roman

ОСТАННЯ ВЕЖА
У давню давнину, в Трипільському королівстві, жив-був принц Святополк. Роду він був знатного, королівського, аж до тридцять третього коліна, був напрочуд вродливим і розумним, але країною не правив, і навіть не сподівався. Батько його, король Радомир Мудрий, помер, коли Святополк був іще малим. Після смерті короля Радомира трипільські лицарі й магнати пересварилися, розділилися, пішли один на одного війною і розорили країну. Врешті-решт владу в державі захопив дикопольський дон Балдуїн, ватажок баскаків. Плем’я це було не вельми культурне, але згуртоване й загартоване. Баскакська орда розбила військо розпещених та розділених розбратом магнатів і лицарів, і посадила свого ватажка на трон.
Ставши королем, Балдуїн оголосив себе Балдуїном Першим і Незрівнянним, обклав народ тяжкою даниною, закрив усі трипільські храми, виніс із палацу і викинув на смітник усі священні трипільські реліквії, а поряд із трипільськими прапорами наказав вивісити бізантійські, бо вважав себе васалом цієї могутньої держави.
Принцу ж Святополку, законному спадкоємцю Трипільського королівства, місця в королівському палаці не знайшлося. Добрі люди вивезли його кудись у село, подалі від лихих очей – там він і виріс. То ж була в нашого принца лише стара сільська хата, священні трипільські реліквії, підібрані на смітнику, та вірний паж Микита з роду Гречкосіїв.
Правду кажучи, цей Микита зовсім і не був таким уже й вірним пажем. Він би, може, давно вже гайнув до стольного граду Щекова, на службу до баскаків, але чув, що в тих дуже суворі звичаї. Треба було вставати вдосвіта і з ранку до вечора бігати за дорученнями баскакських донів, а за найменшу провину можна було отримати сто ударів по п’ятах. Микиті така служба аж ніяк не підходила бо був він лінькуватий, боязливий і норовливий. Святополк же був принцом освіченим і гуманним і поважав Микитину особистість, а це означало, що можна було спати до полудня і після полудня, виконувати накази господаря з десятого разу і поводитися з ним за панібрата, чого жоден баскакський дон нізащо б не дозволив. Тож і зберігав Микита вірність своєму сюзеренові, принаймні, поки що…
Жили вони – не тужили: Микита сяк-так вів господарство, а Святополк цілими днями читав і перечитував різні мудрі книги і виписував з них найцікавіші думки. А коли сонце сідало за обрій і наставала ніч, вони з Микитою піднімалися на дах і рахували зорі. А що ще накажете робити принцу, в якого немає ні батька, ні матері, ані статків-маєтків, ані вірних васалів, ані вельможних родичів? Так би, може, й просидів наш герой до кінця свого віку в глухому селі, якби не трапилася з ним одна пригода.
Якось загадав Святополк Микиті сходити в ліс по горіхи. Але Микита вже намилився в гості до сусідської Оришки і міняти свої плани йому аж ніяк не хотілося. Тому лукавий паж сказав своєму господареві:
– Пане, я б залюбки сходив у ліс і приніс Вам горіхів, але чом би Вам самому не пройтись і не прогулятися – он Ви який блідий, аж дивитися страшно.
Принц глянув у люстерко, побачив своє тонке, бліде обличчя і подумав: «Дійсно, сиджу тут, як пень, аж позеленів увесь. Треба пройтися трохи, ноги розім’яти».
– А я, – вів далі Микита, – кхм… піду в поле і подивлюся, чи не заколосилася гречка.
– Добре, я – у ліс, а ти – у гречку, – погодився Святополк.
– Тільки ж глядіть, не заблукайте там у лісі! – гукнув Микита і побіг до Оришки.
Набравши повний кошик горіхів, принц сів перепочити під дубом на мальовничій галявині. Він ніби трохи задрімав, а коли розтулив очі, то побачив, що через галявину йде якась стара жінка і тягне на спині величезну в’язанку хмизу. Раптом мотузка луснула і хмиз розсипався по всій галявині.
– Поможи мені, хлопче! – гукнула старенька, – не дотягну я сама цей хмиз до хати!
Святополк завжди знав, що він дуже шляхетного роду і пам’ятав усіх своїх славних предків, аж до тридцять третього коліна, але ще краще він пам’ятав заповіти одного великого трипільського поета, який писав: і царята, і старчата – Адамові діти. Тож він не згордував, допоміг бабці зібрати її хмиз і доніс аж до самої хатини.
– Спасибі тобі, – сказала бабуся, – заходь до мене, я тобі твою долю провіщу.
– Ви – циганка? – спитав принц.
