Революція, чи рабський бунт?

[dniprovska]

Якщо характеризувати соціально-політичний клімат сучасної України, то можна обмежитися одним словом: ЗАДУХА. Так буває спекотним літнім днем: насунуть хмари, війне вітер, загримить грім… але замість очікуваної зливи крапне короткочасний дощик – і ні поля спраглі не напоїть, ні повітря не освіжить, лише розведе духоту і зробить погоду ще нестерпнішою…

Щось подібне відбувається в нашому політичному житті. Була у нас Революція на граніті, була Оксамитова революція під Українським Домом, була Помаранчева революція. І кожного разу здавалося: ось він – момент істини, точка відліку, з якої почнеться справжнє очищення і оновлення суспільства! Та всі сподівання виявлялися марними. День гніву гримне, блисне, війне свіжим вітром, проллє на знедолений люд пару крапель яскравих позитивних емоцій – і країна знову занурюється у тяжкий, нездоровий сон. А дихати стає все важче…

«Ну все, досить з нас революцій! – скаже який-небудь полохливий обиватель, або лукавий єзуїт-політтехнолог, − нічого доброго вони нам не принесли − так, одна колотнеча! Нам потрібні не революції, а стабільність і порядок!» А я на це відповім: ні, не досить! Бо справжньої революції в нас іще не було.

Стоїть у мене на полиці цікава книженція під назвою Історична наука: термінологічний і понятійний довідник, укладений під головуванням В.М. Литвина (так-так, того самого Литвина, що з горем пополам головує нині у Раді). Правда не вся писанина, освячена іменем цієї сановної персони, достойна уваги і довіри, але для придбаного мною на книжковому ярмарку термінологічного словника можна зробити виняток, адже статті до нього писали не дони, а вчені мужі і жони – кандидати й доктори наук, а ця публіка зазвичай самостійно нічого не вигадує, а списує з надійних джерел.

Так яким же ж є академічне визначення революції?

Революція – це докорінний переворот в соціально-політичному та економічному житті суспільства, спосіб якісного переходу від одного суспільного устрою до іншого, який забезпечує його поступальний розвиток… Таким чином, ті події, які ми пафосно іменуємо «революціями», називати так можна лише умовно, бо жодна з них до докорінної зміни суспільно-політичного устрою в Україні не призвела.

Та й не дивно, адже для того, щоб у країні відбулася справжня революція, потрібна наявність революційного класу (політично активної суспільної верстви, що є носієм нового, більш прогресивного способу виробництва, світогляду та способу життя), а також соціальної бази революції (суспільних елементів, верств і прошарків, готових іти за революційним класом і підтримувати його базові ініціативи).

У випадку буржуазно-демократичної революції (а саме про таку тут ідеться мова) рушійною силою є національна буржуазія, а соціальною базою – дрібновласницьке селянство, міські прошарки, пролетаріат. У ті періоди, коли в Україні мали місце спроби оновити суспільно-політичну структуру, національна буржуазія була ще в зародку, або на початкових стадіях розвитку, а колгоспне селянство, службовці та пролетаріат, чий менталітет сформувався у тоталітарному суспільстві, побудованому на принципі гарантованого мінімуму, не вельми прихильно ставилися до ліберальних нововведень.

(Тим, хто зараз почне мені наводити приклад Польщі/Чехії/Угорщини, які здійснили революційні перетворення, я нагадаю, що ці народи не були настільки зросійщеними і совєтизованими, як Україна. Вони не знали геноциду, навіть у часи соціалізму там існував приватний сектор, що становив від 10 до 30 відсотків залежно від галузі. У Польщі, наприклад 90% сільськогосподарських угідь оброблялося приватними селянськими господарствами. На відміну від зманкуртчених Москвою українців, поляки/чехи/угорці ніколи не забували, що вони – європейські народи і демонстрували стійке прагнення повернутися в лоно європейської цивілізації. Хоча у цих країнах не було потужної національної буржуазії, буржуазні елементи там не були остаточно винищені. Яскравим прикладом є Вацлав Гавел – виходець із заможної буржуазної родини. Отже, соціальна база революції у країнах Східної Європи була набагато ширшою і міцнішою, ніж у нас.)

Революція, як правило, є насильницькою, вона пов’язана з примусом і збройною боротьбою, але іноді відбувається у формі мирного процесу. Серед національно свідомої громадськості зараз все більше поширюється думка, що всі наші поразки від того, що надто ми чинно і мирно поводилися, а треба було не церемонитися з нашими ворогами. Як на мене, то головна наша проблема – у прибитості тоталітаризмом і надмірній залежності від зовнішніх чинників. Та з огляду на те, що український соціум є дуже гетерогенним і вміщує надто велику кількість глибоко вкорінених реакційних елементів та явищ, слід визнати, що здійснити глибинні перетворення без будь-яких ексцесів не вдасться. Хоча, поживемо – побачимо. Час покаже, в які шати буде вбрана наша революція: в оксамитові, чи сталеві. Головне – не переплутати революцію з бунтом.

