parody

[dniprovska]

ОСТАННЯ ВЕЖА
РОМАН-АЛЕГОРІЯ

У минулі часи, десь на початку якогось тисячоліття, у країні, що звалася колись Трипільською, жив-був Принц на ім’я Святополк. Роду він був знатного, королівського, аж до тридцять третього коліна, вдався напрочуд розумним і вродливим, але країною не правив, і навіть не сподівався. Батько його, король Радомир Мудрий, помер, коли Святополк був іще малим. Після смерті короля Радомира трипільські лицарі й магнати пересварилися, розділилися, пішли один на одного війною і розорили країну. Тривалою смутою скористався східний дон Балдуїн Безтолкович, ватажок половців. Плем’я це було не вельми культурне, але згуртоване й загартоване. Половецька орда розбила військо розпещених та розділених розбратом магнатів і лицарів, і посадила свого ватажка на трон.
Ставши королем, Балдуїн оголосив себе Балдуїном Першим і Незрівнянним, обклав народ тяжкою даниною, закрив усі трипільські школи, виніс із палацу і викинув на смітник усі священні трипільські реліквії, а поряд із жовто-блакитними трипільськими прапорами наказав вивісити візантійський триколор, бо вважав себе васалом цієї могутньої держави.
Принцу ж Святополку, законному спадкоємцю Трипільського королівства, місця в королівському палаці не знайшлося. Добрі люди вивезли його кудись у село, подалі від лихих очей – там він і виріс. То ж була в нашого Принца лише стара сільська хата, священні трипільські реліквії, підібрані на смітнику, та вірний паж Микита з роду Гречкосіїв.
Правду кажучи, цей Микита зовсім і не був таким уже й вірним пажем. Він би, може, давно вже гайнув до стольного граду Щекова, на службу до половців, але чув, що в тих дуже суворі звичаї. Треба було вставати вдосвіта і з ранку до вечора бігати за дорученнями половецьких донів, а за найменшу провину можна було отримати сто ударів по п’ятах. Микиті така служба аж ніяк не підходила бо був він лінькуватий, боязливий і норовливий. Святополк же був принцом освіченим і гуманним і поважав Микитину особистість, а це означало, що можна було спати до полудня і після полудня, виконувати накази господаря з десятого нагадування і поводитися з ним за панібрата, чого жоден половецький дон нізащо б не дозволив. Тож і зберігав Микита вірність своєму сюзеренові, принаймні, поки що…
Жили вони – не тужили: Микита сяк-так вів господарство, а Святополк цілими днями читав і перечитував різні мудрі книги і виписував з них найцікавіші думки. А коли сонце сідало за обрій і передавало свої повноваження нічним світилам, вони з Микитою піднімалися на дах і рахували зорі. А що ще накажете робити принцу, в якого немає ні батька, ні матері, ані статків-маєтків, ані вірних васалів, ані вельможних родичів? Так би, може, й просидів наш герой до кінця свого віку в глухому селі, якби не трапилася з ним одна пригода.
Якось загадав Святополк Микиті сходити в ліс по горіхи. Але Микита вже намилився в гості до сусідської Оришки і міняти свої плани йому аж ніяк не хотілося. Тому лукавий паж сказав своєму господареві:
– Пане, я б за милу душу сходив у ліс і приніс Вам горіхів, але чом би Вам самому не пройтись і не прогулятися – он Ви який блідий, аж дивитися страшно.
Принц глянув у люстерко, побачив своє тонке, бліде обличчя і подумав: «Дійсно, сиджу тут, як пень, аж позеленів увесь. Треба пройтися трохи, ноги розім’яти».
– А я, – вів далі Микита, – кхм… піду в поле і подивлюся, чи не заколосилася гречка.
– Добре, я – у ліс, а ти – у гречку, – погодився Святополк.
– Тільки ж глядіть, не заблукайте там у лісі! – гукнув Микита й побіг до Оришки.
Пішовши до лісу, Принц таки загубився в його нетрях і, блукаючи в темній хащі у пошуках виходу, надибав на якусь дивовижну споруду, схожу на древній храм. Споруда, правда, була страшенно занедбана: колони облупилися, східці поросли бур’яном, а на потрісканій, покритій мохом стіні висіла табличка з напівстертим надписом «Культурна пам’ятка».
