politics

КРАЇНА НЕВИВЧЕНИХ УРОКІВ

Сон розуму породжує чудовиськ

Франсіско-Хосе де  Гойя

 

Колись ще за часів СРСР (за яким так сумує біло-блакитне братство) був знятий кумедний і повчальний мультик, він називався «Страна невыученных уроков». Головний персонаж, малий ледар і баламут, потрапляв до чарівної країни, що постала зі сторінок його шкільних зошитів. Там за ним ганялись півтора землекопи і м’ясоїдна корова, а наостанок пропонувався смертельний тест на знання синтаксису: «Казнить нельзя помиловать».

Наш президент давно вже не хлопчик, але дурниць верзе не менше, ніж сопливий двієчник. Історія коли-небудь дасть належну оцінку його діянням і навряд чи помилує. Та найбільш справедливою мірою покарання цього можновладного невігласа стала б примусова екстрадиція у віртуальну країну його власних ляпів, де мешкають львів’яни-геноциди, де росте йолка, а під йолкою сидить Антон Павлович Чехов і, скрегочучи зубами, строчить вірші; де бродить розлючена фурія Анна Ахметова і розшукує того йолопа, що спотворив її благородне прізвище; де жертви великого переселення народів і перекроювання континентів – європейці-ізраїльтяни та джигіти з Північної Осетії – точать ножі й розпалюють вогнище під казаном… От нехай вони з ним і розбираються!

Усе це було б смішно, якби не було так сумно. Кажуть, що кожен народ заслуговує на своїх правителів. Що ж, така думка в цілому є слушною. Принаймні, більшість таки заслуговує.     

Бувають діячі, яких можна лише умовно вважати суб’єктами політичного процесу. Насправді, вони є знаряддям Історії (а з точки зору віруючих – Провидіння), призначеним для випробування чи то покарання держав і народів. Такими фігурами були Аттіла, Чингізхан, Гітлер, Сталін, Піночет, Пол Пот та інші. Їхня сила – у слабкості соціумів, з якими вони мають справу.

Як це не прикро визнавати, але Україна заслужила собі такого президента. Заслужили навіть ті регіони, де живуть «щирі українці», що «голосують серцем». У кожної нації, як і в кожної людини є свій особливий характер. І якщо існують безхарактерні, особи, то є і безхарактерні народи. Український національний менталітет, на жаль, демонструє явні ознаки слабкого характеру. Час від часу в нас прокидається гонор (особливо у взаємовідношеннях з нашими власними обранцями), але в нашому характері відсутні такі важливі риси, як справжня самоповага, почуття солідарності та тверда рішучість у відстоюванні своїх інтересів. Тому українці завжди пасували перед організованим противником. І будуть пасувати доти, доки не усвідомлять: якщо маєш справу з добре згуртованим ворогом, то і самим треба згуртуватись і залишатись монолітними доти, доки супротивник не буде остаточно подоланий. Різниця лише в тому, що в у примітивних агресорів дисципліна тримається на круговій поруці та стадному інстинкті, а в нормальному людському колективі дисципліну забезпечує високий рівень свідомості й відповідальності.

Продукти [життє]діяльності Януковича і компанії є заслуженою нагородою і для «патриотов Донбасса/Крыма/Юга» та ін., які голосують шлунком за принципом «нехай дурне, аби наше». Щоправда, такий імператив не зовсім позбавлений сенсу, адже обирають «свого», аби вибивати пільги й дотації для власних нерентабельних і низькорентабельних підприємств, продовжуючи традицію старих і недобрих радянських часів. Мешканці промислових регіонів і досі не можуть засвоїти, що в кареті минулого нікуди не поїдеш. Вчорашній день не повернути. Треба рухатись вперед, не оглядаючись на північного сусіда – сировинний придаток з неадекватними геополітичними амбіціями, а орієнтуючись на нормальні, цивілізовані країни; а щоб жити заможніше – частіше модернізувати виробництво та припинити обезкровлювання економіки пільгами й дотаціями.

«Облом» із Кучмою (що теж обіцяв порядок, стабільність і дружбу з Росією як панацею від економічної кризи) нічому не навчив жителів Сходу і Півдня. Хоча, Кучма на фоні Януковича взагалі був гігантом думки. І не дивно, адже Данилович був директором стратегічного оборонного комплексу, а за Союзу на такі посади кого попало все ж таки не брали. Комуністична еліта худо-бідно здійснювала капітальне будівництво і намагалась забезпечити більш-менш збалансований рівень доходів. Нинішні «господарі життя» просто тупо експлуатують спадщину соціалізму, тому їхньому лідерові і не притаманна гострота думки.

Але бог з ним, з Віктором Федоровичем, він уже в такому віці, коли вчитись запізно. А от наша Країна ще доволі молода, їй ще й двадцяти не виповнилось – у неї ще все попереду. Молодим властиво помилятись, тому не треба боятись помилок – їх треба вчасно виправляти і виносити з них уроки на майбутнє. Адже Історія (чи то Провидіння) посилає народам не тільки загарбників і гнобителів, але й пророків і спасителів, головне – не переплутати і у вирішальний момент зробити правильний вибір…

Софія Дніпровська.