Історія повторюється двічі
Г. Гегель
Все смешалось в доме Облонских…
Л. Толстой «Анна Кареніна».
Comparaison, як відомо, n`est pas raison. Аналогії, як і умовний спосіб, є речами надто сумнівними і історичною наукою не визнаються. Але коли мова йде про сучасну Росію, аналогії просто впадають у око, тож, останнім часом усі, кому не лінь, проводять історичні паралелі між минулим і сучасністю.
Комусь нинішня ситуація нагадує 17 рік. Можливо. Навальний – такий собі сучасний Керенський: самозакоханий балакун, освічений бовдур, який наївно вважає, що у Росії можна повалити авторитаризм і водночас зберегти її єдиною і неділимою. Ліві партії – то жалюгідна пародія на лівих сторічної давності: благодушний Зюганов-Плєханов та навіжений Едічка Лімонов, якого з великою натяжкою можна порівняти з Ленинім або Троцьким…
Економіка РФ, як і економіка Російської Імперії на початку ХХ ст. стрімко розвивається, щоправда, розвиток цей ще більш непропорційний , суперечливий і несталий, ніж сто років тому. У культурному і суспільному житті домінує декаданс, який нині іменується звучним словом «пост-модерн». Процвітає культ смерті, мода на наркотики, окультизм і самогубства…
Хтось порівнює нинішню Росію з СРСР у останні роки застою. Що ж, певна подібність і тут простежується. Період президентства Путіна – це таке собі перевидання епохи Андропова, що завдяки відносній молодості і живучості її творця затрималася на непристойно довгий термін. Те ж саме «закручування гайок» замість системної модернізації, посилення ролі спецслужб, маніакальне бажання за будь-яку ціну обплутати Європу мережею російських газогонів і взяти її політику під свій контроль…
А комусь Путінська Росія нагадує Миколаєвську Росію. Принаймні, фраза «сверху блеск – снизу гниль», що стала популярною наприкінці правління Миколи І, ідеально пасує до сучасної Росії. За парадним блиском стабільності – економічна стагнація та свавілля державного апарату, наскрізь роз’їденого корупцією і безкарністю. За тимчасовими успіхами агресивної зовнішньої політики – перспектива міжнародної ізоляції. Плішивий Микола у перуці, плішивий Путін у ботоксі – ходячі уособлення реакції, що відчайдушно намагається протистояти плинові часу…
Путін кристалізував зовнішню стратегію, вироблену його царственим попередником: агресивна зверхність по відношенню до малих європейських народів плюс фінансове заохочення очільників народів великих. «Пальмерстон – російський агент, − писав відомий класик, шпетячи уряд Великобританії за надмірну поступливість росіянам напередодні Кримської Війни, − княгиня Лівен заплатила його борги у 1827-му, князь Лівен увів його у міністерство закордонних справ у 1830-му…» Вам це нічого не нагадує? Проте лукава стратегія ця закінчилася крахом: продажних і недалекоглядних політиків у Європі виявилося менше, ніж чесних і далекоглядних…
А взагалі, головною рисою життя сучасної Росії є дивовижна еклектичність, а еклектика зазвичай є ознакою занепаду. Тут і апологія Сталіна, і пам’ятник Денікіну, і канонізація царської сім’ї і серіали про доблесних чекістів. Тут православний комуніст Зюганов обнімається з попами, а попи – благословляють Зюганова. Одним словом, всьо во славу государства Россійскаго! Імперія вже вичерпала усі можливості для реінкарнацій і черпає наснагу виключно у минулому, проте охоплена псевдопатріотичним угаром нація не розбирає дороги і не помічає, що її знову заводять у тупик.
Між періодом «керованої демократії» та іншими періодами російської історії можна провести досить багато паралелей. Однак, творець цього режиму, президент Путін, сам ні на кого не схожий. В Росії ще ніколи не було подібного правителя. І в той же час назвати Путіна яскравою, неординарною фігурою язик не повертається. Путін – типова посередність, aurea mediocritas, котрій у якийсь дивний спосіб вдалося зачарувати одну з найбільших у світі націй, за що недоброзичливці приклеїли йому прізвисько «Крихітка Цахес».
