ЗА ЩО МИ ПОВИННІ БОРОТИСЯ-4

Існує дві полярні точки зору щодо характеру майбутнього альтернативного політичного утворення. Перша пропагує безлідерний спротив і пропонує передати всю ініціативу низовим громадським організаціям, територіальним громадам, професійним об’єднанням, тощо, аби не сковувати, так би мовити, творчий потенціал мас.

Означена точка зору має певні підстави. Останнім часом в Україні спостерігається пожвавлення громадянської активності, що вилилося у серію локальних Майданів (підприємницький, студентський, чорнобильський, афганський, акції проти забудов, проти свавілля мажорів, тощо). Але ж треба мати на увазі, що всі ці спонтанні виступи націлені на реалізацію досить вузьких економічних цілей, або питань безпеки, вони не мають ні продуманої економічної стратегії, ні чітких політичних вимог.

Відданість наших громадян принципам демократії теж можна поставити під сумнів. Підставою для таких сумнівів є відсутність будь-якої адекватної реакції з боку суспільства на серію антиконституційних дій чинної влади, що чітко продемонструвало: захищати ідеали демократії ми ще не готові.

З огляду на це було б наївно вважати, що усі ці стихійні, аморфні, різноспрямовані громадські рухи самі по собі складуться у чітку картину громадянського суспільства і дадуть потужний стимул економічному розвиткові.

Щоправда, не варто впадати у іншу крайність і йти за тими, хто пропонує довірити реорганізацію суспільства вузькому колу професійних революціонерів/моральних авторитетів/кращих умів, які зберуться десь у когось на кухні/у андеграунді/за круглим столом, вироблять програму реформ і презентують її суспільству.

Програму можна вигадати яку завгодно. Написати стратегію розвитку – то не проблема. Але стратегію треба імплементувати і досягти позитивних результатів. Щоб план масштабних перетворень вступив у дію і мав корисні наслідки, потрібна низка умов.

По-перше, творіння кращих умів повинно бути життєздатним. Для цього автори проекту повинні не лише враховувати загальні економічні та суспільні закономірності, а й відштовхуватися від практичних потреб конкретних суспільних категорій та спиратися на реальні, апробовані моделі успішної діяльності у тих сферах життя, які вони намірилися реформувати. Найкращий варіант – це коли успішні моделі не запозичені за кордоном, а виросли на національному ґрунті. Чим менше у плані умоглядних, запозичених конструкцій, тим результативнішим буде реформування.

По-друге, реформам потрібна широка суспільна підтримка. Купка реформаторів не здатна самотужки перебудувати суспільство. Перетворення проходять успішно лише там, де значна частина суспільства усвідомлює відповідність між основними положеннями реформи та власними інтересами і готова надати достатню кількість кадрів, здатних послідовно й кваліфіковано втілювати їх у життя.

Одна з основних причин половинчастості й незавершеності реформ у 90-ті роки полягала у тому, що на той час в Україні не було кадрів, які б мали досвід самостійного, ефективного господарювання. Реформи проводилися під керівництвом суб’єктів, які свого часу довели «до ручки» економіку СРСР, а потім уже «доводили до кондиції» економіку незалежної України.

Одна з головних причин провалу реформ після 2004р. – політична інфантильність суспільної верстви, яку прийнято іменувати «середнім класом», неготовність суб’єктів, чия діяльність носила більш-менш прогресивний характер, брати активну участь в управлінні державою.

Часто можна почути питання: «Ну що заважало помаранчевим провести необхідні реформи?!» А перешкоди, якщо розібратися, були не такими вже й ефемерними. По-перше, перешкоджав шалений спротив реакції. Реакційні елементи в Україні відрізняються високою агресивністю й монолітністю, мешкають компактно та мають підтримку агресивного й потужного зовнішньополітичного партнера (РФ). Еліта Сходу переконливо довела, що тихо-мирно-добровільно вона нікому нічого не віддасть.

«Розчаровані» швидко забули і сєверодонецький шабаш, і власний переляк, спричинений тимчасовою дестабілізацією політичної та економічної ситуації. Демократично настроєна публіка ще не здатна була усвідомити що політичну волю повинні проявляти не тільки лідери, а й громада, котра очікує від них докорінних змін, бо глибокі реформи завжди зачіпають чиїсь інтереси і не одразу дають позитивні результати, тож потребують від суспільства витримки й готовності нести серйозні жертви та ризики. Такої готовності у нашого суспільства явно не було: ми хотіли швидко отримати великі здобутки за безцінь.

Зате комплексами і забобонами незрілого електорату «на повну котушку» скористалися різні демагоги, щоб дискредитувати політичні сили, чітко націлені на інтеграцію України у цивілізоване товариство, і підмінити їх псевдо-патріотичною фальшивкою, готовою на такі широкі компроміси, котрі інакше, як зрадою, не назовеш…

По-друге, реформам перешкоджала соціальна природа суб’єктів, котрі після виборів 2004р. зайняли ключові позиції у органах влади. Більшість учасників так званої демократичної коаліції («любі друзі», команда Тимошенко, соціалісти) по суті дуже мало відрізнялася від свої політичних опонентів. Це були люди, які вже побували у партіях влади, брали участь у «дерибані», але згодом щось із кимось не поділили, грюкнули дверима і пішли у опозицію. Прийшовши (точніше, повернувшись) у владу, вони стали застосовувати звичні, давно обкатані форми і методи діяльності. Декоративні, неглибокі зміни − це максимум, на що вони добровільно погоджувалися: більш чесні й прозорі вибори, свобода преси, зміна зовнішньополітичного вектора, зміна акцентів у гуманітарній політиці, тощо.

