вимог та низької поваги до самих себе, ми не маємо демократії, бо ще не готові за неї по-справжньому боротись. Тупцяння на Майдані та розмахування кольоровими прапорцями – це не боротьба, а іграшки.

Що б там не казали, але у 2004 році переміг не Майдан і не Ющенко, а переміг Леонід Данилович Кучма, бо досяг своєї стратегічної мети – нав’язав суспільству Конституційну реформу, яку планував ще заздалегідь, але не зміг запровадити парламентськими методами, бо опозиція блокувала трибуну Верховної Ради. Тоді наш Великий Комбінатор пішов іншим шляхом: зіштовхнув Схід і Захід, роздмухав пристрасті, нажахав цивілізовану європейську спільноту, яка «сміливо» викликалась на роль посередника, та змусив горе-революціонерів піти на поступки і жити за його законами. Тепер цей почесний пенсіонер сидить тихенько перед телевізором і розважається безкінечним комедійним серіалом під назвою «Україна без Кучми». Конституційна реформа, яка завела нову команду в глухий кут, є потворним плодом підлості авторитарного квазіноменклатурного режиму та слабодухості буржуазної демократії. Революційна влада, яка живе за законами, нав’язаними їй поваленим режимом – це нонсенс. Атрибутом будь-якого революційного процесу є відміна старих юридичних актів і запровадження нових правил гри вольовим рішенням уповноваженої народом влади, і якщо такий акт не відбувся, на суттєві зрушення годі й сподіватися.

Відсутність якісних змін та comeback Януковича – це ціна, яку ми заплатили за мирний, цивілізований вихід із конфлікту. Ні, я жодним чином не стверджую, що глибокі суспільні перетворення обов’язково повинні супроводжуватись насильством і кровопролиттям, але ми повинні раз і назавжди визначитись, що для нас важливіше. Якщо ми хочемо, щоб процес демократизації носив виключно мирний характер, то треба набратись терпіння, якщо ми хочемо, щоб цей процес був динамічним і завершився в більш стислі строки, то треба набратись мужності і «обух сталить, та добре вигострить сокиру». Обхідний шлях довгий, прямий – тернистий, а третього нам не дано.

Оксамитові революції дають відчутний ефект лише там, де все суспільство позитивно сприймає ідею демократії. Оксамитові революції дали плоди в країнах Східної Європи, де проти мільйонів була лише купка партійних бонз та вірних приспішників збанкрутілого режиму – їх просто сковирнули, як засохлу болячку, швидко і безкровно.

Україна – це зовсім інший випадок. У нас співвідношення сил pro і contra десь п’ятдесят на п’ятдесят. Якщо проводити історичні паралелі, то ситуація, що склалася в 2004 році, більше нагадувала протистояння між Півднем і Північчю у Сполучених Штатах після обрання президентом Авраама Лінкольна.

У країні, де майже половина електорату (добре організована і компактно розселена) органічно не сприймає нову владу і активно підтримує реакційні елементи, здійснити швидкі, докорінні реформи, не виходячи з правового поля і не викликаючи гострого політичного і громадянського протистояння, НЕ-МОЖ-ЛИ-ВО! Наша демократія загнана в замкнене коло і якщо ми і надалі будемо висувати перед демократичними лідерами суперечливі вимоги, то ми у цьому порочному колі кружлятимемо дуже довго.

Говорячи про становлення демократії в Україні, потрібно обов’язково враховувати важливу (і переважно негативну) роль, яку відіграють зовнішньополітичні чинники. Головна біда нашої країни у тому, що спонтанний процес суспільно-політичного розвитку систематично спотворюється чужорідними впливами. Варто нам підійти до переломного моменту нашої історії, як в наші внутрішні справи починають грубо і безпардонно втручатися: з одного боку російська імперська автократія, яка постійно тягне нас назад і заганяє в глухий кут екстенсивного розвитку (де сама ж і перебуває), з іншого – західна буржуазна демократія, яка жене нас вперед з такою швидкістю, з якою ми об’єктивно рухатись не можемо, вимагаючи від країни з перехідним типом економіки довершених форм політичного буття. Росія зловмисно душить молоді паростки демократії, в Захід бездушно зриває недостиглі плоди. Тому наш шлях до кращого життя та достойного місця у світовій спільноті такий звивистий і кам’янистий. Але ми його подолаємо.