Може, справа була у тому, що нація, прибита і принижена, як скривджена жінка, готова була віддатися першому-ліпшому, хто пообіцяє підняти її з колін і дати здачі кривдникам. А може, справа тому, що Путін по своїй суті − «істінна русскій челавек».
Очільник РФ ніколи нічого оригінального не придумував. Усі його епохальні месиджі і глобальні стратегії були десь у когось запозичені. А вся історія Російської Імперії будувалася на запозиченнях. У Візантії запозичили імперські атрибути і казку про Третій Рим. У Заходу – ідеї і технології. Ви, певно, заперечите: «А хто ж не запозичував? Варвари запозичили культуру у римлян, ті – у греків, а греки – у шумерів та єгиптян». Ну, звичайно, культурний обмін – явище звичне. Але що стосується західної цивілізації, то був плідний і взаємовигідний обмін культурними та економічними досягненнями, який пришвидшував внутрішні трансформації і сприяв емансипації Людини – єдиної міри всіх речей. У Росії ж запозичення і зовнішні метаморфози ніколи не міняли ні глибинних принципів життя, що передбачали верховенство Держави над Особистістю, ні її ролі у світовому розподілі праці – ролі сировинного придатку з непомірними геополітичними амбіціями. І під товстим шаром чужорідних еклектичних нашарувань криється дрімуча патріархальна ментальність, яку чомусь називають «загадковою російською душею»…
Володимир Путін, як і його країна, пережив у своєму житті цілу низку метаморфоз. Але я сумніваюся, що він сприймав близько до серця усе, що він говорив і робив. Путін залишився маловиразною, малозрозумілою персоною, керованою, швидше за все, банальним інстинктом самозбереження. Йому конче потрібно не допустити, щоб його більш яскраві та освічені суперники випередили його і відкинули назад, у сферу нікчемності і небуття, звідки він із таким трудом виліз.
Четвертого березня Путін буде обраний президентом РФ. Опозиція, звичайно, влаштує мітинги і акції протесту, але у найближчий період вони навряд чи принесуть результат. Переможець не поступиться, бо система «керованої демократії» так влаштована, що вона або не гнеться, або ламається.
Врешті-решт для Росії, яка не має внутрішнього економічного стрижня і залежить від зовнішніх ринків, вирішальну роль зіграє міжнародна ситуація: ціни на енергоносії та політика провідних держав. Лідери Заходу (від Наполеона до Обами) у стосунках з Росією зазвичай припускалися двох фатальних помилок. Перша помилка – наївна віра у те, що з Росією можна домовитися і налагодити тривалі дружні стосунки. Це в принципі неможливо, бо Росія, як і кожна імперія, не здатна вирішувати внутрішні проблеми інакше, як за рахунок зовнішньої експансії. Це все одно, що намагатися мирно жити поряд із крупним хижаком. Друга помилка – зухвала спроба підкорити Росію силою зброї. Російська Імперія – то такий величезний і черствий кусень пирога, який не під силу переварити жодній цивілізованій країні. На таке можуть спромогтися хіба що китайці, у майбутньому.
Єдина прийнятна стратегія стосовно цього велетенського оплоту реакції – рішуча й консолідована протидія імперському експансіонізму та переведення суперництва у площу економічного змагання. Цю стратегію у загальних рисах окреслив ще Талейран (один з небагатьох європейців, які не плекали ілюзій щодо Росії), а втілив у життя Роналд Рейган. Після розпаду СРСР великі держави вирішили, що колишній агресор твердо став на шлях миру і демократії і почали домовлятися. До чого призвели безкінечні домовленості, ми всі прекрасно бачимо.
У 2012р. відбудуться вибори не тільки у РФ, а й у інших провідних країнах світу. Залишається сподіватися, що нове (або оновлене) керівництво великих держав вибереться з полону ілюзій і проводитиме більш відповідальну й далекоглядну політику стосовно реакційної держави, яка так часто їх обманювала і змушувала танцювати під свою дудку.
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
![images[3]](https://ic.pics.livejournal.com/dniprovska/27103041/57155/57155_900.jpg "images[3]")
![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}