alienation

ЖЕРТВИ ВІДЧУЖЕННЯ У неділю, 12 лютого померла відома американська співачка й акторка Уітні Х’юстон. Померла за нез’ясованих обставин: заснула (чи то від перевтоми, чи наркотиків переїла) і захлинулася у ванній. Типова смерть для celebrity. І чергове підтвердження старої заяложеної істини, що слава і багатство не роблять людину щасливою. Уітні, певно, знала цю максиму, але все одно поперлася штурмувати Голлівудські пагорби. Може, думала, що прописні істини існують лише для розради злиднів і невдах; може, із зухвалістю молодості була переконана, що гірка чаша зіркового життя її омине. А може … в неї просто не було іншого вибору. Той, хто полюбляє читати різні success stories, не може не помітити, що усі біографії зірок (за рідкісним винятком) написані немов під копірку з невеличкими варіаціями. У всіх майбутніх поп-кумирів було ненормальне дитинство, проведене у неповних (нещасливих) сім’ях, не здатних створити дітям атмосферу любові й захищеності. У Мерилін Монро була шутоловна мати, а батько взагалі невідомий. Грейс Келлі та Одрі Хепберн бракувало уваги з боку батьків, зайнятих виключно своїми проблемами. Майкла Джексона тиранив батько-деспот. Мікі Рурка лупцював вітчим. Дженіфер Аністон принижувала мати-невдаха, а з Елізабет Тейлор, Брітні Спірс та Ліндсей Лохан матері-невдахи силоміць пропихали у шоу-бізнес, керуючись принципом «стань тим, ким я не став». Джулію Робертс, Уму Турман, Ніколь Кідман та Кіру Найтлі виховували пришелепкуваті богемні батьки, непристосовані до життя… Цей перелік можна продовжувати безкінечно. Усі майбутні зірки були страшенно непопулярними серед ровесників. Ніхто з кіношних та естрадних дів не був королевою класу (і в той же час ніхто з королев класу не пробився у знаменитості, хоча подумки і приміряли на себе зіркову корону). «Красуню» Джулію Робертс якось визнали найогиднішою дівчиною класу, Вікторію Бекхем цькували у школі, а Наталі Портман скромно признавалася, що в дитинстві ніколи не була душею компанії… З успішністю в майбутніх знаменитостей теж зазвичай великі проблеми (чи не половина Голлівудських зірок страждає на дислексію) і це унеможливлює набуття професії, здатної забезпечити біль-менш пристойне суспільне становище. У такому соціальному кліматі виростає особа, обтяжена чисельними фобіями та комплексами, невпевнена у собі й позбавлена identity – у неї або взагалі немає чіткого уявлення хто ж вона така, де її власне місце у світі, в чому її унікальне призначення, або вона має ілюзорне уявлення про своє «Я», навіяне ззовні, ворожими до неї силами. Оце і є чудовий матеріал для майбутньої поп-ікони. («Це лишень здається, що зірка повинна мати велике і жирне «Я», − каже героїня повісті Трумена Капоте «Сніданок у Тіффані», − якраз особистістю їй бути і не належить!»). «А як же талант?» − спитає хтось. Ну, звичайно, не кожен закомплексований телепень здатен стати знаменитістю. Потрібен, якщо не великий талант, то принаймні певний хист до музики чи лицедійства. Щоб пробитися нагору, необхідні сякі-такі амбіції, а амбіції породжуються здібностями. Зацьковане й дезорієнтоване створіння все ж таки повинно усвідомлювати, що в нього є дещо, чого немає в оточуючих і що воно достойне кращої долі. Ця суміш комплексів, страхів і прихованих амбіцій створює навколо нещасного особливу ауру, яку за милю чують повірені Жовтого Диявола: продюсери, менеджери, агенти – вправні людолови, котрі нишпорять по всіх усюдах у пошуках обділених Богом створінь, щоб підписати з ними Контракт. Після підписання Контракту, жертв відмивають, причісують, підправляють їм носи/вуха/підборіддя, вдягають у стильне вбрання, вчать