політика

ХАЙ МОВЧАТЬ АМЕРИКИ Й РОСІЇ

Якщо боги історії вирішать нарешті змилуватись над нашим багатостраждальним народом, то найближчим часом вони неодмінно пошлють нам дефолт. І нехай ситі та полохливі прибічники порядку і стабільності крутять пальцем біля скроні й супроводжують цей красномовний жест не менш красномовними коментаріями – не звертайте на них увагу. Краще погляньте неупередженим оком на нашу дійсність і чесно себе спитайте: чи потрібно оце стабілізувати? Україні потрібна не стабілізація, Україні потрібне глибоке і всебічне очищення – і поштовхом до такого очищення стане раптовий економічний крах: він пришвидшить банкрутство гнилого реакційного режиму, а «ефект доміно», якого так побоюються наші західні партнери, стане абсолютно логічним наслідком їхньої зрадницької політики щодо України.

      На західну демократичну спільноту взагалі не варто покладати особливих надій. Європа вже вступила у стадію клімаксу і на всі ексцеси реагує, як старіюча клімактеричка з допотопної комедії: «Ой, не нервируйте меня! Ой, не нервируйте!!». Сполучені Штати, схоже, обрали собі лідера, для якого основним пріоритетом у внутрішній та зовнішній політиці є милування власною персоною. Широкі жести з месіанським підтекстом прикривають відсутність вагомих досягнень у сфері економіки та міжнародних відносин, а гучно розрекламоване перезавантаження стосунків з Росією може бути наслідком банальної неспроможності нового президента довести до логічного завершення політику своїх попередників та взяти на себе усю міру відповідальності, передбачену статусом лідера наддержави.

Демократія, яка сидить на гачку у власного сировинного придатку та задобрює політичних опонентів, здаючи своїх стратегічних партнерів, не варта ні поваги, ні довіри. Отже, стабілізація світової економіки повинна хвилювати кого завгодно, лише не нас з вами. Збереження існуючого status quo обернеться для України черговим замкненим колом: підвищення попиту на сировину і первинний продукт призведе до посилення економічних (а значить, і політичних) позицій олігархів-експортерів. Перерозподіл надприбутків серед вузького кола осіб підвищить попит на імпортні товари і посилить компрадорський капітал. А національний виробник-підприємець вкупі з переважною більшістю населення знову залишаться «поза процесом» і змушені будуть підбирати крихти зі столу олігархів і ТНК та страждати від кризового похмілля на чужому банкеті. Україні нічого боятись економічних потрясінь, бо їй нічого втрачати окрім власних олігархів, чиновників-кровопивць та нахабних і зрадливих зовнішньополітичних партнерів.

Але до випробувань потрібно бути готовим. Україна зараз стоїть на роздоріжжі: або вона піде шляхом Латинської Америки, де вічні ліберали і консерватори почергово змінюють одне одного і перерозподіляють сто раз ділене і переділене майно, або вона піде європейським шляхом, коли прогресивні верстви населення об’єднуються, мобілізуються і після серії буржуазно-демократичних революцій здобувають владу і закріплюють новий тип суспільно-економічних відносин на інституційно-правовому рівні.

Вибір конструктивного варіанту ускладнює той факт, що процес демократизації українського суспільства відбувається абсолютно неприроднім шляхом. На відміну від нормальних, цивілізованих народів ми почали будувати демократичний лад не з фундаменту (економіки), а з даху – політичної системи. Зовнішні атрибути демократії (розподіл влади, вибори, гласність, тощо) з’явилися раніше, ніж сформувалась її соціальна опора – національна буржуазія і середній клас. Марнуючи час і зусилля ми будуємо вежі на піску і врешті-решт опиняємось на руїні. Залучення широкого кола суб’єктів до прийняття політичних рішень має сенс лише в тому випадку, коли їхня практична (виробнича) діяльність має прогресивний, інноваційний характер (як це є на Заході, де провідні політичні партії фінансуються і комплектуються капіталістами-підприємцями – власниками високотехнологічного, конкурентоспроможного виробництва). Передчасна ж лібералізація суспільно-політичного життя в умовах перехідної економіки лише гальмує реформи і створює підґрунтя для реваншу реакційних сил. Останні з превеликим задоволенням користуються усіма демократичними правами і свободами, аби дискредитувати політичних конкурентів, заблокувати усі невигідні їм ініціативи, а потім, скориставшись економічними труднощами, прийти до влади і взяти суспільство за горло.

