![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
dniprovskaКОЛИ ПРОКИНЕТЬСЯ СЕРЕДНІЙ КЛАС?
У поточний період в українській політиці вимальовується патова ситуація: чинна влада стабільно втрачає рейтинги, однак опозиція в свою чергу теж не набирає очок. Провладні й опозиційні партії ніби змагаються, хто зробить більше помилок і хто глибше дискредитує себе в очах електорату. Неоковирні маневри головних гравців на політичній шахівниці могли б потішити глядачів, якби не різке зростання протестних настроїв у суспільстві. Політичний нігілізм вкупі з масовим невдоволенням політикою влади створює вибухову суміш, яка може в будь-який момент спричинити катастрофічні наслідки. Тож в інтелектуальному середовищі останнім часом активно мусується тема «третьої сили», яка б могла акумулювати протестну енергію мас і каналізувати її в конструктивне русло.
Взагалі, потреба у третій силі чітко виявилася ще на виборах 2010 року і породила таку аномалію, як Серій Тігіпко. Тринадцять відсотків виборців (переважно середній клас) наївно повірили, що цей омолоджений фотошопом лідер зі старої кучмівської гвардії зможе самотужки зробити Україну сильною. Подібні аномалії і надалі з’являтимуться на обрії, доки середній клас економічно, політично та ментально не дозріє і не спроможеться нарешті висунути лідерів з власного середовища.
Шпетячи своїх колишніх кумирів (часом справедливо, часом – огульно), електорат абсолютно не бажає визнавати власної провини у провалі демократичних реформ. Ті верстви й прошарки, які були найбільш зацікавлені в системній модернізації країни, обмежилися разовою участю в масовці, наївно вважаючи, що головне – добитися президентського крісла для кандидата від опозиції, а далі він сам з усім розбереться. «Ми Вас відстояли, а ви для нас нічого не зробили!» − так приблизно каже розчарований громадянин і додає: «Більше я ні на які майдани не піду!».
Однак, цей розчарований громадянин, напевно, жодного разу не замислювався над простим питанням: а як ота помаранчева команда, куди, до речі, набилося чимало осіб із сумнівною репутацією (що було видно, як то кажуть, неозброєним оком) зможе радикально змінити країну, де 44% електорату (організованого і компактно розселеного) сприймає її в штики і де весь державний апарат наскрізь уражений корупцією і непотизмом?
Прикро, але доводиться констатувати, що в українському суспільстві переважає політичний інфантилізм. Ми досі не вилізли зі сталінської шинелі, не позбулися ілюзій, притаманних тоталітарному суспільству, де основна маса громадян відчужена від прийняття важливих економічних та політичних рішень і вірить у чудеса. Переважна більшість українців (навіть тих, які гордо іменують себе середнім класом) і досі переконана, що все залежить від лідера: від його розуму, політичної волі, і.т.д., і.т.п…, тож покладає на своїх обранців надто багато сподівань, очікуючи від них неможливого.
Інфантилізм притаманний також значній частині української інтелектуальної еліти, яка сповідує демократичні цінності і вважає нижче свого достоїнства з’ясовувати, а чи готове наше суспільство ті цінності прийняти і належним чином скористатися отриманими правами і свободами. Ця частина суспільства вважає демократію (точніше, її зовнішні атрибути: розподіл влади, свободу слова, політичну конкуренцію, тощо) самоцінністю, а тих, хто заїкається про політичну доцільність, об’являє макіавеллістами і ворогами свободи.
Розчарувавшись у власних ілюзіях, соціум впадає у чергову крайність: тотальну недовіру до лідерів і політичних партій. У поточний період спротив владі з боку суспільства зводиться до «партизанських вилазок», що мають на меті досягнення тактичних цілей.
Однак, окремі перемоги підприємців, студентів, афганців, чорнобильців дуже швидко нівелюються через відсутність чітких механізмів зворотного зв’язку «влада-суспільство» і не вирішують ключового завдання: системної модернізації країни.
Той, хто бажає якісних перетворень у державі повинен чітко розуміти, що успіх докорінних реформ обумовлений трьома невід’ємними чинниками: особою лідера, командою і наявністю міцної соціальної бази. Що стосується України, то варто враховувати ще й зовнішньополітичну кон’юнктуру.
