Вибори, вибори, кандидати з вилами!
Sep. 29th, 2014 12:03 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
dniprovskaШанси потрапити у Верховну Раду наразі мають три політичні сили – "Блок Петра Порошенка" (26,9%), Радикальна партія Ляшка (6,2%) і "Батьківщина" (5,5%).
Про це свідчать результати спільного опитування Київського міжнародного інституту соціології та Фонду "Демініціативи".
Решта партій, згідно з опитуванням, не долають 5% бар’єр.
Так, "Громадянська позиція" набирає 4,6%, "Народний фронт" – 3,9%, "Свобода" – 3,3%, комуністи – 3%, УДАР – 2,8%, "Сильна Україна" – 2,8%, "Самопоміч" – 1,7% "Центр" – 1,3%, Партія регіонів – 0,9%.
http://www.pravda.com.ua/news/2014/09/26/7039008/
____________________________________________________________________________
На фронті московсько-української війни настало поганеньке перемир’я, але мережеві ховрашки не вгамовуються. Не знаходячи поживних тем на полі бою, вони щедро вдобрюють інше поле – електоральне. І тепер на зміну істеричним месиджам «насслівают!!!», прийшло ниття: нічєвонємєняєцца :((( наманєжевсьотєже :((( Припустимо, наступний склад ВР буде ще далеким від ідеалу, але воплі-соплі з приводу того, що в українській політиці немає ніяких змін, – теж недоречні.
Давайте простежимо, як змінювався склад Законодавчого Органу Влади протягом 90-х, нульових та десятих років.
Ось карта виборів 1998 року, які ознаменувалися торжеством совіцького реваншизму. Практично у всіх регіонах (крім Галичини та Волині) домінують ліві партії (комуністи-соціалісти) та політпроекти перефарбованих компартійних номенклатурників і сексотів. Області, де перемогли нацдеми, виглядають, як вежа в облозі. Проте, ця маленька українська цитадель вистояла, а військо, яке в ній окопалося, реорганізувалося, поповнилося свіжими силами і пішло у контрнаступ.
Уже на виборах-2002 Наша Україна на чолі з В. Ющенко відвоювала у совків всі західні і майже всі центральні області. Зверніть увагу на синюшну пляму на теренах Донеччини – це кучмівсько-донецький блок «ЗаЄду!», до складу якого увійшла тоді маловідома Партія Регіонів. Через 2 роки увесь південний схід посиніє.
Президентські вибори-2004 чітко зафіксували електоральний поділ України на 2 групи регіонів: російськомовний промисловий південний схід та україномовний аграрний кластер центральних і західних областей. Парламентські вибори 2006, 2007 та 2012 р.р. зафіксують цей розділ і породять ілюзію, що Україна на віки вічні буде розколота. На цей міф (на свою біду) купиться Путін, і затіє з нами гібридну війну…
З 2007 року електоральний «пиріг» майже остаточно поділили між собою дві олігархічні партії лідерського типу з ліво-популістською риторикою: Партія Регіонів на чолі з фаворитом Південного Сходу В. Януковичем та БЮТ («Батьківщина»), якою рулила фаворитка центральних і західних областей Ю. Тимошенко – уламок колись потужного дніпропетровського клану. Непримиримі антагоністи 90-х – ліві та націонал-демократи – майже повністю сходять зі сцени.
Причини поразки комуністів та соціалістів досить прозаїчні: роздержавлення власності на засоби виробництва позбавило червоних директорів та голів колгоспів матеріальних та адміністративних важелів впливу на населення і переважна більшість їхнього традиційного електорату (пенсіонерів, бюджетників, пролетаріїв, люмпенів, тощо) переключилася на партії олігархів, котрі стали основними годівниками і покровителями схильного до патерналізму соціального елементу.
Що стосується «Руху», то загибель харизматичного Чорновола, безперервні чвари та політичні поразки націонал-демократів, «нерішучість» Ющенка по відношенню до «бандитів» (котра мала цілком об’єктивні причини) викликали глибоке розчарування патріотично налаштованого електорату в цій політичній течії і він переключається на політпроекти, котрі віртуозно імітують бурхливу діяльність (БЮТ-«Батьківщина» та ВОС).
