on politic

ЗА ЩО МИ ПОВИННІ БОРОТИСЯ?
Немає нам, грішним, спокою! Сім років тому ми усунули від влади режим Кучми-Януковича і думали, що раз і назавжди вибороли собі право на вільне й достойне життя. Та не так сталося, як гадалося. Якось непомітно усі наші здобутки пішли прахом і знову ті ж самі одіозні персони, проти яких збирали Майдан, правлять нашою державою, і знову сурмлять сурми і кличуть нас на бій. Опозиція вже й цілі нам нові придумала: звільнення Тимошенко та Луценка і забезпечення чесних, прозорих виборів до ВР…

А от не хочу я за ЦЕ боротися!

«Тобі що, байдужа доля Держави?!», − спитає якийсь обурений опозиціонер. «Ні, − відповім я, − не байдужа, але не треба підміняти поняття і ставити знак рівняння між долею Держави і долею отих суб’єктів, котрі називають себе опозицією!» У судилищі над лідерами так званої опозиції мене обурює лише дві обставини: те, що судять люди, які самі мають сидіти на лаві підсудних і те, що безглузде переслідування політичних конкурентів гальмує процес євроатлантичної інтеграції. Та коли мене спитають, чи співчуваю я Тимошенко і Луценкові, я чесно відповім: «Ні, я їм не співчуваю!» Натомість я співчуваю тисячам пересічних громадян, з яких звірячими методами вибивають свідчення і які утримуються у дійсно жахливих умовах і не мають ніяких шансів на зміну своєї участі. До них не приїжджають закордонні лікарі, їм не роблять масаж у камерах, їхніми портретами не ряботять шпальти західних ЗМІ. Їхня доля нікому, крім близьких і рідних, не цікава. Усі сили кинуті на порятунок ВІП-в’язнів.

«Ну от, − скажуть фанати лідерів опозиції, − за Юлю і Юру заступається увесь світ, тож і нам не соромно за них заступитися». А що, лідери провідних країн Заходу є носіями абсолютної істини, вони що, ніколи не помиляються? Між іншим, цивілізована спільнота вже котрий рік переживає глибоку економічну кризу і її «мудрі» очільники і досі не можуть дати їй раду. Якщо розібратися, у поведінці цих високолобих демократів не більше логіки, ніж у поведінці Януковича. Коли наш Гарант витирав ноги об Конституцію і доточував собі повноваження у абсолютно неприйнятний для будь-якої цивілізованої держави спосіб, закордонні пани-демократи відбувалися ритуальними зауваженнями, а у неофіційних розмовах навіть похвалювали наших «прагматиків-господарників» за «кроки до відновлення стабільності». Ну, що ж, стабільність, так стабільність. Донецький бульдозер розігнався й наїхав на Тимошенко. І тут зчинився ґвалт: «Ніззя!!» А чому не можна? Чому можна топтатися по Конституції, а на Тимошенко наїжджати не можна? Вона ж стабільність підриває! Захід опинився у становищі ментора, який дозволив нерозумному вихованцю взяти з полиці банку варення, а потім почав її відбирати, бо дурник захотів її зразу всю оприходувати…

Ви, панове, якщо вже взялися вчити когось демократії, то робіть це послідовно і адекватно реагуйте на кожен відступ від демократичних принципів. А якщо у вас багато своїх справ, то залиште нас у спокої і дайте нам самим розібратися з нашими очільниками і нашим політичним устроєм.

«А ти розумієш, що коли ТАК можуть поводитися з Тимошенко і Луценком, то що ж чекати пересічному громадянину?!» − урезонить мене борець за права привілейованих політичних в’язнів. А що, хіба за часів Юлиного прем’єрства не було в міліції катувань, що, пересічний українець не міг стати жертвою суддівського свавілля? Хіба до арешту цих колишніх високопосадовців не було випадків неправосуддя? Що зробили особисто колишній Прем’єр і колишній Міністр Внутрішніх Справ для гуманізації та демократизації правоохоронної системи?» «Їм не дали!» «Хто ж їм не давав?» «Як, хто?! Проклятий Іуда, зрадник, нікчема…» (Nomina sunt odiosa).

Коли наші записні патріоти виголошують чергову анафему третьому президентові, вони не розуміють, що розписуються у власному політичному ідіотизмі. Особливо це стосується колишніх соратників, що стояли з ним поряд на сцені. Таке враження, що ці люди ніколи не чули про прямий зв’язок між правами й відповідальністю. Коли у ВАЮ був високий рейтинг і він гарантовано ставав президентом, усі ці критики «в упор» не помічали його очевидних недоліків, охоче записувалися в команду і приймали від нього портфелі, мандати, синекури, ордени й медалі. Як тільки рейтинг похитнувся, вони моментально прозріли, протерли окуляри і почали на всі лади його лаяти.

