parody

Виїхавши з замку Гордонії, мандрівники опинилися на роздоріжжі.
– Ну, – куди тепер їдемо? – спитав Микита, обмацуючи кишені, у які крадькома напхав пампушок і вареників. Він хотів кинути за пазуху ще й кавалок ковбаси, але не встиг, тож досадував на свого господаря за те, що вони так рано покинули цей багатий Замок.
– Поїдемо прямо, – відповів Святополк. А далі – нехай Доля нас веде!
Їхали вони цілий день, а під вечір Доля привела їх у одне мальовниче село, де стояли великі красиві будинки. У цьому селі жили нові трипільці – особлива порода людей, піднятих хвилею реформ із самого дна і несподівано винесених на гору. Новизна їхня полягала у тому, що нічого трипільського в них уже не було. Їхні голови були набиті мішанкою візантійської, заморської та заокеанської культури, щедро приправленою злодійськими понятіями.
Хлопці під’їхали до одного розкішного будинку, постукали у ворота і попросилися на нічліг. У відповідь їм понеслася така лайка, що навіть коні сахнулися. Тоді вони постукали у другі ворота – звідти почулася ще брутальніша лайка вкупі з обіцянкою спустити на прибульців собак, якщо вони негайно не заберуться звідси геть.
«Що тут за люди такі скажені живуть?» – думав Святополк, озираючись навкруги. На краю села, біля цвинтаря, він угледів маленьку хатинку.
– Поїдемо он до тієї хатинки, що біля цвинтаря, – сказав він Микиті, – там на нічліг попросимося.
– Та чого ми попремося у ту халупу? – закомизився норовливий паж, – давайте ще в якісь хороми постукаємо, може, нас пустять!
– Микито! Я прочитав досить багато мудрих книг і трохи поїздив по світу, і можу тебе запевнити, що чим менша хатинка, тим більше щирості в її мешканців. Поїхали, куди я кажу!
У хатинці біля цвинтаря жила баба Параска. Вона хоч і не відзначалася такою культурою, як Мудрець Опанас, але була веселою й привітною людиною. Параска зраділа гостям, запросила їх до хати, пригостила чим Бог послав і розпитала, хто вони такі та куди путь держать.
Гості розказали бабці про свої пригоди і спитали, чи не знає вона щось про Вежу.
– Ні, дітки, про ту Вежу я нічого не чула. Але завтра зі Щекова приїжджає в гості мій онук. Він у мене дуже розумний і вчений – інтелігент, в курсі всіх справ, тож як приїде, ми в нього спитаємо, може він що знає…
Наступного ранку до баби Параски дійсно приїхав онук. Святополк познайомився з Парасчиним онуком і почав розпитувати його про Вежу.
– Слухайте! – раптом вигукнув той, – так ви ж законний спадкоємець Трипільського Королівства! Вас нам сам Бог послав! Сьогодні увечері в Лісовій Печері відбудеться закодоване опозиційне зібрання. Усі благородні трипільські лицарі збираються йти війною на половців, визволяти рідну країну від чужоземної навали, тож ми будемо обговорювати, як нам краще боротися з загарбниками. Приходьте туди, будете нашим ватажком. Бабця Вам покаже, де та Печера. Тільки пам’ятайте, Ваша Високість: наші лицарі дуже люблять свою Вітчизну і ненавидять її гнобителів, але ще більше вони люблять Свободу і ненавидять, коли ними хтось помикає! Тож не дайте їм приводу думати, що ви прийшли ними помикати.
Принц Святополк і не думав ніким помикати. «Навіщо ж лицарями помикати, це ж не холопи якісь! На те вона й благородна людина, щоб усе розуміти з півслова!»
Зустріч з Опозиціонером викликала у Принца величезне піднесення.
– Як я раніше не здогадався, – казав він Микиті, – це ж таємна Вежа! Якби Король Іван звів її на горі, то її вже б давно розшукали й знищили наші вороги. Це, видно, якась чарівна підземна башта. Звідти, з самих глибин землі, повстане наш визвольний рух!
– Треба піддьовки якісь захватити, – пробурмотів Микита, – а то задубнемо у тій Печері.
– Який ти приземлений, Микито! Я про святу боротьбу за свободу Вітчизни, а ти про якісь піддьовки! Увесь високий настрій мені зіпсував!
