Чекізм головного мозку

[dniprovska]

Про Владіміра Путіна, президента РФ, написано безліч статей. Оцінки в них можна знайти полярні. Одні вважають його блискучим, холоднокровним стратегом, найвпливовішим політиком світу, інші – скаженим параноїком, обтяженим комплексами нікчемою. Хтось вихваляє його заслуги перед Отєчєством, поднятим с колєн, хтось проклинає за придушення громадянських прав і свобод. Дотепні російські ліберали причепили йому кличку «Крихітка Цахес». Хто читав Гофмана, той зрозуміє алегорію.

А останнім часом, у зв’язку з московсько-українською війною, стало модним рефлексувати з приводу «планів Путіна» та логіки Путіна і писати на цю тему багато букв. Та як на мене, сабж цей виїденого яйця не вартий. Нічого оригінального в путінських планах немає, а його логіку можна легко осягнути, якщо розібратися, звідки взялася ця персона, у якому середовищі сформувалась її особистість.

Владімір Путін віддав кращі роки свого життя службі в КДБ – консервативній, закритій, репресивній організації, призначеній для захисту існуючого ладу, котра чинила насильство й грабунок під покровом благородних ідей. І те, що робить зараз православно-чекістський кооператив «Озеро» у РФ та поза її межами, – це насильство й грабунок під покровом благородних ідей. Головною рисою більшовицького режиму, стрижнем якого була ЧК/НКВС/КДБ, де служили Путін і Ко, була ПІДЛІСТЬ.

Саме завдяки підлості (й нечуваній жорстокості) більшовики спромоглися перемогти у Громадянській війні і розповсюдити свій вплив на півсвіту. В основі підлості завжди лежить глибоко приховане почуття власної неповноцінності. І більшовикам, і православним газо-чекістам було відомо, наскільки відсталою й безперспективною є їхня держава, наскільки далека вона від цивілізованого світу. Тому вони дуже рідко наважувалися кидати відвертий виклик своїм противникам, натомість влаштовували хитрі каверзи й брудні провокації, виставляли свою потенційну жертву агресором, опльовували, оббріхували перед усім світом, а вже потім з чистою совістю вчіплялись їй у горлянку.

Логіка поведінки Путіна щодо України стає ясною і загалом передбачуваною, якщо виходити з тези, що війну проти нашої держави веде вихованець спецслужб, заточених на захист існуючого ладу шляхом таємних маніпуляцій.

Хоча Путін обіцяв своєму народові нанотехнології, його уряд так і не спромігся поставити країну на рейки інноваційного розвитку. Секрет успіху сучасної Росії полягає в паразитуванні на природних ресурсах, освоєних за рахунок грабунку інших народів, та централізованого перерозподілу доданої вартості у рамках жорстко ієрархізованої автократичної системи. Нічого нового й оригінального. Так жила колись царська Росія, так функціонував СРСР, так жила й живе низка азійських та латиноамериканських держав.

Подібна система є абсолютно неконкурентоспроможною і дуже вразливою. Адже хто не йде вперед – той втрачає, це – універсальний закон буття. Система або розвивається, нарощує складність, або деградує і розпадається. Тому головним ворогом Путіна і Ко є свобода і прогрес. Саме прогрес колись завалив СРСР, породивши енергозберігаючі технології, що обвалили ціни на нафту, а свобода, надана «Перестройкою», остаточно його добила. Розвиток альтернативних джерел енергії веде до руйнації монополії Газпрому – економічної основи «православного чекізму», а революції гідності в сусідніх державах загрожують пробудити російське суспільство від сплячки і породити «ефект декабризму».

Відповідно, ключовими напрямками російської зовнішньої політики є придушення усіх тенденцій, що загрожують обвалити ціни на енергоносії (паралельно з підтримкою процесів, що підвищують ціни на нафту), а також боротьба з «революційної заразою». Таку боротьбу колись вів ще один жандарм Європи – Микола І, хворий на «синдром Сенатської площі». Путін, хворий на «болотний синдром», не може терпіти в себе під боком вільну й незалежну Україну з потужним економічним та людським потенціалом, що буде «дурним прикладом» для його покірних підданих. Більш того, Україна з її покладами сланцевого газу та зручним географічним положенням у разі виходу з орбіти Кремля, може стати ключовою ланкою в системі енергетичної безпеки Європи і кришкою домовини Православно-Чекістської Вуглеводневої Імперії. Це пояснює ту звірячу ненависть, яку відчувають до нашої Держави гебешні циніки та квасні патріоти…