Звичайно, третій президент – далеко не ідеальний лідер. Він наробив багато помилок (власне, головна і фатальна його помилка полягала у тому, що він поперся штурмувати політичний олімп з отакою от «командою»), але у нас була парламентсько-президентська республіка. У прем’єра і Ради було більше повноважень, ніж у президента, тож і тягар відповідальності закономірно зміщується у їхній бік. За свої посади і крісла усі трималися зубами, ніхто нікому нічим не хотів поступатися, а відповідальність за провали звалюють одне на одного, а точніше на того, на кого легше всього звалити.

Але Бог, як кажуть конкретні пацани, не фраєр і усе бачить. Можна обдурити й розчулити затурканий електорат, можна пустити пил у очі демократичній спільноті, але об’єктивні закони, які визначають хід суспільних процесів, невмолимі − від них ні в кого немає імунітету. Життя змусить відповідати, чи то розплачуватися за свої вчинки. Кожен розплачується по-своєму. Одні розплатилися свободою, інші – рейтингами і всі разом справляють жалюгідне враження.

Коли черговий жевжик із числа «справжніх опозиціонерів» закликає боротися за чесні вибори, мені хочеться послати його на… на вибори, звичайно. Дати у руки прапор і сказати: «Іди й борися! Сам, раз ти такий розумний!» «Ага!! Знову противсіхи голову підняли!!» − зарепетують юлефани, − мало того, що помогли бандитам президентські вибори виграти, тепер іще й на парламентських підсобляють!!»

Позицію противсіхів назвати героїчною важко, але не варто робити з них цапів-відбувайлів. На противсіхів зазвичай ображається дві категорії населення. Ті, хто через поразку Тимошенко був усунений від корита (з цими все ясно, їх переконувати марно). І ті громадяни, котрим по-справжньому небайдужа доля держави, але які не здатні прораховувати ситуацію хоча б на пару кроків уперед. Ці люди, напевно, не враховували, що перемогти на виборах і отримати владу – то тільки півділа. Владу потрібно ще втримати.
Щоб утримати владу в таких складних умовах, у яких опинилася Україна у 2008-2010р.р., потрібні:
1) Чіткий план виходу з кризи;
2) Сильна, креативна команда;
3) Високий кредит довіри.

Нічого подібного у ЮВТ не було. Тільки дуже наївні (або добре проплачені) особи можуть стверджувати, що вона мала чітке уявлення, як виводити країну з кризи, а не вивела, бо їй заважав проклятий Іуда, зрадник, і.т.д, і.т.п. Тимошенко «проспала» світову кризу і до останнього моменту щебетала, що України усе це не торкнеться. Що являє собою команда БЮТ, ми всі прекрасно знаємо. Кредит довіри теж залишав бажати кращого. Тож з такими «вихідними даними» ЮВТ нічого не залишалося б робити, як іти по давно протоптаній доріжці: брати кредити, роздавати бонуси соратникам, задобрювати суперників, кидати бюджетникам разові подачки, зливати Росії стратегічні об’єкти, та брехати, брехати і ще раз брехати, доводячи до сказу електорат Януковича. Ще один-два роки хаотичного правління Тимошенко – і південно-східні регіони перетворилися б на порохову бочку, до якої обов’язково хтось підніс би сірник…

Таке враження, що негласна підтримка Путіним Леді Ю була елементом добре продуманої багатоходовки. У Кремлі прикинули – і дійшли висновку, що у разі перемоги Тимошенко на виборах 2010р. розоряти й розколювати Україну та втягувати її в свою орбіту буде навіть зручніше, ніж у разі перемоги Януковича…
«При Юлі Табачник ніколи не став би міністром освіти!» – викине свій останній козир свідома громадськість. Так, русифікація при Тимошенко не носила б такого відвертого і нахабного характеру, але якщо ми втратимо рештки економічного суверенітету – шаровари з нас все одно знімуть. Рано чи пізно.

«То що ж? Змиритися з Януковичем, як з меншим злом?» − «Нізащо!» Миритися з цією владою – значить остаточно втратити самоповагу. Але є більш дієвий спосіб протистояння хамству, жлобству та імперському шовінізму, ніж збирання у Верховній Раді політичного металобрухту. Усі суб’єкти політичного процесу, які зараз умовно діляться на владу і опозицію, є продуктами розпаду тоталітарної системи. Вони несуть у собі її пороки і не здатні продукувати нічого корисного і життєздатного. Вони невпинно розкладаються і отруюють політичну атмосферу.

Оновлення країни потрібно починати з консолідації та організації на політичному рівні суспільних елементів, які колись називалися tiers etat, а нині звуться «креативним класом». Власне запит на «третю силу», «нові обличчя у політиці», «новий Рух» виник уже давно. Однак і досі точаться дискусії щодо форми та складу нової політичної структури, цілей та методів її діяльності. Про це – у наступному пості.


To be continued...