Треба сказати, що в часи правління Балдуїна Безтолковича культура в трипільському королівстві була не в кращому стані. Половці, як і всі варвари, не вельми цікавилися культурою, а багатства, вкрадені в трипільського народу, розтринькували на бенкети, полювання, заморські килими-гвинтокрили та золоті нужники. Більше того, заради особистих шкурних інтересів та короткострокових вигод вони дозволяли ворогам трипільської держави паплюжити трипільську культуру та історію. Щоб задобрити своїх покровителів – візантійських правителів, Балдуїн пустив у свою країну імперських проповідників і ті, немов сарана, розлазилися по трипільських землях та розносили по них ідеї візантійського міра. А на посаду міністра просвіти король-господарник призначив Дем’яна Тютюнника – відомого ненависника трипільського народу – і цей духовний кастрат із завзяттям Герострата заходився нищити храм трипільської культури.
Але нікчема – він і є нікчемою, чим би не займався: хоч творчістю, хоч руйнацією. Колись Герострат спалив чудовий витвір мистецтва, Храм Артеміди, наївно вважаючи, що заподіяв культурі страшне зло і через те стане помітною постаттю в історії. Але людство вибудувало сотні, тисячі храмів, ліпші за попередній, а Храм Артеміди і без Герострата було б зруйновано: хіба мало тих храмів нищили війни та природні стихії!
Який-небудь оскаженілий пігмей може спалити храм, пограбувати музей, заборонити людям навчатися рідною мовою, але жоден нездара не здатен самочинно знищити пам’ять і творчі сили народу – невичерпне джерело національної культури. Засліплений ненавистю й жадобою розум горе-міністра не помічав, що саме в таких напівзруйнованих храмах, де поламані годинники зупинили хід часу, а з вибитих вікон доносяться загадкові голоси минулого, і творяться справжні чудеса…
Святополку стало страшенно цікаво, що там знаходиться у тій старовинній будівлі і він зайшов усередину. У великій залі, освітленій смолоскипами, сиділа жінка з прекрасним молодим обличчям та довгим сивим волоссям і гортала якусь старовинну книгу. «Відьма! – подумав Принц, – Я потрапив до відьми!»
– Рада Вас вітати, Ваша Величність! – привітала його жінка, – За чим прийшли?
– Я – не король, – зауважив Святополк, – Чому Ви звете мене «Ваша Величність»?
– Чи мені не знати, хто є хто у цій державі? – іронічно посміхнувшись сказала Віщунка, – Ось, погляньте: у моїй віщій книзі записані імена всіх правителів: минулих, теперішніх і прийдешніх, від початку й до кінця світу.
Святополк поглянув на сторінку, де були вписані імена трипільських правителів. Серед багатьох імен він побачив і князя Аскольда, й князя Володимира, і лицаря Богдана, й батька свого, Радомира Мудрого… Значився там і Балдуїн Безтолкович, але у віщій книзі сей правитель був чомусь іменований не Балдуїном Першим і Незрівнянним, а Балдуїном Самозванцем. Раптом Принца ніби блискавкою вдарило: у книзі він прочитав своє ім’я.
– Ти будеш королем! – громовим голосом вигукнула Віщунка, зірвала зі стіни смолоскип і кинула його на Книгу. Книга спалахнула і вогонь миттєво перекинувся на все помешкання: горіли стіни, підлога, навіть стеля палала! «Я тут згорю!» – з жахом подумав Принц і провалився в темряву.
Коли він оговтався, то побачив, що ніякого храму поблизу немає. «То якесь марення», – заспокоював він себе, але озирнувшись навкруги, помітив, що земля коло нього вся усіяна обгорілими сторінками. Принцу стало моторошно.
Саме в той день наш герой завершив читати трагедію одного альбіонського драматурга, у якій відьми занапастили шляхетного лорда Макбета. Навіщували йому королівський престол, а в решті-решт вийшло зовсім не те, на що він сподівався. «Відьмам не можна вірити – думав Святополк, – треба гнати від себе навіяні їхніми чарами пусті думки!»