– Як же не бути приземленим, коли ми під землю ліземо! От будете стукати там зубами від холоду, то й згадаєте про піддьовочку!
Микита був страшенно невдоволений. «Ну чого йому ще треба, – думав він, – залишилися б у Замку Герцогині, їли б, пили на дурняк – і горя б не знали! Так ні, треба в якусь печеру лізти!» Микита був ще молодий і дурний і не знав, що тому, хто багато їсть і п’є на дурняк, усе з’їдене й випите коли-небудь вилізе боком.
Як почало вечоріти, Святополк попросив Бабу Параску провести їх з Микитою до Лісової Печери. Він хотів прийти туди трохи раніше, щоб ознайомитися з обстановкою.
В Печері було холодно й вогко, по стінах повзали мокриці, пахло пліснявою, але Святополка це анітрохи не бентежило. Він читав у книгах, що саме у таких печерах, катакомбах, підземеллях було задумане не одне велике діло. До того ж, у Печері всюди витав трипільський національний дух. На столах були розстелені вишиті трипільські рушники, стояли розписні глечики, а на самому видному місці висів портрет великого трипільського поета Панаса Бандуриста, без якого не обходилося жодне зібрання трипільських патріотів.
Нарешті до Печери почали заходити благородні лицарі. Але коли Святополк побачив тих лицарів, його піднесення трохи підупало. Попереду шкандибали якісь старезні дідугани: сиві, кульгаві, підсліпуваті. «Ну, нічого, заспокоював себе Святополк, вони – загартовані та випробувані борці за свободу, в них незламний дух і неоцінений досвід – це теж щось значить».
Далі йшли молоді лицарі, але всі вони були якісь худі, бліді, кволі, одним словом: інтелігенція. Святополк подумки порівняв цих лицарів із дебелими половцями і засумнівався, чи зможуть вони їх здолати у поєдинку. «Ну то й що ж, що вони тілом не дуже могучі, – думав він, – зате в їхніх очах світиться розум, а розум врешті-решт перемагає грубу силу – так у всіх книгах написано».
Були серед молодих лицарів і кремезні хлопці, але ті з виду були якісь дивакуваті – щохвилини викидали вгору руки з трьома розчепіреними пальцями й вигукували: «Слава, слава нашій Державі!». До речі і не до речі. «Зате вони віддані нашій справі, – думав Принц, – Принаймні, не дурніші за половців!»
Хоча всі лицарі визнали Святополка за законного спадкоємця Трипільського Королівства, вирішили обрати головою зборів компромісну фігуру, щоб ніхто не подумав, ніби Принц прийшов тут кимось помикати. Компромісною фігурою став Поважний Лицар, він і відкрив збори урочистою промовою. Поважний Лицар був трохи поетом, тож промова в нього була дуже барвиста.
– Високошановне панство! Дорогі друзі! Браття! – почав лицар-поет, – Настала для нашої рідної країни тяжка година! Наступила на нас чорна хмара – проклята половецька орда! Грабує наші землі, плюндрує наші храми, топчеться по наших святинях, нищить нашу державність! Мову нашу солов’їну зневажає – хоче візантійську мову державною зробити! Та нехай не торжествують наші вороги! Не здолати їм трипільський народ, бо не перевелися в ньому ще доблесні лицарі, славні Панасові нащадки, щирі трипільські патріоти! Розвіють вони ті чорні хмари, дадуть відсіч вражим силам. Настане день і воссіяє над нами сонце Свободи і згинуть ті зайди-яничари, як роса на сонці!
Цей самозванець Балдуїн назвав нас, благородних лицарів, ослами, і послав нас туди, куди всі неграмотні люмпени посилають своїх опонентів, тож ось наша йому відповідь: ми – не осли, не плазуни, у Літу йди, нікчемо! Все буде, як хотіли ми, як ми отут зречемо!
Печера вибухнула оплесками. Звідусюди лунало: «Слава, слава, нашій Державі! Банду – геть!»
– Балдуїна на палю! – вигукнув один старий лицар.
Це був Лицар Горицвіт, відомий борець за свободу Вітчизни. У нього були довгі сиві вуса, що спускалися ледь не до підлоги. Святополк уже зустрічався з цим лицарем в палатах Герцогині Гордонії. Він, видно, й сьогодні ходив туди обідати, бо в його довжелезних вусах виднілися крихти пирога й шматочки цукатів, якими зазвичай пригощали в Білому Замку.
