ЗА ЩО МИ ПОВИННІ БОРОТИСЯ-FINAL

Обмірковуючи механізм формування альтернативної партії, слід усвідомлювати, що утворення політичних об’єднань – процес доволі спонтанний і повністю укласти його у заздалегідь накреслену схему неможливо. Однак, можна з упевненістю сказати, що ключовим елементом цього механізму є фігура лідера.

«А-а-а! – розчаровано махнуть рукою скептики, − Усе ясно: черговий проект під лідера! Та в нас цих лідерів, як собак не різаних! Придумайте що-небудь оригінальніше!»

Так, суб’єктів, котрі гордо іменують себе політичними лідерами і товчуться у черзі за шматок солодкого пирога, у нас − хоч греблю гати. Але особистостей, здатних вивести країну з історичного тупика на обрії поки що не спостерігається.

Тут слід чітко означити різницю між лідером проекту і Лідером Нації. Головна відмінність між ними – у функції. Лідер проекту – це такий собі паротяг, до якого чіпляється група товаришів, орієнтованих на участь у перерозподілі національного багатства. Тому для лідера проекту головне − «понаравитися» якомога більшій кількості виборців. Методи приваблення електорату старі, як світ − panem et circenses: фантастичні обіцянки, скромні подарунки, широкі жести, пісні з танцями, тощо. Як наслідок – у населення формуються завищені очікування. Обравши кумира, люди сподіваються на манну небесну, а отримують дулю з маком. Тому первинне захоплення швидко змінюється розчаруванням та роздратуванням і народні обранці починають докладати надзвичайних зусиль, щоб втриматися на верхівці владного олімпу і не змінити високі крісла на лаву підсудних. Питання економічного та соціального розвитку при цьому відсуваються на десятий план…

Подібний сценарій притаманний усім політичним проектам. Різниця лише у тому, що члени «демократичних» угруповань, дорвавшись до жаданих мандатів і портфелів, роз’їжджаються у різні боки і перетворюються на некероване кодло, а прихильники «авторитетного» лідера покірно котяться за своїм ватажком у прірву…

Головне призначення Лідера Нації – визначення генеральних напрямків розвитку країни і консолідація навколо себе людей, здатних реалізовувати конструктивні задуми. У нас ще залишилися компетентні, порядні люди. Можливо, їх навіть більше, ніж здається на перший погляд, але чесна і розумна людина не стане зв’язуватися з ким попало. Вона не піде працювати в команду, укомплектовану здирниками, пройдисвітами і нездарами, бо у такій «компанії» досягти сталих позитивних результатів неможливо. Не можна побудувати громадянське суспільство у окремо взятому відомстві.

Політик, який обіцяє виборцям швидкі, докорінні зміни, повинен мати у своєму розпорядженні відповідний кадровий резерв, або не спокушати народ надто щедрими обіцянками. Інакше наслідки можуть бути плачевними. Сумна доля третього президента – яскраве тому свідчення. Хоча Віктор Андрійович заслужив репутацію тюхтія і нездари, як глава держави він був набагато адекватнішим, ніж усі наступні претенденти на цю посаду разом узяті. Принаймні, у нього були такі необхідні для політика якості, як уміння прораховувати свої дії на крок уперед і тверезо оцінювати співвідношення сил на політичній арені. Його «нерішучість» обумовлена не стільки власним характером, скільки характером його соціальної бази.

Як би прикро це не звучало для щирих демократів і патріотів, але Правобережна Україна і Захід завжди становили і становлять менш надійну опору, ніж промислові регіони і Росія. Захід не здатен надати нам допомогу симетричну тиску, який здійснює на нас колишня метрополія, а жителі аграрних регіонів за рівнем організованості й рішучості у відстоюванні своїх інтересів суттєво поступаються «пролетаріям». Тому «правобережний» президент приречений на маневри і компроміси. Політик, який рветься у бій, не зваживши свої сили і не маючи твердого ґрунту під ногами, – то не сміливець, а ідіот і довіряти такому кермо влади не можна ні за яких умов.