Бунт і революція мають певну зовнішню подібність. Обидва явища знаменуються масовими заворушеннями і зазіханнями на владу. Але соціальні елементи, що є рушійними силами бунту, не несуть із собою якісно нових, прогресивних форм економічної діяльності та суспільного буття. Якщо революція є наслідком політичної та економічної емансипації різних верств і прошарків, то бунт є відкладеною реакцією на гноблення та надексплуатацію з боку панівних класів. Бунти зазвичай відбуваються в державах, де не працюють механізми зворотного зв’язку, де у низів немає дієвих важелів впливу на владу і правляча верхівка не відчуває народ (мы живем, под собою не чуя страны). Не отримуючи вчасних сигналів знизу, влада непомітно для себе проскакує межу, за якою починаються небезпечні для неї процеси.

Якщо революційний рух висуває чітку та реалістичну програму докорінної реорганізації політичної системи та системи економічних відносин і має в своїх лавах достатній кадровий резерв для втілення в життя такої програми, то програма бунту є зазвичай примітивною і утопічною, а то і зовсім відсутня. Яскравим прикладом бунту є Пугачовщина, яку Пушкін назвав бунтом «бессмысленным и беспощадным». Учасники заворушення (на відміну, наприклад, від повсталого народу Франції) виступали не проти монархії, а проти конкретної правительки та її оточення під егідою спасенного «царя» Петра Федоровича (Омеляна Пугачова), який повертав колишній уклад життя, чинив розправу над дворянами і грабував маєтки.

Якщо революція навіть у разі поразки залишає глибокі й незворотні позитивні зміни в суспільстві, то бунт зазвичай виявляється безплідним, не змінює долі народу і має наслідком посилення гноблення та репресій.   

Хоча прогресивні сили в Україні досі не спромоглися очистити країну від уламків тоталітаризму, революційні акції з кожним разом стають все потужнішими і результативнішими. Правда, іноді вони перебиваються бунтами, які збивають народ зі шляху і нівелюють прогресивні досягнення. У незавершеному процесі становлення громадянського суспільства в нашій країні виділяють як правило три «революційні» етапи – три Майдани: Революція на граніті, акція Україна без Кучми і Майдан 2004р.

З точки зору історичної логіки, не всі вищеозначені події носили революційний (прогресивний) характер. УБК за своєю сутністю була ближче до бунту, ніж до революційного руху. Організатори цієї акції мало відрізнялися від влади, а деякі з них (соціалісти і комуністи) були ще реакційнішими за «злочинний режим». Акція не мала чіткої програми. Усі вимоги зводилися до відставки чинного глави держави і керівників силових відомств – це більше схоже на банальну спробу державного перевороту, ніж на революцію.

Деякі апологети УБК зазначають, що народ тоді боровся проти диктатури, Кучма уособлював диктатуру, тож і кричали: «Кучму – геть». На перший погляд таке пояснення є логічним. Однак, Кучма став диктатором не восени 2000р, а набагато раніше, коли прийняв Конституцію, що давала йому величезні повноваження. Чому не виступали проти диктаторської Конституції? Чому не протестували проти грубих порушень у першому і другому турі виборів-99? Чому не піднялися у квітні 2000, коли проводився референдум, що посилював диктатуру? Тому, що переважна більшість народу не розуміла, що відбувається, а лідери акції грали з владою у свої ігри, а деякі з них самі розраховували зайняти диктаторське крісло і усіляко допомагали кріпити диктатуру.

Характерною рисою демократичних елементів, що відрізняє їх від елементів патріархальних або декласованих, є відносно високий рівень політичної грамотності, що дає їм змогу вірно оцінювати події і адекватно на них реагувати. Суб’єктів, які вважають, що диктатура – це особа, а не політичний устрій, і не здатні розібратися у соціальній природі своїх ватажків, називати борцями за громадянське суспільство – значить розмивати і спотворювати поняття демократії.  

Я б не стала згадувати цю сумну сторінку нашої історії, якби в очі постійно не лізла реклама рімейку УБК під назвою «Україна проти Януковича». Знову акція під знаком голови (на сей раз – голови тирана), знову точкою відліку є принцип «проти», знову суб’єкти з сумнівною політичною репутацією, які наробили купу дурниць і задушили не одне революційне поривання, підбивають народ на бунт…

Залишається лише сподіватися, що на сей раз історія повториться не у вигляді трагедії (чи гострої драми) а у вигляді фарсу, що у нації не здадуть передчасно нерви і вона збереться таки з силами і завершить революційний процес…