Та коли я у сотий раз чую: «Ну що заважало помаранчевим провести необхідні реформи?», мені хочеться поставити зустрічне питання: «А що заважало нашому доморощеному третьому стану (до якого належало мінімум 20% електорату) створити власну партію і повести її на вибори?». Адже у нас була парламентсько-президентська республіка і вибори проходили в цілому чесно і прозоро, тож політична сила, котра користувалася підтримкою населення, мала реальні шанси потрапити до ВР та місцевих органів самоврядування і справляти помітний вплив на хід політичних подій.

Але національна буржуазія поводилася, як підліток, котрий має вже достатньо розуму, щоб критикувати дорослих і качати права, але ще надто зелений, щоб самому щось без дорослих зробити і взяти свою долю у власні руки. П’ять років чекали з моря погоди, а на шостий не придумали нічого кращого, як усунутися від участі у президентських виборах, або проголосувати за Тігіпка – «нове обличчя» позавчорашньої свіжості, олігарха, колишнього номенклатурника і функціонера з команди Кучми, що має до середнього класу таке ж відношення, як Партія Регіонів до наукової діяльності.

Прозріння настало лише восени 2010р., коли третій стан нарешті відкинув прапори партій олігархів і усвідомив себе як окрему суспільну верству. Хоча політичної партії так і не створив. Правда, після конституційного перевороту, який знівелював роль ВР і місцевих органів самоврядування створення спеціалізованої партії, типу партії середнього класу, партії аграріїв, зелених, тощо вже не є доцільним.

Протистояти нинішньому режимові може лише широкий громадський рух, який консолідує усі здорові, прогресивні елементи суспільства. Останнім часом у публікаціях стало модним вживати термін «креативний клас». Термін цей, на мою думку, є вдалим. Це поняття дуже зручно використовувати для визначення соціального ядра альтернативного політичного об’єднання у суспільстві перехідного типу.

Поняття «середній клас», «буржуазія» і «креативний клас» є дотичними, але не тотожними. Якщо приналежність до стану буржуазії визначається відношенням до власності на засоби виробництва, а приналежність до середнього класу – рівнем доходів, то креативний клас – це суб’єкти, чия практична діяльність носить конструктивний, інноваційний характер і націлена на прогрес. До креативного класу можна віднести і малих та середніх підприємців, і селян-фермерів, і творчу інтелігенцію, і студентську молодь, і представників вільних професій, і інших громадян, котрі мають хороший інтелектуальний потенціал, але знаходяться на досить низькому суспільному щаблі, бо в суспільстві, де партія влади забезпечує гнилу стабільність, відсутні соціальні ліфти. Між означеними категоріями суспільства не існує антагоністичних, нерозв’язних протиріч. Протистояння роздмухує влада.

Якою ж повинна бути структура і принципи функціонування нової організації? Успішній боротьбі за справжню, а не бутафорсько-декоративну демократію перешкоджає хибне переконання, що політична сила, яка бореться з антинародним, авторитарним режимом повинна уникати будь-якої зовнішньої подібності зі своїм суперником. Ніякої ієрархії, субординації, ніяких чітких дисциплінарних правил – усі рівні, усі роблять, що хочуть і ніхто нікому не повинен бути жорстко підпорядкованим. У якості доказу наводиться заяложений афоризм: «Щоб перемогти дракона – треба стати драконом».

Важко сказати, хто більше шкодить становленню нашої державності: імперські шовіністи вкупі з олігархами-клептоманами, чи «щирі патріоти», котрі затято відстоюють принципи давно віджилої патріархальної демократії з її культом «пана-хазяїна», який сидить у себе на хуторі і нікому не бажає коритися. Вчені розумаки, правда, забувають нагадати, що цей безмежно волелюбний пан-хазяїн, смачно заплювавши усіх національних лідерів, залишався абсолютно вразливим перед зовнішніми загрозами і дуже скоро переходив у стан раба чужоземних правителів та зайд, і перебував у такому стані доти, доки супостати своєю милістю не дарували йому волю…

У сучасних демократичних співтовариствах існує і дисципліна, і ієрархія, і чітка субординація. Різниця лише в тому, що в таких структурах, як, наприклад, Партія Регіонів, дисципліна тримається на круговій поруці та стадному інстинкті, а ієрархія – на систематичному попранні природних людських прав і людської гідності. Тоді як у нормальному політичному об’єднанні, котре бачить себе прообразом громадянського суспільства, дисципліна забезпечується високим рівнем свідомості й відповідальності її членів, а субординація тримається на повазі до компетенції та моральних якостей керівних осіб, а також на справедливому і добре продуманому розподілі функцій, прав і обов’язків між учасниками організації.

Аморфне, атомарне слабо кероване об’єднання не здатне протистояти агресивній та організованій реакції, тож створювати потрібно партію з чіткою структурою (уповноваженим лідером, центральним проводом, місцевими відділеннями) і чітко прописаним уставом, обов’язковим для виконання.

І, головне та найскладніше: який же має бути механізм формування такої партії?

Закінчення у наступному пості.