Боротьба двох крупних олігархічних коаліцій за повний контроль над Державою, що точилася не один рік і за своєю природою була чимось подібна до Війни Червоної та Білої Троянди у феодальній Англії, призвела врешті-решт до взаємної анігіляції обох квазіукраїнських політсил. Вони залишилася з тим, з чим і прийшли у велику політику у 2002-му році, коли ЮВТ взяла на виборах до ВР 7% голосів, а рейтинг Партії Регіонів коливався у рамках статистичної погрішності. Більш того, поки Він і Вана виборювали одне в одного Булаву, в суспільстві намітилися глибоко приховані (об’єднавчі) тенденції, котрі позначали пунктиром контури Нової України.
Майдан та московсько-українська війна прискорили інтеграційні процеси в українському соціумі. Дострокові президентські вибори продемонстрували стирання розбіжностей між регіонами у сфері політичних симпатій та маргіналізацію політсил, які ретранслюють типовий для південно-східних регіонів набір ідеологем: дружба з Росією, друга державна, «натонамнєнадо», стабільність, покращення, підвищення пенсій/зарплат, пільги, мір-труд-май-гречка … Соціологічні опитування напередодні виборів до ВР свідчать про закріплення цього тренду: політичні програми трійки лідерів електоральних симпатій: «Солідарності», «Батьківщини» та «Радикальної партії» проголошують курс на унітарну, європейську, демократичну незалежну Україну з єдиною державною мовою.
Головні причини таких стрімких змін у електоральних уподобаннях є НМД наступні:
1. Демографічні зрушення. Критичний відсоток електорату лівих, покращувачів та окозамилювачів за 23 роки просто пішов у небуття. Зате в життя вступило нове покоління, яке народилося/виросло в Незалежній Україні, вчилося в українських школах, не мало піанєрскава дєтства та камсамольскай юнасті, не обтяжене міфами про дружбународав – і йому просто ні за чим ностальгувати; разом з поколінням сорокарічних, якому на момент розпаду СРСР було 15-20 років, коли психіка ще пластична і здатна сприймати нові культурні та ідейні парадигми та стереотипи поведінки, вони склали проукраїнське електоральне ядро.
2. Соціальні зрушення. За часи Незалежності з’явилася критична кількість самозайнятого населення, яке приймає рішення з питань виробництва і має уявлення про те, як працює економічний механізм. Значна частина російськомовних жителів Півдня та Сходу підтримує ідею єдиної, унітарної України, бо прекрасно розуміє, що в «новоросіях» їхнім бізнесам буде кришка. Класичним прикладом такого перетворення є дніпропетровський олігарх І. Коломойський – резидент Швейцарії і громадянин Ізраїлю, який кинувся культивувати патріотизм у Дніпропетровській області, бо усвідомив, що без єдиної незалежної України мільярдера Коломойського не існуватиме.
3. «Бєзпрєдєл» донецьких. Віктор Янукович та його найближче оточення є представниками найбільш криміналізованого, низькоінтелектуального та денаціоналізованого олігархічного клану, котрий не має ніяких внутрішніх гальм. Поки президентами були Кучма і Ющенко, вони ще з горем пополам стримували безмежні апетити та хамство донецьких, тому Янукович і його Партія Регіонів здавалися багатьом зденаціоналізованим мешканцям Півдня і Сходу цілком прийнятною альтернативою «націоналістам». Але дорвавшись до керма, ця гоп-компанія так розвернулася, що дістала не тільки Захід і Центр, але й значну частину еліти й населення промислових регіонів. Будучи бєзпрєдєльщиками по натурі, донецькі жорстко придушували будь-яку конкуренцію у своїй електоральній вотчині, тому коли Янукович утік, остаточно дискредитувавши і себе, і свою біло-блакитну команду, східний політикум являв собою «випалену землю» і не зміг висунути яскравих, харизматичних кандидатур.
4. Московсько-українська війна. Нагла, підла агресія з боку РФ відкрила багатьом громадянам України очі на істинну сутність країни й народу, яких вони стільки років вважали братніми, що породило алергію на традиційні для східних політиків месиджі про дружбу з Росією, славянскоє братство, другу державну, агресивний анти-атлантизм, тощо.
