(no subject)

d

politics

ЯК НАМ ОСТАТОЧНО ПОЗБУТИСЬ СТАЛІНІЗМУ?

На території України поменшало ідолів тоталітаризму: недавно в Запоріжжі було знищено пам’ятник Сталіну. Націонал-патріоти святкують маленьку перемогу, комуністи репетують щось про вандалізм і тероризм, пересічним громадянам увесь цей галас «до лампочки» – вони заклопотані проблемами виживання.

Немає ніяких сумнівів: Сталін – не наш герой. Пам’ятник Сталіну в Україні – це такий же нонсенс, як пам’ятник Гітлеру в Ізраїлі. Але побиття ідола ще не означає остаточної перемоги над силою, яку він уособлює.

Колись князь Володимир, надумавши охрестити Русь, наказав покидати Ідолів у Дніпро, а вони сплили у християнських обрядах – і з-під лику Бога Яхве проглядає Перун, а з-під покрову Богородиці визирає Оранта…

Скільки б ми не зносили пам’ятників Сталіну, скільки б анафем не виголошували на його ім’я, все одно потворні риси сталінізму раз за разом проглядають крізь тоненький шар демократії. І не дивно, адже лукавий Горець знав таємницю безсмертя. Він умер, тіло його зотліло, але його дух увійшов у плоть і кров радянського і пострадянського соціуму, матеріалізувавшись у створеній ним економічній інфраструктурі.

І тепер серце Сталіна б’ється у мартені, його легені видихають смердючий заводський дим, що щільним смогом огортає промислові регіони, проникає в мозок, застилає очі і заважає бачити речі в істинному світлі; його вени й артерії – нафто і газопроводи – залізними нитками прошивають землю і забезпечують фактичну цілісність колишньої Радянської Імперії. Сталін постає із землі, сплюндрованої колективізацією, засміченої отруйними міндобривами, люб’язно наданими «сталінським» хімпромом. Сталін – на Печерських пагорбах, у заржавлених мізках «покращувачів життя», що бракованими продуктами вийшли зі сталінських кузень кадрів. Його ніби ніде немає, але він – повсюди, зухвало пихкає димом у обличчя демократів-патріотів і єхидно сміється: «Ха-ха-ха, ви мене не здолаєте!».

І дійсно, подолати цю всеохоплюючу і всюди проникаючу силу набагато важче, ніж воювати з її окремими аватарами. Сталінізм – немов Кощей Безсмертний, його неможливо перемогти у відкритому двобої, не знаючи секрету його живучості. Тому Сталіну не страшні ні навіжені радикали, які руйнують його пам’ятники, ні знервовані інтелігенти, що волають на весь світ про влаштований ним геноцид. Сталіна може здолати лише той, хто відкриє скриньку зі сталінською смертю – реалістичними планами модернізації й інтенсифікації виробництва. Україна позбудеться пережитків сталінізму, коли позбудеться потворних витворів сталінської (соціалістичної) індустріалізації.

Сама по собі індустріалізація, взагалі-то, не є злом. На Заході індустріалізація була рушійною силою прогресу, адже на Заході велика індустрія будувалась за рахунок накопиченого капіталу і функціонувала в умовах ринку, де відбирались найефективніші виробничі структури. У радянському Союзі будівництво великих промислових об’єктів здійснювалось без урахування рентабельності, за рахунок грабунку сільського господарства, легкої промисловості та надмірної експлуатації людських і природних ресурсів. Тому локомотив, побудований астерами, фордами і вандербільдами, просунув західну цивілізацію далеко вперед. Паровоз, збудований Сталіним і його послідовниками, завіз радянську країну в тупик. Далі на ньому вже нікуди не поїдеш. Цей історичний брухт годиться лише на переплавку.

Коли ж в Україні будуть оновлені виробничі фонди і сформується система пропорційного, економічно доцільного обміну товарами між окремими галузями і регіонами, тоді зловісний дух сталінізму остаточно вивітриться з нашої території.

А пам’ятники не треба чіпати, краще залишити їх голубам, адже історією сто разів доведено: ідоли не тонуть у воді і не горять у вогні – ідолів поглинає Байдужість.

Софія Дніпровська.                       

politics

ПУТІНСЬКА РОСІЯ: ТРІУМФАТОР, ЧИ КОЛОС НА ГЛИНЯНИХ НОГАХ?