– Я – віщунка! – відповіла стара, – Пішли, пішли! – Вона вхопила його за руку і потягла у хату.
– На чому ж ви мені ворожитимете? – спитав Святополк, – на картах, чи на кавовій гущі?
– На картах ворожки ворожать, – відповіла бабуся, карти тобі багато не скажуть. А на кавовій гущі ворожать самі шарлатанки, у тій гущі ти взагалі нічого не розбереш. У мене є луччє средство, – поважно заявила вона, витягла зі старої скрині якусь припорошену пилом скляну кулю, протерла її подолом фартуха і поклала на стіл. – Це – магічна куля, в ній ти побачиш свою долю!
Святополк іронічно посміхнувся:
– Ну що ж, подивимося, що мені Ваша магічна куля покаже.
– Не віриш? – спитала бабця.
– Та ні, чому ж, вірю, – відповів принц, бо не хотів ображати стареньку.
– Ну що ж, це добре, що ти віриш, – лукаво усміхнулась віщунка і крутнула кулю ...
Раптом все перемінилося – щезла стара лісова хатина, щезла стара бабця і Святополк опинився в дивному місці: не то в печері, не то в якомусь древньому храмі. На стінах палали факели, а біля кам’яного олтаря стояла жінка з прекрасним молодим обличчям і довгим сивим волоссям, що спускалось аж до підлоги. Це поєднання молодого обличчя і сивих прядок справляло моторошне враження. Жінка була вдягнена в якусь білу хламиду, а в руках тримала магічну кулю. «Відьма! – жахнувся Святополк, – я потрапив до відьми!»
– Підійди! – наказала жінка звучним, але якимось мертвим голосом, – Поглянь, що тобі судилося долею!
Святополк підійшов ближче і поглянув усередину кулі. Там щось мерехтіло і блимало і спочатку він нічого не міг розібрати. Але придивившись пильніше, розгледів високий замок, з воріт якого виїжджало військо лицарів, вбраних у прекрасні шати. Далі картина змінилася і він побачив битву: тріпотіли знамена, ламалися списи, мечі стинали голови, коні били копитами і топтали повержених вершників. А потім він побачив себе … у королівській короні!
– Ти будеш королем, – провістила громовим голосом віщунка – і кинула магічну кулю на кам’яну підлогу. Та впала й розбилася на дрібні осколки, які одразу ж зайнялися вогнем. Вогонь охопив підлогу, запалали стіни, навіть стеля палала. «Я тут згорю!», – з жахом подумав Святополк. Він кинувся бігти, але ноги його не слухали, потім все поплило перед очима і він провалився у темряву…
Коли Святополк відкрив очі, то побачив, що знов сидить під дубом на галявині.
– Ну й приверзлось же мені! – сказав він, протираючи очі, але глянувши на галявину, оторопів. Вся поляна була усіяна гілочками хмизу, яких там не було, коли він туди тільки прийшов. Принцу стало моторошно.
Саме в той день наш герой завершив читати трагедію одного альбіонського драматурга, у якій відьми занапастили хороброго лорда Макбета. Навіщували йому казна-що, а в решті-решт вийшло зовсім не те, на що він сподівався. «Відьмам не можна вірити – думав Святополк, – треба гнати від себе навіяні їхніми чарами пусті думки!»
Але чим наполегливіше гнав він від себе ті пусті думки, тим сильніше вони його бентежили, як бентежили колись благородного Макбета, бо якщо шляхетний принц має ясний розум, незламну волю і сміливе серце, то рано чи пізно йому привидиться царський вінець. І не знатиме він спокою аж доти, доки не добуде собі царство, або не складе голову на пласі…
Повернувшись додому, Святополк розказав Микиті про свою пригоду.
– Та не вірте ви тим бабам, – сказав Микита, слухаючи у піввуха що йому говорив господар, бо був більше зайнятий власними думками, – вони що хочеш наплетуть, аби гроші зідрати.
Цього вечора, щоб розважитись, принц надумав перечитати свою улюблену книгу про короля Артура і лицарів Круглого столу. Але на сей раз оповіді про чужі подвиги його не розважили, а ще більше засмутили. «Скільки великих подвигів і діянь звершено було людьми, а я сиджу тут у чотирьох стінах і світа божого не бачу!» – подумав він, закрив книгу, загасив свічку і з тяжким серцем ліг спати.

Якраз у той час намітились у Трипільському королівстві великі переміни. Затіяв король Балдуїн грандіозні реформи. Наказав він своїм вірним слугам їздити по всім трипільським містам і селам і сповіщати про те народ, а головне – дань на реформи збирати. Крик стояв на все Трипілля! Кричали глашатаї, вихваляючи величні королівські задуми, кричали люди, з яких останню свитину знімали, щоб покращити їхнє життя.