Звичайно, трансформація українського суспільства з посттоталітарного у громадянське ще далеко не завершена. Свідченням чого є рейтинг політсил. У парламент, як і в попередні роки, ідуть не партії у класичному сенсі цього слова (об’єднання, що мають чітку ідеологію, стійку соціальну базу, багаті традиції, тощо), а політпроекти, за якими стоять ті, чи інші олігархи. Але є й суттєва відмінність від попередніх проектів, типу ПР, чи блоку «ЗаЄду!»: вони побудовані не за регіональним, а за соціальним принципом. В основі нових крупних політсил типу Блоку Петра Порошенка («Солідарність» олігархів) немає потужних регіональних кланів, навколо яких збиралися сателіти й союзники, що набагато краще сприятиме єдності держави.
Вище я зазначала, що характерною рисою другої половини нульових і початку десятих років є банкрутство лівих на націонал демократів. Щодо лівого руху, то його перспективи в Україні - сумнівні. А от ренесанс націонал-демократії ще попереду. До причин краху націонал-демократії, перелікованих вище, слід додати ще одну: відсутність економічної та соціальної бази.
Адже економічну та соціальну базою націонал-демократії зазвичай становлять національна буржуазія та середній клас. Наприкінці 80-х - на початку 90-х, коли в Україні почали формуватися партії націонал-демократичного спрямування, ніякої національної буржуазії та середнього класу, звичайно не було. Нацдеми в основному виходили з лав національно свідомої інтелігенції, а електоральною базою їм служила та ж сама інтелігенція та мешканці західних областей, які ще не втратили національного достоїнства, і чия колективна свідомість ще зберігала пам'ять про національно-визвольні змагання. Політична течія з такою вузькою базою не могла похвалитися здобутками, тому й зійшла на пси.
Але в процесі подальшого економічного та соціального розвитку нашого суспільства, база для націонал-демократії буде зміцнюватися. І коли у ВР з'явиться потужна, домінуюча націонал-демократична сила, перехід від пост-тоталітарного до громадянського суспільства можна буде вважати таким, що відбувся ...
Про це свідчать результати спільного опитування Київського міжнародного інституту соціології та Фонду "Демініціативи".
Решта партій, згідно з опитуванням, не долають 5% бар’єр.
Так, "Громадянська позиція" набирає 4,6%, "Народний фронт" – 3,9%, "Свобода" – 3,3%, комуністи – 3%, УДАР – 2,8%, "Сильна Україна" – 2,8%, "Самопоміч" – 1,7% "Центр" – 1,3%, Партія регіонів – 0,9%.
http://www.pravda.com.ua/news/2014/09/26/7039008/
____________________________________________________________________________
На фронті московсько-української війни настало поганеньке перемир’я, але мережеві ховрашки не вгамовуються. Не знаходячи поживних тем на полі бою, вони щедро вдобрюють інше поле – електоральне. І тепер на зміну істеричним месиджам «насслівают!!!», прийшло ниття: нічєвонємєняєцца :((( наманєжевсьотєже :((( Припустимо, наступний склад ВР буде ще далеким від ідеалу, але воплі-соплі з приводу того, що в українській політиці немає ніяких змін, – теж недоречні.
Давайте простежимо, як змінювався склад Законодавчого Органу Влади протягом 90-х, нульових та десятих років.
Ось карта виборів 1998 року, які ознаменувалися торжеством совіцького реваншизму. Практично у всіх регіонах (крім Галичини та Волині) домінують ліві партії (комуністи-соціалісти) та політпроекти перефарбованих компартійних номенклатурників і сексотів. Області, де перемогли нацдеми, виглядають, як вежа в облозі. Проте, ця маленька українська цитадель вистояла, а військо, яке в ній окопалося, реорганізувалося, поповнилося свіжими силами і пішло у контрнаступ.
