політика

Головною проблемою України останні п’ять років з подачі західних оглядачів і вітчизняних експертів прийнято вважати відсутність політичної стабільності та керованості державного апарату. Насправді це не зовсім так. Відкрийте будь-який підручник історії і знайдіть хоча б один приклад, коли б революція одразу приносила суспільству політичну стабільність і вирішувала всі економічні проблеми. Політична лихоманка, економічні кризи, переродження революційних лідерів та жорстока боротьба всередині табору переможців – це шлейф, що тягнеться за будь-яким революційним процесом. Країна після революції нагадує організм після операції – обидва потребують більш-менш тривалого реабілітаційного періоду, щоб встати на ноги. Головна проблема України в тому, що попри гучні заяви та анонси у 2004 році справжньої революції (тобто якісної зміни суспільно-політичного ладу) так і не відбулося.

Причин тут декілька. По-перше, фінансово-промислові групи, що складали економічне ядро помаранчевого руху, за своєю природою не дуже відрізнялись від тих, що стояли за біло-блакитною партією. За влучним визначенням одного відомого політолога, це була революція «малих олігархів», бунт мільйонерів проти мільярдерів. Якщо проводити історичні паралелі, то революція 2004 р. нагадувала Липневу революцію у Франції 1830 р. – це був не докорінний злам, а швидше косметичний ремонт старої системи.

По-друге, українська опозиція була занадто еклектичною. Там були і олігархи з центру та заходу країни («любі друзі»), невдоволені своїм другорядним становищем; там були і опальні олігархи зі Сходу (Тимошенко), що в ході міжкланових та внутрішньо-кланових суперечностей були витіснені на маргінес; там були націонал-демократи (НРУ, УНП), крайні праві (КУН), туди затесались і ліві (СПУ), і спритні перебіжчики з протилежного табору, які швидко відчули куди вітер дме… Увесь цей політичний вінегрет (перенесений згодом у парламент) абсолютно не сприяв проведенню глибоких і послідовних реформ.

По-третє, політична активність помаранчевого електорату була високою, але все ж таки недостатньою, щоб самотужки повалити кучмівський режим: ні населення, ні опозиція не були готові до тривалого, системного опору владі. Позиції ж влади були ще досить міцними – вона зберігала контроль над силовими структурами та адміністративним ресурсом і вміло настроїла проти своїх політичних противників жителів південно-східних регіонів. Перемога Майдану була обумовлена не тільки його масовістю, але й підтримкою світової демократичної спільноти, яка мала потужні важелі впливу на українську еліту і у разі «недемократичного» поводження української влади неодмінно б їх застосувала. Кучма це прекрасно розумів, тому і поступився кріслом, нав’язавши попередньо горезвісну Конституційну реформу і зігравши таким чином в «нічию».

Підтримавши українську опозицію, Захід надав їй по суті ведмежу послугу. У пересічних виборців та учасників Майдану, не обізнаних з усіма тонкощами процесу, склалося враження, що вони перемогли. Це породило завищені очікування і вимоги до нової влади, та як наслідок – швидке розчарування.

Взагалі, позиція Заходу (особливо європейської спільноти, яка розглядає Україну виключно з точки зору власного комфорту) дуже мало сприяла справжній а не показовій демократизації українського суспільства. У 2004 р. від «помаранчевих» очікували неможливого: проведення докорінних реформ, які зачіпають життєві інтереси впливових фінансово-промислових груп, що контролюють цілі регіони і здатні йти на гостру конфронтацію заради захисту своїх позицій, але виключно демократичними, конституційними методами, не спричиняючи економічної нестабільності та громадянського протистояння.              

    Ющенко, який був занадто зобов’язаний своїм зовнішньополітичним партнерам і плекав занадто амбіційні плани залучення України до ЄС, намагався уникати дій, що могли б викликали невдоволення західних демократів. Він згорнув плани масштабної реприватизації (що дозволило б вибити з рук реакції економічні важелі впливу) і не наважився на дострокові вибори у ВР та місцеві ради (що дало б можливість повністю перезавантажити владу і створити умови для плідної законотворчої діяльності). В результаті час був згаяний, і ініціативу перехопила більш моторна Тимошенко, чия авантюрність сприймалась недосвідченими виборцями, як справжня революційність.