Але чим наполегливіше гнав він від себе ті пусті думки, тим сильніше вони його бентежили, як бентежили колись відважного Макбета, бо якщо благородний принц має ясний розум, незламну волю і сміливе серце, то рано чи пізно йому привидиться царський вінець. І не знатиме він спокою аж доти, доки не добуде собі царство, або не складе голову на пласі…
Повернувшись додому, Святополк розказав Микиті про свою пригоду.
– Та не вірте ви тим бабам, – сказав Микита, слухаючи у піввуха що йому говорив господар, бо був більше зайнятий власними думками, – вони що хочеш наплетуть, аби гроші зідрати.
Цього вечора, щоб розважитись, Принц надумав перечитати свою улюблену книгу про короля Артура і лицарів Круглого столу. Але на сей раз оповіді про чужі подвиги його не розважили, а ще більше засмутили. «Скільки великих діянь звершено було людьми, а я сиджу тут у чотирьох стінах і світа божого не бачу!» – подумав він, закрив книгу, загасив свічку і з тяжким серцем ліг спати.

Якраз у той час намітились у Трипільському королівстві великі переміни. Затіяв король Балдуїн грандіозні реформи задля покращення життя народу. Наказав він своїм вірним слугам їздити по всім трипільським містам та селам і розголошувати цю благу новину, а головне – дань на реформи збирати. Крик стояв на все Трипілля! Кричали глашатаї, вихваляючи величні королівські задуми, кричали люди, з яких останню свитину знімали, щоб покращити їхнє життя.
Увесь цей крик і ґвалт доходив навіть до Святополка, вічно зануреного в свої письмена.
– Ти чув? – звернувся він до Микити, – Король проводить реформи.
– Та чув, чув, – з досадою відповів той, – Ще по три шкури здеруть, – от і всі реформи!
– У мене є план справжніх реформ, – повідомив Святополк, – треба представити його королю.
– Хто ж Вас буде слухати? – засумнівався Микита.
– Повинні вислухати! Я читав, що якось один доблесний лицар на ім’я Христофор Колумб прийшов до Каталонського короля і запропонував йому свій план пошук нових торгових шляхів і той король дав йому грошей на експедицію, що принесла і лицарю і королю велику славу. А ще один доблесний лицар на ім’я Васко да Гамма одержав поміч від Лісабонського короля і здійснив багато великих відкриттів!
– Я, пане, не така вчена людина, як Ви, і про тих Ваську з Христохвором нічого не чув, – відповів Микита, – але знающі люди кажуть, що наш король слухає лише тих лицарів, які приносять йому гроші, а не просять у нього на якісь там свої затії.
– І все одно треба їхати до столиці, – вперто наполягав Святополк, – так мені серце підказує!
– Як треба, то й поїдемо, – погодився Микита, – Провітримось!
Микиті теж хотілося з’їздити в Щеків. Він чув, що там є багато гарних шинків, де розкішні кралі подають смачні страви, а якщо повезе, то можна виграти в кості цілу купу грошей!
Тож наступного дня встали вони вранці раненько, сіли на воза, що їхав у столицю, і відправились у путь. Прибувши до стольного граду Щекова, наші герої, не гаючи часу, попрямували до королівського палацу.
Біля дверей палацу стояла сторожа, яка одразу ж загородила їм дорогу:
– Хто такі, за чим прийшли? – грізно спитали охоронці.
«Треба казати правду, – вирішив Святополк. У книгах написано, що Правда відчиняє всі двері, перед Правдою гори розступаються!»
– Мене звати Принц Святополк, – з достоїнством відповів він, – мене привело сюди високе покликання, я написав свій план реформ і приніс його королю!
Стражі були людьми простими і такі тонкі матерії, як веління серця і поклик душі були їм невідомі. Вони подумали, що якась висока персона викликала цих візитерів до палацу, що вони з числа тих вчених розумак, які пишуть королю промови за гроші. Тож сторожа пропустила Святополка та його пажа у королівський палац і навіть підказала, як пройти до прийомної зали.