Те, що нині не підвладне нашій волі, підвладне Часові. Час – великий діяч: він руйнує великі імперії, стирає кордони, наводить мости і рівняє шляхи. В горнилі Часу плавиться все. Час змінює економічний клімат, підрубає під корінь гнилі, паразитичні структури і вдобрює грунт для більш плідних утворень. Час обертає Землю і морок ночі змінюється ясним ранком, за холодною зимою йде весела весна. Революційні фази змінюються періодами реакції, а далі – новий етап динамічних зрушень. Це абсолютно закономірно – погляньте на історію інших країн. У Франції через двадцять років після Великої Революції була реставрована монархія. Після того, як несамовитий Робесп’єр трощив основи феодальної тиранії, після того, як геніальний Наполеон пройшовся переможним маршем по всій Європі, давши її народам передову Конституцію, якесь звиродніле, недоумкувате створіння з курячим мозком, приперлося бозна звідки, всілося на троні і правило великою нацією аж ціле десятиліття. І нічого, пережили, і знайшли в собі сили знову підняти прапор боротьби за свободу. А чим ми гірші французів? Історія – це вам не комфортний поїзд-експрес, що легко прямує без зупинок аж до місця призначення. На шляху історичного розвитку є і круті підйоми, і глибокі провалля. Треба лише не падати духом і твердо пам’ятати: силам Реакції ніколи не торжествувати остаточної перемоги над духом Прогресу, бо вони пожирають більше, ніж створюють і неодмінно настане момент, коли вони почнуть самознищуватись.

Ми не так багато втратили, як нам здається, а наші ідейні противники не так багато здобули. Якщо хтось розцінює поразку Юлії Тимошенко на президентських виборах як падіння останнього бастіону нашої незалежності і демократії, той надміру ідеалізує цю досить суперечливу особистість з дуже оманливим іміджем.

Ми так ненавиділи Кучму, що готові були заносити в ранг великомучеників усіх, кого він з тих чи інших причин переслідував. Ми так захоплювались героїчною боротьбою нашої «української Жанни Д’Арк» зі злочинним режимом, що не дуже замислювались над істинними причинами її непримиримої опозиційності. А причини були прості і зовсім не романтичні: Газову Принцесу відсторонили від влади та участі в перерозподілі національного багатства – і вона моментально перетворилася на полум’яну патріотку, демократку та Берегиню всіх принижених і скривджених. Подібно талановитій акторці, позбавленій меценатської підтримки, Юлія Тимошенко готова була зіграти будь-яку роль, аби тільки втриматись на політичній сцені, і вона рішуче підняла прапор боротьби за соціальну справедливість, а під тим прапором поназбирала і понаводила в парламент таку публіку, від якої соціальної справедливості діждешся не раніше, ніж від Партії Регіонів – наукових звершень.

Тимошенко – це такий собі український Алківіад у спідниці: яскрава, інтелектуально розвинена, вольова особистість, проте вкрай егоцентрична, авантюристична і позбавлена чітких ідеалів, політичний хамелеон, сам-собі-партія.

Подібні персонажі з’являються на політичному небосхилі в період становлення, або занепаду демократії, коли переважна більшість громадян фактично відсторонена від активної участі в політичному процесі та прийнятті важливих економічних рішень, а тому має дуже ілюзорне уявлення про реальний стан справ у державі та схильна переоцінювати роль особи в історії. У своїх симпатіях така публіка керується радше формою, ніж змістом і віддає перевагу тим, хто справляє ефектніше враження. ЮВТ (як і всі авантюристи) дуже чарівлива і демонструє непересічні акторські здібності. Своєю специфічною харизмою вона забиває всіх політичних конкурентів, збирає щедрий врожай на виборах, приходить до влади, а потім лізе у прірву і тягне туди все, що з нею пов’язане.