Як це не парадоксально, але кращими союзниками Януковича і Ко. у боротьбі за повернення до влади були принципові прибічники демократії, як в Україні, так і за кордоном. Заради встановлення і збереження демократичної форми вони готові були дати політичні козирі в руки суб’єктів, схильних свідомо і цілеспрямовано нищити демократичну суть, придушуючи всі прогресивні суспільні верстви, здатні стати ядром майбутнього громадянського суспільства.

Посилання на приклад сучасної Європи та Сполучених Штатів  є ознакою або історичного невігластва, або добре проплаченого лукавства. Політичний устрій передових європейських країн є продуктом тривалого розвитку і пережив цілу низку метаморфоз, перш ніж набути довершених форм. Перехід від абсолютизму до демократії в Європі зайняв не одне десятиліття і відбувався поетапно. Кожен крок у напрямку громадянського суспільства спирався на міцний грунт попередніх економічних досягнень, а громадянські права і свободи у прямому сенсі слова виборювались народом, який на практиці переконувався у їхній значущості. Щодо Сполучених Штатів, то там розвиток капіталізму відбувався, що називається, «з чистого аркушу», тому і демократія встановилась одночасно зі здобуттям незалежності.  

 В Україні все відбувалось з точністю навпаки. В умовах жахливого спаду економіки, «височайшою милістю» населення отримало повний комплект демократичних інструментів, не маючи ні досвіду їхнього використання, ні чіткого розуміння їхнього справжнього призначення. Тож не дивно, що у нас на вищі посади обирають демагогів і аферистів, що рух за демократію очолюють ображені олігархи, а, власне, демократичні верстви (підприємці, інтелігенція, студентська молодь) виступають у них на підспівках і підтанцьовках.

Слабкість буржуазно-демократичного елементу є вродженим пороком нашого суспільства, що вийшло з лона тоталітарної системи. У Європі та Сполучених Штатах ринкові відносини розвивались на базі сталого економічного підйому – сучасний український капіталізм стартував з  глибочезної економічної ями, що стала наслідком повільної деградації і, нарешті, колапсу планової соціалістичної економіки. На Заході індустріальні системи були локомотивом прогресу – українська важка промисловість є гальмом прогресу, а індустріальні регіони – оплотом реакції. Промислові магнати Західної Європи і Північної Америки будували економічні об’єкти за рахунок накопиченої доданої вартості і керували ними в умовах ринкового середовища, що відбирало найефективніші виробничі структури. Українські олігархи нічого не створювали. Вони одержали власність через участь у процесі нееквівалентного перерозподілу, охрещеного народом «прихватизацією». Майже всі підприємства, привласнені впливовими ФПГ, були створені ще за радянських часів, без урахування рентабельності, за рахунок систематичного грабунку сільськогосподарського виробника шляхом відчуження всього надлишкового продукту (а в більш ранній період – і необхідного, що й призвело до горезвісного голодомору). Суб’єкти політичного процесу, породжені цими гігантськими, технічно відсталими структурами тримають курс на екстенсивний розвиток і продовження практики економічного грабіжництва. Їм потрібні:

a)      наддешеві енергоресурси – низький уклін Газпрому і багато-багато концесій;

b)      наддешева сировина – «нагнути» вітчизняного постачальника сировини;

c)      колосальні бюджетні дотації і податкові пільги – захопити монопольний контроль над формуванням бюджету.

Тому всі політичні партії, фінансовані впливовими ФПГ (особливо тими, в чиїх активах переважають підприємства групи А) завжди будуть намагатись узурпувати владу. І немає ніякої різниці: є в їхніх лідерів університетські дипломи, чи немає, говорять вони вільно англійською, чи «ботають по фєні» – вони все рівно будуть нехтувати демократичними принципами, бо цього вимагають засоби виробництва.

            Усі ці недолугі творіння поспішної, хижацької індустріалізації (предмет наївних гордощів південно-східних регіонів) є не великим благом, а непід’ємним тягарем: він давить на землю, п’є з неї соки, викривлює економічний простір, уповільнює час і повертає його назад. Їхні труби – то чорні діри, вони всмоктують величезні багатства і перетворюють на смердючий дим, і допоки ця купа металобрухту не буде переплавлена в горнилі історії, у нас не буде ні прогресу, ні демократії, ні здорового глузду в політиці.