У кожної держави є своя, особлива роль у всесвітньо-історичному процесі. Наприклад, Англія у ХІХ ст. була майстернею світу, Франція – колиска вільнодумства і революційних традицій, Сполучені Штати – оплот демократії… А Росія – жандарм Європи. Цю роль вона грала і при царях, і при генсеках, такою вона є й сьогодні. «Тащить и не пущать» – ось головна стратегія російської влади у стосунках з міжнародними партнерами. Таку стратегію їй диктує інстинкт самозбереження. Будучи хронічно неспроможною подолати суспільно-економічну відсталість, правляча верхівка Росії змушена гальмувати прогресивний рух у зовнішньому середовищі, аби зберегти політичний суверенітет (читай: власну монополію на відчуження та перерозподіл національного багатства).

Ще Петро І вивів для Росії специфічну формулу виживання: форсована модернізація окремих стратегічних підсистем, необхідних для забезпечення політичного суверенітету (збройних сил, військової промисловості, державного апарату, освіти, системи комунікацій, тощо), плюс систематична надексплуатація колосальних природних і людських ресурсів. І така формула тривалий час дозволяла ефективно змагатись як з Азією, так і з Європою. Країни Азії (Персія, Туреччина) мали чисельні природні й людські ресурси, але поступались Росії у плані політичної та військової організації. Європа мала на порядок вищий рівень суспільно-економічного розвитку, але величезна перевага Росії у кількісному відношенні вкупі з поверховою європеїзацією зрівнювали сили. До того ж Росія майже ніколи не змагалась одночасно з усією Європою, а лише з окремими країнами (Польщею, Швецією, Францією, Фінляндією, Німеччиною), тому врешті-решт одержувала перемогу. Єдиним випадком, коли всі впливові європейські держави були рішуче налаштовані проти Росії, є Кримська війна 1853-56 р. Тоді Франція й Великобританія вступили у відкритий збройний конфлікт з Російською Імперією, а Пруссія з Австрією зайняли позицію недружнього нейтралітету – і цивілізоване співтовариство успішно «приструнило» знахабнілого агресора. Але згодом європейці пересварились і почали залучати Росію до вирішення своїх суперечок, тому остання успішно відіграла всі втрачені позиції.

З часом Росія можливо б і подолала роздроблену Європу і встановила б там свої порядки, але в середині ХХ століття вона зіштовхнулась із противником якісно нового типу. Сполучені Штати Америки мали високорозвинену, динамічну економіку і в той же час не жалілись на нестачу ресурсів. Крім того, після появи ядерної зброї масштабні військові дії втратили сенс і протистояння двох супротивників перейшло у площину економічної конкуренції та гонки озброєнь (холодної війни), а економіка – це Ахіллесова п’ята Росії. Економічне змагання є вид боротьби, для якого цей політичний важкоатлет найменш пристосований. На початку 80-х років, після приходу до влади у США республіканців на чолі з Р. Рейганом, холодна війна вступила у свою завершальну стадію. Американський президент ініціював новий, шалений виток протистояння на всіх рівнях – і громіздка, неповоротка імперська економіка не витримала навантажень. Пружина луснула і спіраль суспільно-економічного розвитку Росії почала розмотуватись у зворотній бік. Тож не дивно, що брат загиблого президента Польщі, Я. Качиньський, недавно у відчаї кинув фразу: «Світові потрібен новий Рейган, який взяв би Росію за горло».

Дійсно, Сполучені Штати Америки поки що є єдиною силою, здатною вкоротити непомірні геополітичні амбіції цього агресивного сировинного придатку. Але позиція адміністрації президента Обами на поточний момент є напрочуд поступливою по відношенню до Російської Федерації. «Перезавантаження» стосунків призвело до значного посилення російських позицій як на пострадянському просторі, так і в цілому в світі.

І все ж не варто поспішати з висновками. Історія знає багато прикладів, коли блискучі перемоги лише наближали до ганебної поразки і навпаки. Так було напередодні Кримської війни, коли російське самодержавство досягло свого апогею, а внутрішня стабільність та успішна зовнішньополітична експансія радували серце кожного записного патріота. Усе це завершилось крахом. Так було наприкінці стабільної епохи застою, коли міністр закордонних справ А. Громико з гордістю зазначав: «У світі немає проблеми, яку можна було б вирішити без Радянського Союзу», і де тепер той Радянський Союз?

Взагалі, прориви у зовнішній політиці є тимчасовими, якщо вони не підкріплені належними економічними досягненнями. А економіка Росії – далеко не в кращому стані. Стан справ у сучасній Російській Федерації можна охарактеризувати фразою, популярною ще наприкінці правління царя Миколи І: «Сверху блеск, а снизу – гниль». Крізь парадний блиск «керованої демократії» вже відчутно проступають ознаки тління.