Українці до останнього часу виглядали собі кумирів на політичному Олімпі. Реальним кандидатом у президенти міг стати лише той, хто вже побував на високих постах (переважно на посту прем’єра). У такій ситуації немає нічого дивного, адже набуття незалежності і встановлення демократичної форми правління було головним чином наслідком «революції згори», ініційованої партійно-номенклатурною елітою в умовах тотального соціально-економічного колапсу. У країні просто не було ні розвиненої традиції висування лідерів знизу, ні соціальних груп, здатних генерувати та підтримувати інноваційні проекти. У той же час рівень очікувань щодо лідерів був непропорційно високим.
І тут крилося протиріччя. У консервативній, реакційній системі людина з революційним типом характеру просто не могла б прижитися – не те що піднятися на високий щабель. Тож революційних змін очікували від лідера, який вибудував усю свою кар’єру на поступках і компромісах. Розчарувавшись у нерішучому президенті, електорат переключився на персону, яка віртуозно імітувала революційність. Але на піарі довго не протримаєшся – віртуальні прориви не можуть замінити реальні, тож і ця персона швидко втратила симпатії виборців.
Зациклившись на особі лідера, наші громадяни не вельми пильно придивляються до його команди. І роблять величезну помилку, бо саме склад команди є чітким індикатором, як істинних намірів лідера, так і стану його соціальної бази. Той хто взяв на себе труд ретельно проаналізувати склад команд двох основних «демократичних» лідерів-суперників, міг би одразу передбачити, що «помаранчевий» лідер орієнтований переважно на косметичні, поверхові зміни і обережні, повільні кроки вперед, а «біло-червоний» почне розвертати політику назад, якщо не на 180 градусів, то, принаймні, на дев’яносто.
Але нерозбірливість лідерів – не єдина причина провалу реформ. Вибір у них теж був не вельми багатий. Адже та частина суспільства, яка була по-справжньому зацікавлена в системних перетвореннях, не поспішала делегувати своїх представників до органів влади і створювати кадровий резерв для державного апарату. В Україні не було і досі немає жодної впливової партії, створеної і фінансованої підприємцями. Середній клас був економічно слабким, політично інертним, та ще й розколотим за територіальним принципом. В існуючому суспільно-політичному кліматі він не міг служити надійною опорою лідерові-реформатору, навіть якби той спромігся видертися на вершину влади. Український буржуа довіряв свої інтереси «старшим товаришам» − політичним проектам, фінансованим крупними ФПГ, а потім обурювався, що його потреби ніким не були враховані. Прозріння настало лише у 2010 р. Але тотальна недовіра до політичних партій і лідерів загальмувала створення потужної політичної організації, здатної конкурувати з розкрученими проектами, що нині іменують себе опозицією.
Особа лідера є одним з ключових факторів, що визначають успіх/неуспіх реформ. Однак, треба ж розуміти, що політична харизма і конституційні повноваження – то не чарівна паличка, за допомогою якої можна одним махом здійснити чудесні перетворення. Плани лідера успішно реалізуються лише тоді, коли вони співпадають з інтересами його оточення. Історичний досвід свідчить: навіть на самодержців знаходилася удавка, коли їхня політика йшла врозріз із інтересами правлячої верхівки.
Самоусуваючись від активної участі у формуванні органів влади, мисляча частина суспільства лише видовжує шлях до реформ, бо навіть якщо глава держави і усвідомить необхідність змін, йому зв’яжуть руки «господарі» життя – крупні власники, які отримають монопольне право на комплектування виконавчих і законотворчих структур.
Суспільство повинно вирватися із замкненого кола, коли зміна порочної системи доручається тому, хто був частиною цієї системи. Такий підхід був більш-менш виправданий у 90-ті та на початку нульових, коли зміни по інерції йшли згори, бо в у виснаженому радянським тоталітаризмом суспільстві були відсутні верстви й прошарки, що мали б за плечима досвід самоврядування та ефективної, інноваційної діяльності в сфері виробництва. Однак, цей вакуум поступово заповнюється. Питома вага середнього класу за двадцять років помітно зросла. Правда, нинішня влада робить усе, щоб ця незручна для неї частина суспільства знову відійшла на маргінес. Тож усім, кому небайдужа доля держави, не варто гаяти час і вже сьогодні активно включатися в політичний процес і брати ініціативу на себе, бо завтра може бути пізно.