Увесь цей крик і ґвалт доходив навіть до Святополка, вічно зануреного в свої письмена.
– Ти чув, – сказав він Микиті, – король проводить реформи.
– Та чув, чув, – з досадою відповів той, – Ще по три шкури здеруть, – от і всі реформи!
– У мене є план справжніх реформ, – повідомив Святополк, – треба представити його королю.
– Хто ж Вас буде слухати? – засумнівався Микита.
– Повинні вислухати! Я читав, що якось один доблесний лицар на ім’я Христофор Колумб прийшов до Гішпанського короля і запропонував йому свій план і той король дав йому грошей на пошук нових морських шляхів. А ще один доблесний лицар на ім’я Васко да Гамма одержав поміч від Португельського короля і здійснив багато великих відкриттів!
– Я, пане, не така вчена людина, як Ви, і про тих Ваську з Христохвором нічого не чув, – відповів Микита, – але знающі люди кажуть, що наш король слухає лише тих лицарів, які приносять йому гроші, а не просять у нього на якісь там свої затії.
– І все одно треба їхати до столиці, – вперто наполягав Святополк, – так мені серце підказує!
– Як треба, то й поїдемо, – погодився Микита, – Провітримось!
Микиті теж хотілося з’їздити в Щеків. Він чув, що там є багато гарних шинків, де розкішні кралі подають смачні страви, а якщо повезе, то можна виграти в кості цілу купу грошей!
Тож наступного дня встали вони вранці раненько, сіли на воза, що їхав у столицю, і відправились у путь. Прибувши до стольного граду Щекова, наші герої не гаючи часу, попрямували до королівського палацу.
Біля дверей палацу стояла сторожа, яка одразу ж загородила їм дорогу:
– Хто такі, за чим прийшли? – грізно спитали охоронці.
«Треба казати правду, – вирішив Святополк. У книгах написано, що Правда відчиняє всі двері, перед Правдою гори розступаються!»
– Мене звати принц Святополк, – з достоїнством відповів він, – мене привело сюди високе покликання, я написав свій план реформ і приніс його королю!
Стражі були людьми простими і такі тонкі матерії, як веління серця і поклик душі були їм невідомі. Вони подумали, що сам Балдуїн викликав цих візитерів до себе, що вони з числа тих вчених розумак, які пишуть королю промови за гроші. Тож сторожа пропустила Святополка та його пажа у королівський палац і навіть підказала, як пройти до прийомної зали.
Біля дверей прийомної зали стояв придворний. Звали його Петро Піддувало. Колись він був лицарем, а тепер служив баскакам – відчиняв і зачиняв двері прийомної зали. Його частенько прибивало і прищемляло тими дверима, але він все одно дорожив своєю посадою, бо баскаки, треба віддати їм належне, дуже добре платили, навіть за таку нікчемну роботу.
Піддувало одразу ж узнав Святополка і дуже збентежився: «Що він тут робить? Як він сюди потрапив?»
– Що ви хотіли, хлопці, – обережно спитав він.
Святополк і йому сказав чисту правду про високе покликання і план реформ.
Піддувало, звичайно, не був таким простаком, як ті недоумкуваті охоронці, але він надто довго варився в придворному середовищі, де править ниций шкурний інтерес – його мозок був настільки захаращений різними дрібними умовностями, що він не міг навіть припустити, щоб доросла людина сповна розуму могла запросто сісти на воза і припертися в столицю, аби виступити перед оравою бовдурів і здирників з якимись там високими ідеями. Петро теж подумав, що Святополка викликав до себе сам король. «Те-те-те.., – міркував він, – щось тут не те… Знову якісь пертурбації затіяли. Реформи, реформи… Хоч би з посади не злетіти!» Він привітливо посміхнувся і вигукнув:
– Ба! А я й не взнав! Та я ж тебе останній раз бачив отакісіньким, а тепер он який леґінь виріс! Зараз доложу по всій формі!
Вони зайшли у залу де сидів король зі своїми придворними. Король Балдуїн Перший і Незрівняний був дебелим чолов’ягою з грубим м’ясистим обличчям, на якому застиг дуркуватий і злодійкуватий вираз. Хоча Балдуїн мав міцну статуру, здавалося, що його хтось надув, а всередині в нього – пустота.
По праву руку від короля сидів його ліпший приятель, хан Тохтамиш – невисокий рудуватий чоловік, схожий на яструба. Кажуть, що справжнім ватажком баскаків був саме цей Тохтамиш, а Балдуїна тримали так, для виду. Правда це, чи ні, сказати не берусь, але можна сказати напевно, що Тохтамиш був ду-уже могутнім доном.