            Український буржуа-підприємець і досі залишається вкрай недорослим та інфантильним суб’єктом. На своїх рахітичних ніжках він не здатен втримати будівлю демократії, бо не має ні достатніх матеріальних ресурсів, ні політичного досвіду, щоб забезпечити вагоме представництво в органах влади. Тому справжня, а не декоративна демократизація українського суспільства повинна розпочинатись зі створення умов для економічної ініціативи. За існуючого розкладу сил створити такі умови неможливо без формального чи фактичного обмеження доступу до влади найбільш реакційної частини суспільства.

            Подібний захід не є безпрецедентним – до нього свого часу вдавались і в Європі в (під час Великої революції у Франції були закони, що перешкоджали роялістам брати участь у виборах та обіймати державні посади) і в Сполучених Штатах (після поразки у Громадянській війні 1861-65 р.р. лідери Конфедерації були обмежені у політичних правах).

На жаль, Україна з її експортно-орієнтованою економікою, залежною з одного боку від російських енергоносіїв, з іншого – від західних ринків збуту, не може проводити повністю самостійну внутрішню політику. Парадокс нашого державного буття полягає у тому, що консервативні політичні сили, націлені на примітивний перерозподіл національного багатства, що спираються на південно-східні регіони і Росію, здатні прибрати до рук усю повноту влади, а у політиків-реформаторів, що спираються на Захід і Правобережну Україну, зв’язані руки. На догоду своїм зовнішньополітичним партнерам, зацикленим на ідеї демократії, вони змушені приводити політичний устрій України у відповідність до сучасних демократичних стандартів, які не завжди підходять державам з перехідним типом економіки. (Крім того, специфічний менталітет національно свідомої частини українського суспільства не сприяє створенню консолідованої і добре керованої політичної команди.)

            Україна і досі залишається заручницею процесу перетягування каната між двома великими суб’єктами міжнародних відносин – Сполученими Штатами та Росією. Переслідуючи діаметрально протилежні цілі вони однаковою мірою перешкоджають становленню демократії в Україні.

В історії важко знайти ще один приклад, коли б взаємовідносини між державами так яскраво ілюстрували діалектичний принцип єдності та боротьби протилежностей. Обидві духовні спадкоємиці Риму (Росія – імперського, Америка – республіканського) вийшли на міжнародну арену у якості самостійних гравців приблизно одночасно – десь наприкінці вісімнадцятого століття. Одночасно позбулися рабства, однаково посилились після двох світових воєн і у другій половині ХХ сторіччя створили біполярну модель світу.

Вони такі далекі і в водночас такі близькі – розділені тисячами кілометрів Атлантичного океану, вони сходяться майже впритул на іншому боці планети, віч-на-віч, по обидва береги тоненького Берингового проливу: американський економічний Гігант, народжений політичними пігмеями, проти російського політичного Колоса, зведеного титанічною волею видатних самодержців на глиняному підмурку екстенсивної, низькопродуктивної економіки.

Америка – це Європа, що вирвалась на простори Нового Світу, скинула середньовічні лахи і повною мірою проявила свою первозданну суть – здатність рухати історичний прогрес силою особистої ініціативи. Росія – це Азія, що вп’ялася в тісну європейську одежину, прикривши лукаву хижацьку натуру, яка живиться за рахунок насильницького відчуження і перерозподілу доданої вартості. Америка – дитя Ринку: Сполучені Штати, розкидані від океану до океану, з’єднує лише економічний інтерес. Америка жива, доки потоки money, goods and services безперервно циркулюють і проникають в кожну клітину цього велетенського суспільного організму. Росія – типова імперія: конгломерат гетерогенних, економічно відсталих регіонів, склепаних залізними обручами бюрократії та силових структур.

Варто Америці зупинитись і повернутись назад – і вона закам’яніє, омертвіє, і тільки вітри гулятимуть над Гудзоном та племена апачів і команчів сновигатимуть серед спустілих хмарочосів; варто Росії заворушитись – і вона починає ламатись, розсипатись, розчинятись в економічному хаосі та політичній анархії – тому заради самозбереження Росія безжально душить молоді паростки демократії, а Америка безжально зриває і кидає недостиглі плоди…

Україна зможе стати на шлях сталого суспільно-економічного розвитку лише за умов якісних змін у зовнішньому середовищі. За обставин, які на певний час відвернуть від нас увагу всіх впливових гравців (як на Сході, так і на Заході), дадуть нам хоч раз вільно дихнути, самостійно розібратись із нашими правителями та встановити такий політичний устрій, який би максимально відповідав нашим національним особливостям і максимально сприяв економічному розвиткові. (далі буде)