азам ремесла і відправляють на конвеєр Фабрики Мрій, де вони хрячать, як прокляті, виробляючи продукт на потребу мас. Адже публіці потрібен не тільки хліб, але й видовища. Духовні потреби закладені в Homo Sapiens природою. Їх можна звузити і спотворити, але вбити в людях потяг до прекрасного і небуденного нікому не під силу. У стародавні часи народ розважали театральними виставами, цирком та гладіаторськими змаганнями (у смертельнім бою теж, між іншим, є своя піднесеність і своєрідна естетика). В індустріальному суспільстві виробництво розваг було поставлено на потік. Масових кумирів почали штампувати крупними партіями. Кумиром же маси, може стати лише той, хто має з нею спільну природу (simili similis gaudet), хто поділяє її базові цінності – цінності одновимірної людини. Життя одновимірної особи позбавлене істинного творчого сенсу, її кінцева мета − фізичне виживання, тому в неї розвинені лише ті якості й здібності, які потрібні для виживання у певному суспільному середовищі. Людина працює, щоб вижити і ця праця (відчужена праця) не приносить їй ніякого морального задоволення. Звідси базові цінності – багатство і високе суспільне становище, які звільняють від необхідності працювати. Кумири мас по суті теж є одновимірними істотами, бо використовують свій більш-менш виражений талант, щоб вижити. І цим вони радикально відрізняються від справжніх митців, які борються за життя, щоб творити, відкривати нові горизонти пізнання і таким чином змінювати світ (у міру своїх можливостей). Поп-кумири не стільки творять, скільки відтворюють, переспівують на різні лади один і той же популярний мотив. «Ми обмежені головним чином тим, що можемо лише брати у публіки її улюблений фольклор і, обробивши його, повертати їй на потребу» − це слова Монро Стара, героя роману Фіцджеральда «Останній Магнат». Богемні діви і поп-кумири штампують свої ефемерні вироби приблизно таким же манером, як штампують дешеві авто роботяги на конвеєрах Форда. І за це їх так люблять. Принаймні, на початку, коли вони ще новенькі та свіжі. Піднявшись з багнюки на вершину слави «щасливчик» попервах вважає, що на цьому його поневіряння закінчилися. І тільки коли зір адаптується до сяйва софітів, він помічає безодню, що лежить у нього під ногами. Бути поп-ідолом – то все одно, що ходити по високо натягнутому канату, адже одновимірні істоти не здатні по-справжньому любити навіть власних кумирів. Ті хто приходить дивитися на виступ канатохідця, в глибині душі чекають, коли він розіб’ється і підтвердить своєю смертю закони тяжіння та улюблену приказку нікчем: «Хто високо літає, той низько сідає». Адже глядачі прекрасно розуміють: оте возвишене створіння, що уособлює їхні мрії, по суті нічим від них не відрізняється і повинно дорого заплати за свій тріумф. Щоб не бачити страшну безодню, доводиться заливати очі, через що порушується координація рухів і збільшується вірогідність падіння. Щоб заглушити страх доводиться приймати ще більше заспокійливих засобів і так по спіралі. Фінал цілком передбачуваний. Але сумні історії згаслих зірок нікого нічому не вчать. Тисячі старлеток і початківців завзято штурмують бутафорський парнас шоу-бізу і зухвало балансують на тонкому канаті народної любові. Щоб утекти від стусанів Долі, їм доводиться виставляти себе перед знавіснілою публікою. Вони піднімаються над буденністю, щоб згодом упасти під ноги тим, хто цю буденність уособлює. А що їм іще залишається робити? Адже у них немає іншого вибору… Правда, є ще одна царина, куди нещасні покидьки можуть податися, щоб сховатися від власних фобій і комплексів. Це – політика. Про політиків трохи згодом.