Біля дверей прийомної зали стояв придворний. Звали його Петро Піддувало. Колись він був лицарем, а тепер служив половцям – відчиняв і зачиняв двері прийомної зали. Його частенько прибивало і прищемляло тими дверима, але він все одно дорожив своєю посадою, бо половці, треба віддати їм належне, дуже добре платили, навіть за таку нікчемну роботу.
Піддувало одразу ж узнав Святополка і дуже збентежився: «Що він тут робить? Як він сюди потрапив?»
– Що ви хотіли, хлопці? – обережно спитав він.
Святополк і йому сказав чисту правду про високе покликання і план реформ.
Піддувало, звичайно, не був таким простаком, як ті недоумкуваті охоронці, але він надто довго варився в придворному середовищі, де править ниций шкурний інтерес – його мозок був настільки захаращений різними дрібними умовностями, що він не міг навіть припустити, щоб доросла людина сповна розуму могла запросто сісти на воза і припертися в столицю, аби виступити перед оравою бовдурів і здирників з якимись там високими ідеями. Петро теж подумав, що Святополка викликав до себе сам король. «Те-те-те.., – міркував він, – щось тут не те… Знову якісь пертурбації затіяли. Реформи, реформи… Хоч би з посади не злетіти!» Він привітливо посміхнувся і вигукнув:
– Ба! А я й не взнав! Та я ж тебе останній раз бачив отакісіньким, а тепер он який леґінь виріс! Зараз доложу по всій формі!
Вони зайшли у залу, де сидів король зі своїми придворними. Король Балдуїн Перший і Незрівнянний був дебелим чолов’ягою з грубим м’ясистим обличчям, що мало якийсь придуркувато-злодійкуватий вираз. Хоча Балдуїн мав міцну статуру, здавалося, що його хтось надув, а всередині в нього – пустота.
По праву руку від короля сидів його давній приятель – Хан Рахмет: невисокий рудуватий мужчина, схожий на яструба. По ліву руку від короля приліпився якийсь миршавенький лисуватий чоловічок, схожий на опенька. Це був дон Іванюра, маркіз Єнакіївський – теж хороший приятель і земляк трипільського монарха. Що являли собою ліпші королівські приятелі і звідки вони взялися – сказати важко, бо всім літописцям було суворо заборонено описувати їхнє славне минуле. Відомо лише те, що означені дони дуже добре вміли збирати дань, тож уся дань, яку збирали з жителів країни, ділилася на три потоки і текла в кишені цієї несвятої трійці.
Трохи далі сидів дон Фішер – довгоносий, довготелесий тип з акуратною сивою борідкою. Фішер возив із Візантії й продавав трипільцям горючу воду та блакитне паливо, без яких ні світильники яскраво не світили, ні печі в кузнях жару не давали. Балдуїн видав йому монополію на торгівлю цим важливим товаром, тож Фішер був ду-уже багатим доном.
Напроти Фішера сидів Перший Візир – дон Хозаров – бридкий плішивий стариган з личком ящірки. На поясі в нього висіли ключі від державної скарбниці і він постійно пильнував ті ключі, бо кожен дон норовив поцупити ключика, збігати у скарбницю і прихопити там собі жменьку дукатів.
За спиною Короля стояв його персональний секретар Льовочка Вірьовочкін. Цей опецькуватий чоловічок із дрібними рисами обличчя скидався на шкодливого котяру, ласого до хазяйського сала. На шиї у Льовочки висіла мотузка з державною печаткою – нею він припечатував королівські укази, які сам же й писав. Мотузка була до-овгою – її кінець ховався десь у кишені дона Фішера, тож Льовочка з Фішером були зв’язані однією вірьовочкою. Цією вірьовочкою вони крадькома обплутували свого правителя: то на ґудзик намотають, то крізь ремінець пропустять, а то вив’яжуть петельку і накинуть її на ріжок корони. Балдуїн, здавалося, не помічав цих таємних маніпуляцій. Або вдавав, що не помічає, бо коли в короля не вистачає кеби, щоб написати путній указ чи укласти вигідний для держави договір на постачання блакитного палива, то volens-nolens, йому доводиться терпіти отакі от каверзи.