            Віддаючи належне енергійності, винахідливості та чарівливості Юлії Володимирівни, треба визнати, що її роль в українській політиці є переважно деструктивною. Вона так і не навчилась співвідносити свої бажання з можливостями і усвідомлювати відповідальність за свої дії. Тимошенко постійно кидає виклик силам, з якими сама потім не може впоратись, руйнує невигідний їй порядок, не турбуючись, чи зможе вибудувати новий, більш конструктивний, іде по головах, а потім жаліється, що їй ставлять підніжки…

Її демарші проти Кучми (вкупі з Морозом та іншими політичними лузерами) Україні нічого доброго не принесли. Гучні скандали зірвали тонкий і складний процес зближення нашої країни з Заходом і лишили українське керівництво наодинці з Москвою. Її егоїстична, непослідовна і недалекоглядна поведінка на посаді прем’єра вносила суперечності у внутрішню та зовнішню політику і поставила економіку країни на межу краху. Існує досить багато переконливих фактів, які свідчать, що розворот української політики на 180 градусів розпочався ще за прем’єрства Тимошенко.  

Сколотивши у дев’яності роки капітал на аферах і спекуляціях, Юлія Володимирівна і в політиці продовжувала діяти, як досвідчена спекулянтка. Вона безсовісно спекулювала на очікуваннях електорату і майстерно «косила» під демократку-патріотку, вводячи в оману як власний народ, так і зарубіжних партнерів. Але спекуляції поряд із швидкими надприбутками несуть в собі і фатальні ризики – раптова зміна кон’юнктури може обернутись катастрофічним банкрутством. До того ж особи, які одержують дивіденди від непродуктивної діяльності, схильні зариватись і втрачати почуття реальності. ЮВТ не стала винятком. Сліпо вірячи у свою щасливу зірку, вона проґавила момент, коли фортуна від неї відвернулась. Економічна криза знецінила усі її фальшиві принади і після провальних президентських виборів вона опинилась біля розбитого корита.

            Але приниження Тимошенко не повинно особливо радувати нинішню владу, бо в суспільстві починає зароджуватись якісно нова (і, можливо, ще більш небезпечна) опозиція. Наразі відбувається черговий етап емансипації і консолідації національної буржуазії. Якщо у 2004 р. на Майдані стояли підприємці переважно з центральних та західних областей, то Майдан-2010 був всеукраїнським.

Підприємці поступово починають усвідомлювати, що вони не просто мешканці Сходу чи Заходу, розділені мовними, культурними та зовнішньополітичними уподобаннями, а представники одного соціального класу, об’єднані спільними проблемами та інтересами. Відхрестившись від партійної символіки, вони чітко дали зрозуміти, що не хочуть бути електоральною платформою для політичних проектів, фінансованих олігархами. Та відкинувши старі, побиті міллю знамена, вони поки що не підняли своє власне, хоча наміри закріпити економічні вимоги на політичному рівні вже були озвучені.

            Але вузько-форматне, цехове об’єднання навряд чи буде дієвим інструментом опору авторитарній владі, яка керується виключно вузько-корпоративними інтересами і не схильна добровільно йти на поступки. Підприємці могли наочно пересвідчитись, що їхні протести були б набагато потужнішими і результативнішими, якби були підтримані іншими верствами населення.

Наразі настигла необхідність створення широкого громадського руху, який консолідував би усі прогресивні суспільні елементи, що потребують не подачок і привілеїв, а простору для конструктивної ініціативи в економічній, громадсько-політичній та культурно-просвітницькій сфері. Стратегічною метою такого об’єднання має бути повне перезавантаження влади та проведення системних реформ, що усувають внутрішні перешкоди для суспільно-економічного і культурного розвитку нашого суспільства а також створюють внутрішні передумови для посилення України як суб’єкта міжнародних відносин. 

В Україні вже існує досвід створення широких громадських об’єднань. Наприкінці вісімдесятих років минулого століття з’явився Народний Рух, який відіграв важливу роль у становленні української державності. Але Рухові завжди бракувало потужних важелів впливу. Це була типова інтелігентська, ідейна партія, що користувалась підтримкою переважно на Західній Україні, де рівень русифікації і совєтізації був найнижчим. Рухівці ратували за демократію та національне відродження за відсутності соціально-економічних передумов для побудови по-справжньому суверенної, демократичної держави.