Біля Лицаря Горицвіта сидів Лицар Естебан – теж знаний борець за свободу й демократію. У нього була буйна сива чуприна і великі виразні очі, в яких світилася мудрість. Естебан скосив очі на поцяцьковані цукатами вуса свого сусіда і ущипливо запитав:
– У Гордонії причащався?
– Леді Гордонія – порядна жінка, патріотка! – різко відповів Горицвіт, – при ній такого неподобства не було б!
– Ну-ну, – скептично зауважив Естебан, – Вашими б устами та мед пити … на бенкеті в Гордонії.
– А ви? Що ви наробили!? – вів далі Горицвіт, – Кого ви до влади привели?! Паскуди! Мерзотники! Всіх вас на палю!
– Погавкай мені, шавко, погавкай, цю-цю-цю! – дражнився Естебан.
– Ах ти ж, гнида половецька! – завищав Горицвіт, схопив Естебана за чуприну і вирвав з неї добрий пук волосся.
– Болонка піддиванна! – гаркнув Естебан, схопив свого супротивника за довгі вуса і закрутив їх у морський вузол.
Зчинився ґвалт: усі лицарі повскакували з місць, розділилися на дві партії й схопилися в рукопашну. Одні стояли горою за Горицвіта, другі – за Естебана.
Трипільські лицарі ніяк не могли з’ясувати, хто більше винен у загибелі держави: ті з них, що потрапили під чари Герцогині Гордонії і підтримали її авантюрну та згубну для країни політику; чи ті, що не підтримали Гордонію у вирішальній битві з Балдуїном і спокійно споглядали, як половецький зайда в’їжджає у Щеків на білому коні з голубою попоною.
– Ой, лишенько, – зойкнув Микита, дивлячись на побоїще, та вони ж переб’ють одне одного ще до того, як прийде час у похід вирушати! То хоч якесь поганеньке військо в нас було, а тепер і такого не буде!
Святополк закликав лицарів припинити бійку, потім підбіг до них і почав їх рознімати, та марно – ці лицарі не тільки помикати собою нікому не давали, ними взагалі керувати було неможливо.
– Треба пісняриста покликати, – запропонував Поважний Лицар, – може він їх вгомонить. Він дав знак Микиті, той вибіг із Печери, а потім повернувся із сивим сліпим лицарем, що тримав у руках бандуру.
Сліпий Лицар ударив по струнах бандури і товариство притихло, вдарив удруге – всі розсілися по місцях і зачаїли подих. І тут залунала пісня… Це була пісня трипільських борців за свободу, яка зігрівала серце кожному трипільському патріотові і надихала його на подвиги:

Ой, у лузі при дорозі полинь зацвітає,

Добрі люди в нашім краї сльози проливають.

А ми полинь пополемо – зростимо калину

Розвеселим нашу славну дорогу країну

Усі лицарі співали цю пісню стоячи, зі сльозами на очах. Її мелодія налаштовувала благородні серця на високий лад і відганяла всі чвари й непорозуміння. Навіть Естебан із Горицвітом обнялися й поцілувалися, бо й справді ж, негоже, щоб два видатних борця за свободу Вітчизни тягали одне одного за чуби та вуса через якусь титуловану перекупку.
Коли проспівали пісню, Святополк взяв слово.
– Доблесні воїни! – з прихованим хвилюванням сказав він, – я не майстер виголошувати промови, краще, ніж Поважний Лицар, я все одно не скажу, тож пропоную нам усім разом виробити й ухвалити спільний план дій.
– План! План! Треба план! – схвально загукали присутні.
Тут підвівся один молодий лицар в окулярах, закутаний у плащ-палатку. Він ніби прибув з якогось фронту, чи то збирався на фронт – так зразу й не розбереш. Лицар поправив окуляри, вистромив носа з плащ-палатки і дзвінким тенорком промовив:
– Шановна громадо! Я абсолютно згоден з усім, що тут було сказано, але прошу не забувати, що в нас – демократія. Ми боремося за свободу нашої Батьківщини разом – і в той же час кожен окремо. Нарізно перемогти легше, тому в похід виступаємо двома-трьома колонами…
– А ви, мабуть, п’ятою колоною будете! – гукнув якийсь лицар у чудернацькому трикутному капелюсі. Це був Грицько Наполеоненко – колишній воєвода, котрий мірявся на роль Трипільського Бонапарта. Йому страшенно не подобалося, коли хтось ліз поперед нього командувати.