Економіка РФ зараз нагадує хронічно хворий, зношений організм, який тривалий час не лікували, але підтримували в тонусі за допомогою стимуляторів, а потім різко зменшили дозу. Тепер навіть нові вливання не можуть суттєво покращити його стан. Експерти (серед яких відомий російський економіст М. Дєлягін) відзначають, що російська економіка зараз вступила в нову фазу деградації, коли зростання цін на нафту перестало допомагати зростанню економіки.

Третина російських підприємств збиткові, енергоємність російських підприємств у 3-4 рази вища, ніж у розвинених країнах. Росія (на відміну від Китаю, Індії або Туреччини) так і не змогла змінити сировинний характер своєї економіки, а попит на російську сировину на світових ринках неухильно падає. Як би Росія не старалась зберегти монопольне становище на ринку енергоносіїв, процес диверсифікації постачання енергії та пошук її альтернативних джерел зупинити неможливо. За рівнем життя росіяни займають 60-те місце в світі, зате годують величезну армію чиновників (вдвічі більшу, ніж за часів СРСР). В країні несприятливий інвестиційний клімат (не в останню чергу через високий рівень корупції) і постійний витік фінансових коштів за кордон. Останнім часом стрімко зростає рівень інфляції та безробіття. Низька продуктивність виробництва поряд з традиційно високими транспортними й енергетичними витратами та нерівномірністю розвитку регіонів послаблюють економічні зв’язки між окремими складовими РФ, створюючи нові виклики для «единой и неделимой». До цього слід додати чисельні міжетнічні, міжконфесійні та класові протиріччя, що довгий час перебували у латентній стадії, але після економічної кризи знов починають загострюватись. Напередодні ж президентських виборів 2012 прогнозується ще й досить гострі суперечності між окремими кланами та угрупуваннями правлячої еліти…

Гегель, розмірковуючи про закономірності суспільного розвитку, підмітив, що історичні події зазвичай повторюються двічі. Дійсно, багатьом історичним явищам і процесам можна віднайти більш-менш відповідні аналоги в минулому. Аналогом нинішнього «перезавантаження стосунків» є період розрядки, що стартував на початку 70-х років минулого століття. Тоді Сполучені Штати через провал В’єтнамської кампанії та поглиблення розбіжностей з Європейськими партнерами теж змушені були переглянути свою політику по відношенню до СРСР. Але потепління міжнародних відносин і пожвавлення економічних зв’язків між Москвою і Заходом (розцінене кремлівськими ідеологами, як чергова перемога СРСР) зіграло злий жарт з радянською імперією, якій для існування і виживання потрібна була наявність конфліктогенного зовнішнього середовища. Система, чиї базові складові були адаптовані для боротьби зі світовим капіталізмом і внутрішніми класовими ворогами, розслабилась і безповоротно розклалась із середини.

Перезавантаження, розпочате у 2009 році, якщо і не викликає захвату в суб’єктів, за чий рахунок здійснюється покращення відносин з Російською Федерацією, то принаймні не зовсім позбавлене сенсу. Навіть поверхова обізнаність з історією та специфікою російського суспільства підказує: на Росію зараз не варто особливо тиснути, тиск ззовні лише консолідує російську еліту і суспільство та подовжить життя авторитарному режимові, натомість, відсутність зовнішніх подразників змусить російського обивателя частіше заглядати в продовольчий кошик і запитувати владу, чому він майже порожній. «Керовану демократію» підточить внутрішня ентропія й глибока диспропорція між її геополітичними амбіціями та економічними можливостями.

Світова криза 2008 р. дала старт процесам, що обіцяють кардинально змінити розстановку сил в міжнародному середовищі і дати шанс новим гравцям (в т.ч. і Україні) себе проявити. Наша країна з’явилась на карті світу, коли в системі міжнародних відносин всі ключові ніші вже були зайняті, тому світова спільнота спочатку прийняла нас не надто привітно (откуда это и что это за географические новости?). Лише в 2004 році Україна перестала бути для світу terra incognita, але стати активним зовнішньополітичним гравцем так і не змогла і згодом знов повернулась у сферу впливу Росії. Та не назавжди.

У нинішній складний період завданням національно-визвольного руху в Україні має бути створення системи широкої громадської протидії російській культурній експансії та розробка дієвих планів мінімізації негативних наслідків російської економічної інтервенції. Є всі підстави вірити, що історія скоро надасть нам шанс змінити статус об’єкта на статус активного суб’єкта міжнародних відносин і прогресивна частина українського суспільства повинна докласти всіх зусиль, щоб такий шанс не втратити.       

Софія Дніпровська