Виникнення нових незалежних держав є досить типовим історичним явищем і підпорядкується певним закономірностям. Політичному відокремленню залежних територій, як правило, передує сталий економічний підйом, посилення господарчої автономії, формування впливового прошарку національної буржуазії і розгортання широкого національно-визвольного руху. В Україні нічого подібного не спостерігалось. Що б там не казали ура-патріоти, але свою незалежність ми не вибороли, а отримали «з барського плеча». Роль національно-свідомої частини суспільства у становленні державного суверенітету була важливою, але не вирішальною. Вирішальною була позиція керівництва Російської Федерації. Лідери Росії фактично розпустили Союз, бо усвідомили, що нафто-доларів на всю країну вже не вистачить і щоб уникнути «руського бунту», вирішили позбутись зайвого баласту у вигляді союзних республік, які на той час втратили своє стратегічне значення. Перетворення України з союзної республіки на незалежну державу відбувалось в умовах катастрофічного спаду виробництва, що мав украй тяжкі соціальні наслідки – тому поняття «незалежність» дуже швидко обросло негативом, а рухівці-самостійники сприймались більшою частиною суспільства в кращому випадку як мрійники, відірвані від реального життя, в гіршому – як ворожі націоналістичні елементи. Тому багато розумних і прогресивних по суті пропозицій націонал-демократів так і залишились благими намірами…

Наступним прикладом політичної самоорганізації є громадянська акція «Україна без Кучми», що стартувала в 2001 році і завершилась помаранчевою революцією. Порівняно з Рухом це політичне об’єднання мало більш широку соціальну базу і охоплювало ширший спектр регіонів (Центр і Захід). Але його ахіллесовою п’ятою була еклектичність та відсутність спільної позитивної мети. Якщо Народний Рух створювався, як рух за перебудову, то «Україна без Кучми» була альянсом різнобарвних партій і політичних течій, сколоченим за принципом «проти кого дружимо?». Поряд із патріотично і демократично налаштованими елементами, обуреними автократизмом Кучми та його байдужістю до національної ідеї, у цьому русі брали активну участь такі політики, як О. Мороз і П. Симоненко – ще більш консервативні й бездарні, ніж одіозний президент, а також безідейні, безшабашні політичні авантюристи на кшталт Тимошенко. Така коаліція була дієвою лише на етапі боротьби проти ненависного режиму: внутрішні протиріччя до пори до часу згладжувались інстинктом самозбереження, але після досягнення тактичної мети ці протиріччя загострились і вилізли боком.

Ще одним недоліком вищеозначеного політичного руху було надміру активне залучення зовнішніх арбітрів до вирішення внутрішньополітичних суперечок. Звичайно, опозиція має доносити свою думку до світової громадськості, але політична організація повинна розраховувати головним чином на власні сили, бо завоювати владу – це ще півділа, найскладніше владу втримати. Якщо політична сила не може прийти до влади без зовнішньої допомоги, то це ознака слабкості її внутрішніх позицій і неспроможності самостійно керувати країною.

Народний Рух підняв жовто-блакитний прапор, але прийти до влади так і не зміг. У 2004 р. патріотичні сили привели свого лідера до влади, але не спромоглись її втримати. Тепер ми переживаємо реставрацію кучмізму в найбрутальнішій формі. Щоб позбутись цього релікту минулого, потрібно створити політичне об’єднання нового типу. Воно не повинно включати в себе всіх противників режиму, але консолідувати всіх прибічників прогресу. Економічний блок такої партії повинні складати суб’єкти, які мають досвід ефективного господарювання, адже справжня суть будь-якого політичного утворення – це його економічна складова. Рівень прогресивності політичної партії прямо пропорційний рівню продуктивності виробничих структур, які за нею стоять.

В Україні з початку 90-х років існувала гостра проблема розриву між теорією і практикою. Суб’єкти політичного процесу, які мали досвід управління виробничими структурами, набували цей досвід ще за часів соціалізму, в рамках командно-адміністративної системи, де панувала надмірна централізація виробництва і був звужений простір для особистої ініціативи. Така система відбирала в кращому випадку спритних і прагматичних кар’єристів (типу Кучми), а в гіршому – малокультурних, вузьколобих «завгоспів» (типу Януковича). Тому прихід до влади «добрих господарників» не приносив бажаних результатів, а призводив до поглиблення кризових явищ у економіці та посилення політичної реакції. Для виведення країни з системної кризи потрібна широта і нестандартність мислення, суб’єкти ж, які демонстрували такі якості, не мали допуску до управління економічними процесами і були спеціалістами переважно в сфері умоглядних теорій. Тому процес реформування української економіки супроводжувався масою помилок і невиправданих втрат.