Біля підніжжя трону, на низенькому стільчику, примостилася Гапка Гарпія – королівська персональна радниця. Гапка не була природженою половчанкою, вона родилась і виросла на Заході Трипілля, де половців на дух не переносили, називали бандитами і лякали ними малих дітей. Але Гапка погодилася вірою й правдою служити половцям, бо дуже любила носити намиста з дукатами, ну просто жити без них не могла! Як побачить де гарне намистечко, то в неї прямо аж руки починали чесатися – так би собі й цопнула! А Балдуїн обіцяв дарувати їй щомісяця по тридцять срібних дукатів – ну як тут було встояти!
Гапка вчила Балдуїна трипільської мови, щоб цей зайда не виглядав таким чужинцем; вигадувала для нього різні мудрі фрази, щоб цей бовдур здавався розумнішим, ніж був насправді; і підказувала, як краще дурити трипільський народ, бо знала цей народ, як свої п’ять пальців. Напевно, жоден половець не зміг би осідлати трипільську державу, якби не водились у ній отакі Гапки Гарпії.
У куточку біля столу прилаштувався Законописець Вольдемар. Це був сивий чоловічок із якимось покрученим обличчям і прудкими очицями, які бігали туди-сюди, туди-сюди. Вольдемар теж не був половцем, але його взяли на службу, бо він умів швидко писати закони. Який закон йому не загадають – вмить настрочить, чого від половця важко було б очікувати.
Були там і інші дони та колишні лицарі, всіх не перечислиш.
– Принц Святополк! – урочисто оголосив Піддувало.
Балдуїн здивовано витріщився на прибулих.
– Мене привело сюди високе покликання, – чесно пояснив Святополк.
Балдуїн уже був відкрив рота, щоб рявкнути: «Хто його сюди кликав?!», але тут же стулив свій писок. Король Балдуїн Перший дуже хотів, щоб його вважали сильним правителем, який залізною рукою навів у країні порядок. Ніякого порядку навести він не спромігся, але видимість порядку затято підтримував, бо половці поважали лише грубу силу і за найменший прояв слабкості можна було дорого поплатитися. Балдуїн переконував своїх підданих і придворних, що без його відома навіть миша в палац не пролізе, а тут якісь два хлопи впали, немов сніг на голову. «Це видно Рахмет їх позвав, а мені нічого не сказав, от тварюка!» – подумав він.
– Я приніс свій план реформ, – вів далі Святополк.
– А! Он воно що!
Тут король згадав, що в його країні проводяться якісь реформи. Ніяких справжніх реформ Балдуїн проводити не збирався, але розмови про реформи потрібні були, щоб заморочити голову заморським королям, у яких він напозичав купу грошей і всі розтринькав. Заморські королі вже слали гінців з вимогами повернути борги, тому вірні радники короля порадили йому набрехати про грандіозні реформи, які швидко зроблять Трипілля багатою державою і борги будуть повернуті сторицею. Балдуїн хотів був обмежитися брехливими обіцянками, але посли тих країн, у яких він напозичав грошей, постійно товклися в королівському палаці і раз у раз питали: коли ж запрацюють реформи, коли Трипілля стане багатою державою і поверне їхнім правителям борги сторицею? Тому Балдуїн удавав, ніби займається реформами. Час від часу до нього приходили вчені наймити зі стосами паперів, що містили різноманітні проекти реформ, а Балдуїн ті папери розглядав. Розглянуті проекти зберігались у королівському нужнику, тож якщо дону Хозарову і вдавалося на чомусь економити державні кошти, то це на папері для особливих королівських потреб.
– Ну, давай свої писульки, – буркнув Балдуїн, я їх потім розгляну.
Святополк був глибоко ображений таким зневажливим ставленням до його роботи, адже він ретельно продумав всі свої пропозиції, вивчив досвід інших країн та підсумував власні спостереження. «Нічого, – думав він, – коли вони прочитають те, що я написав, то змінять свою думку.»
Балдуїн вже махнув рукою і хотів сказати «Забирайся геть!», що означало: аудієнцію завершено, але тут до нього підскочила Гапка Гарпія і щось зашепотіла йому на вухо...