– Не треба інсинуацій! – огризнувся Молодий Лицар у Окулярах, – Так от, я пропоную: спочатку розмежуватися, а лише потім – об’єднатися! Ми збираємося тут, а ви – там, ми йдемо направо, а ви – наліво, ми ведемо свої полки, а ви – свої. А як зійдемося в Раді, то вже на місці вирішимо, що нам далі робити. Але я попереджаю: якщо приплететься до нашого війська Герцогиня Гордонія і намагатиметься його очолити, то мої лицарі згортають фронт і йдуть додому. З Гордонією нам не по дорозі. Під стяги Гордонії ми не станемо!
– Без Гордонії нам не подолати половців, – зауважив Горицвіт, – у неї військо, в неї – скарбниця, її знають у всьому світі.
– Ага! Прихопила таки скарбницю, хвойда! – пробурмотів собі під ніс Естебан.
– Мої зелені лицарі, – авторитетно зауважив Молодий Лицар у Окулярах, – нічим не гірші за герцогських білогвардійців. Мого полку с кожним днем прибуває, а її полки тануть на очах!
– Знаємо ми ваші полки, – презирливо кинув Горицвіт, – комплектуються на кошти дона Фішера та хана Рахмета!
– Тільки не треба інсинуацій! – з притиском відповів Молодий Лицар у Окулярах.
Знову назрівала сварка.
– Вельмишановне панство! – озвався Поважний лицар, – у цей скрутний для держави час нам потрібна єдність і злагода. Ми тут зібралися, щоб розібратися… ми зібралися, щоб побрататися… щоб перебрати на себе…
– Слава, слава нашій Державі!! – викрикнув якийсь придуркуватий молодик і остаточно збив старого з думки.
– Та цить ти, дай слово сказати! – осадив нахабу Поважний Лицар.
Святополк зрозумів, що треба брати ініціативу на себе.
– Доблесні воїни! – промовив він, – Я пропоную зібрати усі вірні нам полки і виступити перед ними з промовами, щоб підняти їх бойовий дух і роз’яснити їм наші політичні задачі!
– Згода! Згода! – залунало звідусіль.
Усі благородні трипільські лицарі дуже любили виступати з промовами. Виступати вони вміли набагато краще, ніж воювати.
– Хто буде виступати першим? – поцікавився Молодий Лицар у Окулярах.
– Принц! – відповів Поважний Лицар, – Він же законний спадкоємець королівства.
– Ах, так-так, звичайно-звичайно, – затараторив Молодий Лицар у Окулярах.
Святополкові здалося, що цей молодий лицар сам хотів би виступити першим і він із задоволенням поступився б йому чергою, адже не так важливо за ким і перед ким ти виступаєш, головне – що ти кажеш людям. Однак, він читав, що у військовій справі ні за яких умов не можна порушувати субординації та єдиновладдя. Один поганий ватажок краще, ніж два хороших. Одним словом, назвався принцом – виступай першим.
– А хто буде виступати другим? – допитувався Молодий Лицар у Окулярах.
– Я! – озвався Горицвіт, – Я двадцять років боровся за свободу Вітчизни – мені є що сказати.
– Хвилиночку, – заперечив Молодий Лицар у Окулярах, – не треба забувати, що в нас – демократія, а значить, треба враховувати думку громади. Ось ми тут недавно ходили по селах і питали в людей: «Хто з борців за свободу вам більше до вподоби?» І всі, як один відповідали: «Зелені Лицарі!» А про Вас уже ніхто й не згадує!
– Та я… та ми.., – обурився Горицвіт, – Я двадцять років ходив у кайданах! Не для того я нидів у візантійських тюрмах, щоб якесь миршаве ж… кхм… сім’я Соломонове лізло поперед мене з промовами і щось там собі цвірінькало!
– Я попрошу утриматися від персональних образ! – погрозливо задзвенів голос Молодого Лицаря в Окулярах.