Але крім суб’єктивних існують і об’єктивні чинники повільного розвитку. Потрібно усвідомлювати, що перехід від однієї форми суспільно-економічних відносин до іншої завжди відбувається поетапно і потребує певного часу. Економіка, яка сімдесят років функціонувала за законами соціалізму, не може одразу перетворитись на ринкову.

На момент проголошення Україною незалежності левина частка виробничих фондів знаходилась у державній власності, а головною політичною силою був так званий червоний директорат. Протягом дев’яностих років була здійснена приватизація більшості економічних об’єктів і директори були витіснені класом олігархів. І хоча в ході приватизації були допущені чисельні порушення, а ефективність виробничих структур, які опинились в руках нових власників, залишає бажати кращого, процес роздержавлення все ж таки дав позитивні результати і сприяв пожвавленню економічного розвитку. Зараз важливо не застрягнути на цьому по суті проміжному етапі і рухатись далі, у напрямку витіснення олігархів-монополістів капіталістами-підприємцями.

Попередня зміна суспільно-економічного устрою була результатом «революції згори», здійсненої колишніми представниками парт-номенклатури, які вчасно дистанціювались від свого минулого і сформували прошарок нових власників, створивши таким чином нову соціальну опору для влади.

Оксамитова революція з означених вище причин не внесла суттєвих змін у суспільно-економічну структуру, щоправда, намітила тенденцію передачі частини важливих активів іноземному (західному) капіталу, що викликало різке невдоволення еліти та населення південно-східних регіонів. Такий крок сам по собі не може розглядатись як позитивний або негативний – питання у мірі.

Нам дуже часто ставлять у приклад країни Східної Європи, які вчасно провели ринкові реформи, і тепер демонструють відносно високий рівень життя. І все ж таки, Україні не варто сліпо копіювати своїх сусідів. Так, вони досягли більших економічних успіхів, але левина частка їхньої важкої промисловості та банківського сектору опинилась в руках іноземного капіталу і це створює серйозні виклики економічному суверенітетові. 

Українська влада припустилась інших крайнощів – більша частина виробничих структур була розпродана за заниженими цінами вузькому колу олігархів, які через відсутність конкурентного середовища і доступу до чисельних пільг і привілеїв не мали стимулів для модернізації отриманих підприємств. Значна частина стратегічних активів була віддана російському капіталу, менш розвиненому, ніж західний. Взагалі, надміру тісне і нерівноправне співробітництво з Російською Федерацією, яка сама постійно запозичує у Заходу політичні, економічні та культурні форми, прирікає Україну навіть не на вторинність, а на якусь третинність, і якщо ми хочемо добитись по-справжньому достойного життя, цю тенденцію необхідно рішуче ламати.

Для нормального економічного розвитку потрібна диверсифікація власності на важливі промислові об’єкти і фінансові заклади. Необхідно пропорційно розподілити активи між державою, місцевим та іноземним капіталом (віддаючи перевагу капіталові, що походить із розвинених країн) плюс створення умов для прояву особистої економічної ініціативи в усіх сферах діяльності.

Історичний досвід свідчить: перерозподіл власності на засоби виробництва є атрибутом будь-якого революційного процесу, і допоки такий перерозподіл не відбувся, на суттєві політичні зміни та економічний прорив годі й сподіватись.

Щоправда, існує два варіанти такого перерозподілу: революційний і псевдореволюційний. Перший передбачає перехід виробничих фондів до більш ефективного господаря, як це було в ході буржуазно-демократичних революцій у країнах Західної Європи, де власність ти чи іншим шляхом переходила від феодальної аристократії до капіталістів-підприємців. Другий варіант є типовим для країн Латинської Америки і деяких постколоніальних держав Азії та Африки, де перерозподіл власності відбувається між суб’єктами, що мають однакову класову природу, тому революції в цих країнах не приносять народові полегшення і заганяють суспільне життя у замкнене коло.

Україна має шанс обрати конструктивний шлях, якщо здорові сили суспільства подолають штучні і несуттєві суперечності, позбудуться псевдоопозиційного і псевдореволюційного баласту та само організуються у всеукраїнську партію прогресу, щоб здійснити прорив у майбутнє. 

 

Софія Дніпровська