По ліву руку сидів дон Шикидим – довгобразий, довготелесий тип. Шикидим возив з Бізантії і продавав трипільцям горючу воду, без якої ні млини не мололи, ні печі не топилися. Балдуїн видав йому монополію на торгівлю цим важливим товаром, тож Шикидим був ду-уже багатим доном.
Далі сидів головний візир Аракурт – бридкий плішивий стариган, схожий на ящірку. На поясі в нього висіли ключі від державної скарбниці і він постійно пильнував ті ключі, бо кожен дон норовив поцупити ключика, збігати у скарбницю і прихопити там собі жменьку дукатів.
Трохи позаду від Балдуїна, на низенькому стільчику, сиділа Гапка Гарпія – королівська персональна радниця. Гапка не була природженою баскачкою, вона родилась і виросла на Заході Трипілля, де баскаків на дух не переносили і лякали ними малих дітей. Але Гапка погодилася вірою й правдою служити баскакам, бо дуже любила носити намиста з дукатами, ну просто жити без них не могла! Як побачить де гарне намистечко, то в неї прямо аж руки починали чесатись – так би собі й цопнула! А Балдуїн обіцяв дарувати їй щомісяця по тридцять срібних дукатів – ну як тут було встояти!
Гапка вчила Балдуїна трипільської мови, щоб цей зайда не виглядав таким чужинцем; вигадувала для нього різні мудрі фрази, щоб цей бовдур здавався розумнішим, ніж був насправді; і підказувала, як краще дурити трипільський народ, бо знала цей народ, як свої п’ять пальців. Напевно, жоден баскак не зміг би осідлати трипільську державу, якби не водились у ній отакі Гапки Гарпії.
На самому краєчку столу примостився Законописець Вольдемар. Це був сивий чоловічок із якимось покрученим обличчям і прудкими очицями, які бігали туди-сюди, туди-сюди. Вольдемар теж не був баскаком, але його взяли на службу, бо він умів швидко писати закони. Який закон йому не загадають – вмить настрочить, чого від баскака важко було б очікувати.
– Принц Святополк! – урочисто оголосив Піддувало.
Балдуїн здивовано витріщився на прибулих.
– Мене привело сюди високе покликання, – чесно пояснив Святополк.
Балдуїн уже був відкрив рот, щоб рявкнути: «Хто його сюди кликав?!», але тут же стулив свій писок. Король Балдуїн Перший дуже хотів, щоб його вважали сильним правителем, який залізною рукою навів у країні порядок. Ніякого порядку навести він не спромігся, але видимість порядку затято підтримував, бо баскаки поважали лише грубу силу і за найменший прояв слабкості можна було дорого поплатитися. Балдуїн переконував своїх підданих і придворних, що без його відома навіть миша в палац не пролізе, а тут якісь два хлопи впали, як сніг на голову. «Це видно Тохтамиш їх позвав, а мені нічого не сказав, от падлюка!» – подумав він.
– Я приніс свій план реформ, – вів далі Святополк.
– А! Он воно що!
Тут король згадав, що в його країні проводяться якісь реформи. Ніяких реформ Балдуїн проводити не збирався, але розмови про реформи потрібні були, щоб замилити очі заморським королям, у яких він напозичав купу грошей і всі розтринькав. Заморські королі вже слали гінців з вимогами повернути борги, тому вірні радники короля порадили йому набрехати про грандіозні реформи, які швидко зроблять Трипілля багатою державою і борги будуть повернуті сторицею. Балдуїн хотів був обмежитись брехливими обіцянками, але посли тих країн, у яких він напозичав грошей, постійно товклися в королівському палаці і раз у раз питали: коли ж запрацюють реформи, коли Трипілля стане багатою державою і поверне борги сторицею? Тому Балдуїн удавав, що займається реформами. Час від часу до нього приходили вчені наймити зі стосами паперів, які ніби то містили проекти реформ, а Балдуїн ті папери розглядав. Розглянуті проекти зберігались у королівському нужнику, тож якщо візирові Аракурту і вдавалося на чомусь економити державні кошти, то це на папері для особливих королівських потреб.
– Ну, давай свої писульки, – буркнув Балдуїн, я їх потім розгляну, як пообідаю.
Святополк був глибоко ображений таким зневажливим ставленням до його роботи, адже він ретельно продумав всі свої пропозиції, вивчив досвід інших країн та підсумував власні спостереження. «Нічого, – думав він, – коли вони прочитають те, що я написав, то змінять свою думку.»
Балдуїн вже махнув рукою і збирався сказати «Забирайся геть!», що означало: аудієнція закінчена, але тут до нього підскочила Гапка Гарпія і щось зашепотіла на вухо.