– А я попрошу всіх половецьких агентів покинути наші опозиційні збори! – вигукнув Горицвіт.
– Хто тут половецький агент? – хором спитали декілька присутніх.
Тут знов зчинився галас, лицарі почали голосно сперечатися і розмахувати кулаками.
Благородні трипільські лицарі, напевно, давно б уже прогнали половців, якби серед них було трохи менше гордовитих і марнославних осіб. Кожен третій трипільський лицар хотів бути ватажком, а у справжньому, боєздатному війську ватажок може бути лише один. Тож варто було їм зібратися, щоб визначити, хто буде виступати першим, а хто – другим, тут же починалася сварка.
Та якби лицарі тихенько собі сварилися десь у печерах, або сидячи по хатах, то це було б ще півбіди. Але трипільські лицарі вважали себе демократами і були чомусь переконані, що всі суперечки треба обов’язково виносити на суд громадськості. Тож посварившись спочатку за зачиненими дверима, вони згодом вибігали на вулиці й майдани з повними відрами лайна і влаштовували публічні диспути – на очах у публіки поливали одне одного нечистотами, а потім запитували в людей: «Хто з нас вам більше всього до вподоби?» Після подібних дебатів від усіх лицарів-демократів ішов такий сморід, що люди сахалися, а на заклик вступати до лав борців за демократію відповідали, затуливши носа: «Хай вам усім чорт і цур вам усім пек!»
Принц уже не знав, як угомонити лицарів, що розходилися не на жарт: чи знову покликати пісняриста з бандурою, чи розлити їх водою, чи взяти палку та пройтися по їхніх спинах. Аж тут раптом до нього підскочив якийсь кремезний парубок, з числа отих, трьохпалих. Він викинув угору руку з трьома розчепіреними пальцями і гаркнув:
– Слава, слава, нашій Державі!
– Героям слава, – відповів Принц.
– Ваша Високість, почав парубійко, не зв’язуйтеся ви з тими демократами! Вони Вам усю справу зіпсують! Перегризуться, потоплять у чварах будь-яку затію! Покладатися можна лише на нас, лише ми здатні дати відсіч половцям і спасти нашу державу!
– Хто ви? – спитав Святополк.
– Мене звати Ольгерд Перескок, я – командир гайдамольців. Мої хлопці – кремінь! Усі, як один – щирі патріоти! Дисципліна – ідеальна, не те, що у цих скандалістів! За тиждень я зберу всю ораву, а в неділю виступимо.
– Стривайте, – вигукнув Святополк, – тут треба подумати, треба виробити план офензиви.
– Та що там думати? – здивувався Перескок, – Мої хлопці гикнуть, свиснуть – і всі ті половці розбіжаться, хто куди!
Святополк сумнівався, що половці можуть розбігтися від самого тільки гикання та свисту, але треба було на щось рішатися. Він читав у мудрих книгах, що coup d’etat – це така справа, яку не можна кидати на півдорозі, якщо взявся, то потрібно доводити до кінця.
Тут Ольгерд присунувся ще ближче і тихенько сказав:
– Тільки так, одна умова: як проженемо половців, то Ви мене призначите Головним Візиром! Згода?
Принц поглянув на лицарів-демократів, що сварилися і чубилися без упину, потім перевів погляд на дебелих гайдамольців, зазирнув у вічі їхньому ватажку, де крізь безмежну любов до Вітчизни проглядала безмежна любов до Влади і з рішучістю приреченого видихнув: «Згоден! Тільки вимуштруй своїх хлопців гарненько і дай мені слово, що нічого не затіватимеш без мого наказу!»
Ольгерд витягнувся у струнку по-воєнному і відрапортував:
– Так точно, мосьпане!
Тоді плюнув на три пальці й приклав їх до серця:
– Слово гайдамольця!
Домовившись про головне, Перескок відскочив назад, підскочив до своїх хлопців, кивнув їм, мигнув і вони всі дружно вискочили з Печери і розтанули в Ночі.
Тоді Принц теж загасив свічку на своєму столі, дав знак Микиті та й пішов собі геть. І ніхто не кинувся йому навздогін, ніхто навіть не обернувся. Святополк з Микитою вже зникли за обрієм, а Лісова Печера продовжувала гудіти, як вулик зі скаженими бджолами…