Софія Дніпровська
У поточний період в українській політиці вимальовується патова ситуація: чинна влада стабільно втрачає рейтинги, однак опозиція в свою чергу теж не набирає очок. Провладні й опозиційні партії ніби змагаються, хто зробить більше помилок і хто глибше дискредитує себе в очах електорату. Неоковирні маневри головних гравців на політичній шахівниці могли б потішити глядачів, якби не різке зростання протестних настроїв у суспільстві. Політичний нігілізм вкупі з масовим невдоволенням політикою влади створює вибухову суміш, яка може в будь-який момент спричинити катастрофічні наслідки. Тож в інтелектуальному середовищі останнім часом активно мусується тема «третьої сили», яка б могла акумулювати протестну енергію мас і каналізувати її в конструктивне русло.
Взагалі, потреба у третій силі чітко виявилася ще на виборах 2010 року і породила таку аномалію, як Серій Тігіпко. Тринадцять відсотків виборців (переважно середній клас) наївно повірили, що цей омолоджений фотошопом лідер зі старої кучмівської гвардії зможе самотужки зробити Україну сильною. Подібні аномалії і надалі з’являтимуться на обрії, доки середній клас економічно, політично та ментально не дозріє і не спроможеться нарешті висунути лідерів з власного середовища.
Шпетячи своїх колишніх кумирів (часом справедливо, часом – огульно), електорат абсолютно не бажає визнавати власної провини у провалі демократичних реформ. Ті верстви й прошарки, які були найбільш зацікавлені в системній модернізації країни, обмежилися разовою участю в масовці, наївно вважаючи, що головне – добитися президентського крісла для кандидата від опозиції, а далі він сам з усім розбереться. «Ми Вас відстояли, а ви для нас нічого не зробили!» − так приблизно каже розчарований громадянин і додає: «Більше я ні на які майдани не піду!».
Однак, цей розчарований громадянин, напевно, жодного разу не замислювався над простим питанням: а як ота помаранчева команда, куди, до речі, набилося чимало осіб із сумнівною репутацією (що було видно, як то кажуть, неозброєним оком) зможе радикально змінити країну, де 44% електорату (організованого і компактно розселеного) сприймає її в штики і де весь державний апарат наскрізь уражений корупцією і непотизмом?
Прикро, але доводиться констатувати, що в українському суспільстві переважає політичний інфантилізм. Ми досі не вилізли зі сталінської шинелі, не позбулися ілюзій, притаманних тоталітарному суспільству, де основна маса громадян відчужена від прийняття важливих економічних та політичних рішень і вірить у чудеса. Переважна більшість українців (навіть тих, які гордо іменують себе середнім класом) і досі переконана, що все залежить від лідера: від його розуму, політичної волі, і.т.д., і.т.п…, тож покладає на своїх обранців надто багато сподівань, очікуючи від них неможливого.
Інфантилізм притаманний також значній частині української інтелектуальної еліти, яка сповідує демократичні цінності і вважає нижче свого достоїнства з’ясовувати, а чи готове наше суспільство ті цінності прийняти і належним чином скористатися отриманими правами і свободами. Ця частина суспільства вважає демократію (точніше, її зовнішні атрибути: розподіл влади, свободу слова, політичну конкуренцію, тощо) самоцінністю, а тих, хто заїкається про політичну доцільність, об’являє макіавеллістами і ворогами свободи.
Розчарувавшись у власних ілюзіях, соціум впадає у чергову крайність: тотальну недовіру до лідерів і політичних партій. У поточний період спротив владі з боку суспільства зводиться до «партизанських вилазок», що мають на меті досягнення тактичних цілей.
Однак, окремі перемоги підприємців, студентів, афганців, чорнобильців дуже швидко нівелюються через відсутність чітких механізмів зворотного зв’язку «влада-суспільство» і не вирішують ключового завдання: системної модернізації країни.
Той, хто бажає якісних перетворень у державі повинен чітко розуміти, що успіх докорінних реформ обумовлений трьома невід’ємними чинниками: особою лідера, командою і наявністю міцної соціальної бази. Що стосується України, то варто враховувати ще й зовнішньополітичну кон’юнктуру.