Компроміси 2005 і 2006р., унаслідок яких регіонали тимчасово повернулися у владу, були цілком доцільними: вони збили градус соціальної напруги на Сході і знизили рівень активної підтримки реакційних сил. Щоправда, після кризи 2008р. невдоволення у промислових регіонах знову почало наростати. Іще один «камбек» − і ВФЯ з його партією можна було б спокійно списувати з рахунків.

Та що толку приймати вірні рішення, якщо їх нікому виконувати, якщо оточення тільки те й робить, що крутить дулі в кишенях і демонструє лідерові свій норов, а та частина команди, яка все ж таки намагається втілювати в життя курс глави держави, робить це так незугарно, що приносить більше шкоди, ніж користі?

Парадокс нашого політичного буття полягає в тому, що громадяни, які демонструють високий рівень організованості й дисциплінованості, ставляться досить індиферентно до питань розбудови української держави, а та частина суспільства, яка визнає за цінність державний суверенітет, особливою згуртованістю не відрізняється. Тому в Україні створити компетентну, керовану і патріотичну команду є вкрай складним завданням. Треба відібрати найбільш патріотичних з числа організованих і найбільш організованих з числа національно свідомих; мало того: вони повинні хоч трохи петрати у тих сферах, які мають бути реформовані. Завдання на межі фантастики. Але той, хто впорається з цим завданням, може по праву іменуватися Великим Реформаторам і удостоїтися пам’ятника за життя.

Політик, здатний згуртувати навколо себе таку команду, повинен поєднувати у собі непідробний патріотизм і чітке, реалістичне мислення (не плутати з короткозорим прагматизмом, націленим на близькострокову вигоду!). Він повинен знаходити спільну мову з представниками різних регіонів, уникаючи при цьому примітивних загравань з електоратом, притаманних нашим ерзац-демократам, котрі їдуть на Захід у вишиванках, а на Сході обіцяють другу державну, інтеграцію з Росією і ковбасу по два двадцять. Треба мати мужність чітко артикулювати свої реальні цілі, навіть коли це загрожує зменшенням кількості прихильників. Краще мати вужче коло адептів, але це буде надійний і свідомий контингент, готовий у критичний час надати активну підтримку. Краще приємно здивувати електорат, ніж розчарувати – хто всім потакує, тому ніхто не дякує … (Ілюстрацією цієї істини служить невдала президентська кампанія-2010 одного перспективного західного кандидата, котрий з дурного розуму найняв собі російських політтехнологів ще й почав голосно підгавкувати кремлівським імперіалістам, щоб виглядати «своїм в доску» перед виборцями Сходу і цим лише втратив підтримку в базових регіонах, хоча мав реальний шанс пройти у другий тур.)

«Де ж нам взяти такого лідера? – уїдливо запитають скептики». – «Ну, серед суб’єктів, котрі вже побували при владі і про…ли державу, Лідера Нації шукати марно. Серед тих, хто кублиться у КОДлі, таких лідерів не водиться». – «Ага! Прийдуть люди з вулиці, без знань, без досвіду – такого нароблять, що мало не покажеться!» − «Що ж, тоді поставимо питання по-іншому: а чому може навчитися політик, працюючи в системі, створеній збанкрутілою радянською номенклатурою в союзі з колишніми членами організованих злочинних угруповань? У такій системі можна навчитися віртуозно дерибанити держбюджет, брати відкати, уникати оподаткування, вивозити капітали за кордон, створювати корупційну вертикаль, плюндрувати закони, фальшувати вибори, підкупати і дурити виборців, тощо. Та чи можна довіряти долю країни таким «спеціалістам»?

Твердження, що люди, котрі не працювали у апараті влади, не мають уявлення про політичну та економічну «кухню» є надто загальним. Наприклад, громадяни, які володіють приватними підприємствами, систематично взаємодіють з різними інстанціями, фінансовими інституціями, приймають рішення з виробництва і мають досить чіткі уявлення про принципи функціонування економічної та адміністративної структури.