Уже на виборах-2002 Наша Україна на чолі з В. Ющенко відвоювала у совків всі західні і майже всі центральні області. Зверніть увагу на синюшну пляму на теренах Донеччини – це кучмівсько-донецький блок «ЗаЄду!», до складу якого увійшла тоді маловідома Партія Регіонів. Через 2 роки увесь південний схід посиніє.
Президентські вибори-2004 чітко зафіксували електоральний поділ України на 2 групи регіонів: російськомовний промисловий південний схід та україномовний аграрний кластер центральних і західних областей. Парламентські вибори 2006, 2007 та 2012 р.р. зафіксують цей розділ і породять ілюзію, що Україна на віки вічні буде розколота. На цей міф (на свою біду) купиться Путін, і затіє з нами гібридну війну…
З 2007 року електоральний «пиріг» майже остаточно поділили між собою дві олігархічні партії лідерського типу з ліво-популістською риторикою: Партія Регіонів на чолі з фаворитом Південного Сходу В. Януковичем та БЮТ («Батьківщина»), якою рулила фаворитка центральних і західних областей Ю. Тимошенко – уламок колись потужного дніпропетровського клану. Непримиримі антагоністи 90-х – ліві та націонал-демократи – майже повністю сходять зі сцени.
Причини поразки комуністів та соціалістів досить прозаїчні: роздержавлення власності на засоби виробництва позбавило червоних директорів та голів колгоспів матеріальних та адміністративних важелів впливу на населення і переважна більшість їхнього традиційного електорату (пенсіонерів, бюджетників, пролетаріїв, люмпенів, тощо) переключилася на партії олігархів, котрі стали основними годівниками і покровителями схильного до патерналізму соціального елементу.
Що стосується «Руху», то загибель харизматичного Чорновола, безперервні чвари та політичні поразки націонал-демократів, «нерішучість» Ющенка по відношенню до «бандитів» (котра мала цілком об’єктивні причини) викликали глибоке розчарування патріотично налаштованого електорату в цій політичній течії і він переключається на політпроекти, котрі віртуозно імітують бурхливу діяльність (БЮТ-«Батьківщина» та ВОС).
Боротьба двох крупних олігархічних коаліцій за повний контроль над Державою, що точилася не один рік і за своєю природою була чимось подібна до Війни Червоної та Білої Троянди у феодальній Англії, призвела врешті-решт до взаємної анігіляції обох квазіукраїнських політсил. Вони залишилася з тим, з чим і прийшли у велику політику у 2002-му році, коли ЮВТ взяла на виборах до ВР 7% голосів, а рейтинг Партії Регіонів коливався у рамках статистичної погрішності. Більш того, поки Він і Вана виборювали одне в одного Булаву, в суспільстві намітилися глибоко приховані (об’єднавчі) тенденції, котрі позначали пунктиром контури Нової України.
Майдан та московсько-українська війна прискорили інтеграційні процеси в українському соціумі. Дострокові президентські вибори продемонстрували стирання розбіжностей між регіонами у сфері політичних симпатій та маргіналізацію політсил, які ретранслюють типовий для південно-східних регіонів набір ідеологем: дружба з Росією, друга державна, «натонамнєнадо», стабільність, покращення, підвищення пенсій/зарплат, пільги, мір-труд-май-гречка … Соціологічні опитування напередодні виборів до ВР свідчать про закріплення цього тренду: політичні програми трійки лідерів електоральних симпатій: «Солідарності», «Батьківщини» та «Радикальної партії» проголошують курс на унітарну, європейську, демократичну незалежну Україну з єдиною державною мовою.
Головні причини таких стрімких змін у електоральних уподобаннях є НМД наступні:
1. Демографічні зрушення. Критичний відсоток електорату лівих, покращувачів та окозамилювачів за 23 роки просто пішов у небуття. Зате в життя вступило нове покоління, яке народилося/виросло в Незалежній Україні, вчилося в українських школах, не мало піанєрскава дєтства та камсамольскай юнасті, не обтяжене міфами про дружбународав – і йому просто ні за чим ностальгувати; разом з поколінням сорокарічних, якому на момент розпаду СРСР було 15-20 років, коли психіка ще пластична і здатна сприймати нові культурні та ідейні парадигми та стереотипи поведінки, вони склали проукраїнське електоральне ядро.