Українці до останнього часу виглядали собі кумирів на політичному Олімпі. Реальним кандидатом у президенти міг стати лише той, хто вже побував на високих постах (переважно на посту прем’єра). У такій ситуації немає нічого дивного, адже набуття незалежності і встановлення демократичної форми правління було головним чином наслідком «революції згори», ініційованої партійно-номенклатурною елітою в умовах тотального соціально-економічного колапсу. У країні просто не було ні розвиненої традиції висування лідерів знизу, ні соціальних груп, здатних генерувати та підтримувати інноваційні проекти. У той же час рівень очікувань щодо лідерів був непропорційно високим.
І тут крилося протиріччя. У консервативній, реакційній системі людина з революційним типом характеру просто не могла б прижитися – не те що піднятися на високий щабель. Тож революційних змін очікували від лідера, який вибудував усю свою кар’єру на поступках і компромісах. Розчарувавшись у нерішучому президенті, електорат переключився на персону, яка віртуозно імітувала революційність. Але на піарі довго не протримаєшся – віртуальні прориви не можуть замінити реальні, тож і ця персона швидко втратила симпатії виборців.
Зациклившись на особі лідера, наші громадяни не вельми пильно придивляються до його команди. І роблять величезну помилку, бо саме склад команди є чітким індикатором, як істинних намірів лідера, так і стану його соціальної бази. Той хто взяв на себе труд ретельно проаналізувати склад команд двох основних «демократичних» лідерів-суперників, міг би одразу передбачити, що «помаранчевий» лідер орієнтований переважно на косметичні, поверхові зміни і обережні, повільні кроки вперед, а «біло-червоний» почне розвертати політику назад, якщо не на 180 градусів, то, принаймні, на дев’яносто.
Але нерозбірливість лідерів – не єдина причина провалу реформ. Вибір у них теж був не вельми багатий. Адже та частина суспільства, яка була по-справжньому зацікавлена в системних перетвореннях, не поспішала делегувати своїх представників до органів влади і створювати кадровий резерв для державного апарату. В Україні не було і досі немає жодної впливової партії, створеної і фінансованої підприємцями. Середній клас був економічно слабким, політично інертним, та ще й розколотим за територіальним принципом. В існуючому суспільно-політичному кліматі він не міг служити надійною опорою лідерові-реформатору, навіть якби той спромігся видертися на вершину влади. Український буржуа довіряв свої інтереси «старшим товаришам» − політичним проектам, фінансованим крупними ФПГ, а потім обурювався, що його потреби ніким не були враховані. Прозріння настало лише у 2010 р. Але тотальна недовіра до політичних партій і лідерів загальмувала створення потужної політичної організації, здатної конкурувати з розкрученими проектами, що нині іменують себе опозицією.
Особа лідера є одним з ключових факторів, що визначають успіх/неуспіх реформ. Однак, треба ж розуміти, що політична харизма і конституційні повноваження – то не чарівна паличка, за допомогою якої можна одним махом здійснити чудесні перетворення. Плани лідера успішно реалізуються лише тоді, коли вони співпадають з інтересами його оточення. Історичний досвід свідчить: навіть на самодержців знаходилася удавка, коли їхня політика йшла врозріз із інтересами правлячої верхівки.
Самоусуваючись від активної участі у формуванні органів влади, мисляча частина суспільства лише видовжує шлях до реформ, бо навіть якщо глава держави і усвідомить необхідність змін, йому зв’яжуть руки «господарі» життя – крупні власники, які отримають монопольне право на комплектування виконавчих і законотворчих структур.
Суспільство повинно вирватися із замкненого кола, коли зміна порочної системи доручається тому, хто був частиною цієї системи. Такий підхід був більш-менш виправданий у 90-ті та на початку нульових, коли зміни по інерції йшли згори, бо в у виснаженому радянським тоталітаризмом суспільстві були відсутні верстви й прошарки, що мали б за плечима досвід самоврядування та ефективної, інноваційної діяльності в сфері виробництва. Однак, цей вакуум поступово заповнюється. Питома вага середнього класу за двадцять років помітно зросла. Правда, нинішня влада робить усе, щоб ця незручна для неї частина суспільства знову відійшла на маргінес. Тож усім, кому небайдужа доля держави, не варто гаяти час і вже сьогодні активно включатися в політичний процес і брати ініціативу на себе, бо завтра може бути пізно.
Софія Дніпровська
![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}