(Залучення до нового політичного об’єднання «неолігархічного» капіталу, не інтегрованого у ФПГ, і орієнтованого на ринкові відносини, допоможе запобігти явища, котре умовно можна назвати більшовизмом. Суть цього феномена полягає у тому, що за перебудову суспільно-економічної структури беруться політичні об’єднання, сформовані суб’єктами, відчуженими від засобів виробництва і від прийняття рішень з виробництва (революційна інтелігенція + пролетаріат/декласовані елементи). Програма таких партій базується на суто теоретичних, умоглядних уявленнях про дійсність і де-факто зводиться до експериментів над суспільством, котрі закінчуються встановленням тоталітарного режиму.)

Ще один аргумент на користь «людей з вулиці» полягає в тому, що під час радикальної зміни влади далеко не всі працівники державного апарату, котрі є носіями необхідної для управління інформації, будуть викинуті з системи. Звільнятися будуть лише найменш компетентні й найбільш корумповані. За будь-яких реформ і революцій переважна більшість службовців середньої і нижньої ланки зазвичай залишається на своїх місцях і забезпечує органічний зв’язок між теперішнім і минулим.

Мудрий лідер і консолідована, креативна команда є необхідною умовою відродження суспільства. Необхідною, але не достатньою. Потрібна наявність критичної маси громадян, які усвідомлюють необхідність реформ і (головне) готові переносити тимчасовий дискомфорт, пов’язаний з їхньою імплементацією. Набуття суспільством «пластичності» є процесом об’єктивним, непідвладним волі конкретного лідера або партії. Однак є всі підстави вважати, що українське суспільство підходить уже до точки біфуркації. Стара практика проїдання радянської спадщини під вивіскою косметичних реформ не сьогодні-завтра дасть остаточний збій і на цей момент непогано б було мати політичну структуру, здатну спрямувати у конструктивне русло протестну енергію мас і виступити потужним організуючим та консолідуючим чинником…

У 1938 р., напередодні Другої світової війни, британський прем’єр-міністр У. Черчіль, виступаючи у м. Манчестері, сказав фразу, актуальну і в теперішній час: «Слава [Британії], її місія у світі можуть бути досягнуті лише за допомогою національної єдності, а національна єдність може бути досягнута лише в ім’я мети, ще більш великої, ніж сама нація».

Люди, які борються за єдність, незалежність і зміцнення нашої держави повинні усвідомлювати, що вони працюють на мету, більш глобальну, ніж добробут окремого народу. Кожна нація «вмонтована» у систему міжнародних відносин, і від того, який вектор розвитку вона обере, залежить не тільки її доля, а й доля регіону/континенту/світу. Ленін свого часу відверто зізнавався, що без українського хліба, вугілля, металу неможлива побудова Радянської Росії. Історія, звичайно, не знає умовного способу, але з великим ступенем вірогідності можна припустити, що якби в Україні на той час була більш розторопна еліта, а керівники європейських країн були більш далекоглядними і надали молодій українській державі більш суттєвої підтримки, то один з найкривавіших режимів в історії людства міг би і не відбутися.

Нинішнє керівництво РФ уже навіть не приховує своїх реваншистських планів і Україна в цих планах відіграє ключову роль. Здавати її без бою – значить посилювати світового агресора, який споконвіку стримував суспільно-економічний розвиток цивілізованих народів, котрі мали нещастя потрапити під його протекторат. Боротьба за незалежну Україну (справжня, звичайно, а не удавана) – це, по суті, боротьба за торжество прогресу і гуманізму на Європейському континенті. Тим, хто тримається нейтралітету, або не здатен розібратися у обстановці, хотілося б нагадати, що свідоме чи несвідоме потакання злу ніколи не лишається безкарним.

Українці за свою безалаберність і нездатність відстояти суверенітет отримали жахливий геноцид, країни Європи за свою поступливість агресорам опинилися у руїнах і втратили роль на світовій арені, а ті, хто закладав основи тоталітаризму, самі загинули у його пащі…

Нині – знову поворотний момент історії. Народ має вибір: висунути відповідальну еліту і видати їй нарешті карт-бланш, або безславно канути у небуття…