2. Соціальні зрушення. За часи Незалежності з’явилася критична кількість самозайнятого населення, яке приймає рішення з питань виробництва і має уявлення про те, як працює економічний механізм. Значна частина російськомовних жителів Півдня та Сходу підтримує ідею єдиної, унітарної України, бо прекрасно розуміє, що в «новоросіях» їхнім бізнесам буде кришка. Класичним прикладом такого перетворення є дніпропетровський олігарх І. Коломойський – резидент Швейцарії і громадянин Ізраїлю, який кинувся культивувати патріотизм у Дніпропетровській області, бо усвідомив, що без єдиної незалежної України мільярдера Коломойського не існуватиме.
3. «Бєзпрєдєл» донецьких. Віктор Янукович та його найближче оточення є представниками найбільш криміналізованого, низькоінтелектуального та денаціоналізованого олігархічного клану, котрий не має ніяких внутрішніх гальм. Поки президентами були Кучма і Ющенко, вони ще з горем пополам стримували безмежні апетити та хамство донецьких, тому Янукович і його Партія Регіонів здавалися багатьом зденаціоналізованим мешканцям Півдня і Сходу цілком прийнятною альтернативою «націоналістам». Але дорвавшись до керма, ця гоп-компанія так розвернулася, що дістала не тільки Захід і Центр, але й значну частину еліти й населення промислових регіонів. Будучи бєзпрєдєльщиками по натурі, донецькі жорстко придушували будь-яку конкуренцію у своїй електоральній вотчині, тому коли Янукович утік, остаточно дискредитувавши і себе, і свою біло-блакитну команду, східний політикум являв собою «випалену землю» і не зміг висунути яскравих, харизматичних кандидатур.
4. Московсько-українська війна. Нагла, підла агресія з боку РФ відкрила багатьом громадянам України очі на істинну сутність країни й народу, яких вони стільки років вважали братніми, що породило алергію на традиційні для східних політиків месиджі про дружбу з Росією, славянскоє братство, другу державну, агресивний анти-атлантизм, тощо.
Звичайно, трансформація українського суспільства з посттоталітарного у громадянське ще далеко не завершена. Свідченням чого є рейтинг політсил. У парламент, як і в попередні роки, ідуть не партії у класичному сенсі цього слова (об’єднання, що мають чітку ідеологію, стійку соціальну базу, багаті традиції, тощо), а політпроекти, за якими стоять ті, чи інші олігархи. Але є й суттєва відмінність від попередніх проектів, типу ПР, чи блоку «ЗаЄду!»: вони побудовані не за регіональним, а за соціальним принципом. В основі нових крупних політсил типу Блоку Петра Порошенка («Солідарність» олігархів) немає потужних регіональних кланів, навколо яких збиралися сателіти й союзники, що набагато краще сприятиме єдності держави.
Вище я зазначала, що характерною рисою другої половини нульових і початку десятих років є банкрутство лівих на націонал демократів. Щодо лівого руху, то його перспективи в Україні - сумнівні. А от ренесанс націонал-демократії ще попереду. До причин краху націонал-демократії, перелікованих вище, слід додати ще одну: відсутність економічної та соціальної бази.
Адже економічну та соціальну базою націонал-демократії зазвичай становлять національна буржуазія та середній клас. Наприкінці 80-х - на початку 90-х, коли в Україні почали формуватися партії націонал-демократичного спрямування, ніякої національної буржуазії та середнього класу, звичайно не було. Нацдеми в основному виходили з лав національно свідомої інтелігенції, а електоральною базою їм служила та ж сама інтелігенція та мешканці західних областей, які ще не втратили національного достоїнства, і чия колективна свідомість ще зберігала пам'ять про національно-визвольні змагання. Політична течія з такою вузькою базою не могла похвалитися здобутками, тому й зійшла на пси.
Але в процесі подальшого економічного та соціального розвитку нашого суспільства, база для націонал-демократії буде зміцнюватися. І коли у ВР з'явиться потужна, домінуюча націонал-демократична сила, перехід від пост-тоталітарного до громадянського суспільства можна буде вважати таким, що відбувся ...
![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}