Юля – блискучий тактик, її здатність вирішувати нагальні, сьогоденні проблеми не може не викликати захвату, але стратег із неї нікудишній, а керівництво державою потребує стратегічного мислення. Тимошенко не визнає однієї мудрої і важливої для кожного керівника істини: можна програти битву, але виграти війну і vice versa. Леді Ю ні за яких обставин, нікому і ні в чому не бажає поступатись, вона йде напролом і постійно ставить перед собою завдання, які перевищують її реальні можливості. А від великого до смішного – один крок. Більше року енергійна прем’єрка вела священну війну аж на три фронти: з Президентом, Опозицією і Економічною Кризою. В топці піррових перемог згоряли сили, ресурси, рейтинги і у вирішальну битву за владу вона вступила вже суттєво ослабленою і дезорієнтованою; як наслідок – прикра поразка. А якби Юлія Володимирівна не комизилась і сходила на дострокові вибори, і посиділа рік у опозиції, то не програла б, а виграла президентські перегони з солідним відривом і отримала б зручний стартовий майданчик для подальшого наступу на український політикум.

Тимошенко знехтувала ще одним мудрим принципом: не рий другому яму. Прийнявши на пару з Регіонами хитромудрий закон про вибори, вона вирила глибокий рів для конкурентів з демократичного табору… і сама ж туди звалилась. Опинившись у власноручно розставлених пастках, наша доморощена залізна леді не втратила ні оптимізму, ні бойового духу. Замість того, щоб продумати стратегію дій на різні випадки життя, вона спалила за собою всі мости і рвонула у бій, роздаючи стусани і Віктору Федоровичу, і Віктору Андрійовичу, забуваючи, що від підпису останнього під тим чи іншим законом все ж таки залежить її майбутнє.

А як незугарно кандидат від влади розпорядилась адмінресурсом, про це навіть і згадувати не хочеться: Янукович по сто карбованців скупав цілі села в центрі і на заході, а Тимошенко кожен голос у Донбасі обійшовся десь у сорок тисяч гривень. Політична сила, яка так «розумно» боролась за владу, навряд чи буде розумніше керувати державою.

Якщо хтось думає, що президент Янукович є смертельною загрозою для нашої незалежності і демократії, той дуже переоцінює реальні можливості цього політика та надміру демонізує цю досить пересічну особистість. (У 2006 році ми вже відспівували нашу незалежність і демократію і готувались жити під донецько-московським ігом аж цілих десять років.)

Перемога Януковича теж є пірровою. Він отримав країну в стані глибокої кризи і щоб зберегти кредит довіри (і без того вже суттєво пошарпаний) треба мати креативну команду, а креативом біло-блакитні ще ніколи не вражали. З нелегітимним урядом, більше схожим на збірну солянку з протухлими інгредієнтами, ніж на команду реформаторів-однодумців, досягти блискучих успіхів буде дуже проблематично.

Повторити ж шлях Кучми йому навряд чи вдасться (хоча, чим чорт не жартує). Хоч Віктор Федорович і добрий господарник, і взагалі, людина ду-уже конкретна, але в особистому плані він є лише зменшеною і спрощеною копією свого колишнього патрона. В нього вже немає ні відваги самостійно штурмувати політичний олімп, покладаючись лише на власні сили, ні вміння поєднувати силу з маневреністю, ні мужності бути самим собою. Кучма теж не був Цицероном, але він, принаймні, не корчив із себе інтелігента і не козиряв знанням фактів і термінів, які не вкладались у нього в голові.

Та й часи вже не ті. Ми, може, ще й самі не усвідомили, як змінився час, і як важко буде закрутити всі гайки та повернути всі процеси на триста шістдесят градусів, не спричинивши вибуху суспільного механізму. Дух свободи, вирвавшись одного разу з тенет страху й байдужості, вже не загнати назад в підземелля, не закатати в асфальт, бо воля до життя сильніша за кам’яну міць неживої матерії. Зерна вже вкинуті в землю, паростки нового суспільства проб’ються крізь товсту кору реакційної зашкарублості, піднімуться, дадуть щедрі плоди і для нас ще настануть жнива.

 

 

Софія Дніпровська.