Якби у Кремлі сидів не Стєрх, а який-небудь Лебідь, московсько-українська війна розвивалася б, можливо, за іншим сценарієм. Отримавши ляпас, головнокомандувач сусідньої держави, двинув би війська прямо на Київ. Українська армія та українське суспільство наприкінці лютого 2014р. були в такому стані, що російські танки могли без будь-якого спротиву в лічені дні доїхати не тільки до Києва, але й до Львова, і навіть до Варшави (гулять, так гулять!). Звичайно, Росію це не врятувало б. Бо коли держава розпочинає війну на тлі економічної стагнації, вона приречена на поразку. Але наша революція гідності була б смачно втоптана в грязюку. Нація, по якій покаталися чужоземні танки, не скоро підніме голову – перевірено Прагою і Будапештом. Та й торгуватися щодо федералізації та другої державної, сидячи в Києві і поставивши отетеріле світове співтовариство перед фактом, було куди зручніше, ніж ховаючись за спецназом ГРУ у Криму.

Але війну з нами веде не вояка, а боягузлива нишпорка, що звикла бити в спину з-за рогу. Путін хотів і Судак з’їсти, і на Йолку залізти. Він хотів знищити Українську Державу, але так, щоб йому за це нічого не було. (Чекісти ж люблять, щоб ручки в них залишалися чисті.) Бо незважаючи на розгнуздану анти-західну істерію, російський головнокомандувач не може не зважати на думку Заходу, адже прекрасно розуміє, наскільки потужнішою є сила «тупих пендосів» та «гейропейців».

Однак, негідник запросто може посковзнутися на своїх підступах, якщо їх заздалегідь розгадають, або якщо реакція на провокації буде нестандартною та непередбачуваною. У таку халепу колись потрапив Сталін, якщо вірити трактовкам історика Віктора Суворова. Гітлер завчасно розгадав його підступний намір ударити Німеччині в спину – і напав першим, позбавивши совєти ресурсів для завоювання всієї Європи й Світу. Путін зав’яз у гібридній війні, котру він проти нас розв’язав, бо так і не зміг виставити Україну агресором і дати підстави своїм європейським друзям зам’яти інцидент, оголосивши винними обидві сторони, як це сталося в Грузії. До того ж напад стався саме тоді, коли євроатлантична спільнота, напевно, вперше в історії, почала усвідомлювати важливість нашої держави в системі європейської (і, ширше, світової) безпеки. Крим він, звичайно, анексував, але потрапив у міжнародну ізоляцію, що в умовах економічної стагнації є першим кроком до поразки.

Другим фатальним кроком став провал диверсійної роботи на Південному Сході. Практика показала, що так звана «Новоросія» від Харкова до Одеси, що спить і бачить себе в лоні русского міра, існує тільки в хворій уяві московських політтехнологів та кабінетних стратегів.

Історики коли-небудь оцінять непопулярні компроміси, до яких вдавався свого часу Ющенко і, почасти, Кравчук, задля збереження територіальної цілісності та громадянського спокою. Регіони, що мали досить суттєві культурні розбіжності, за 20 з гаком років досить добре зрослися економічно. А економіка є потужною цементуючою речовиною Держави (хоча, й не єдиною: гуманітарні скріпи нам ще належить зміцнити). Тому на початок 2014 року в Україні не знайшлося жодної впливової політичної сили, зацікавленої в розколі країни. І поки Путін валдохався у Криму, намагаючись переконати світову спільноту у власній непричетності до зелених чоловічків у російській військовій формі та псевдо-референдуму під дулами куплених на базарі автоматів, українське суспільство консолідувалося, кристалізувалося та мобілізувалося.

Скажена «Русская Вєсна» вкупі з наглою, безцеремонною анексією Криму, остаточно зруйнувала потужний кластер регіонів, що 20 років тримали Київ за горло, і дала лише два гнилих, червивих плоди: Луганду й Дондурас. Звичайно, ці огидні, злоякісні утворення ще можуть попсувати кров київській владі, але зруйнувати нашу державність не здатні. Треба бути останнім зрадником та ідіотом, щоб заради двох депресивних, дегенеративних, дотаційних областей розбирати державу на федерацію і нав’язувати всім второйгасударствєнний. Нєзавісімий Донбас, чия нєзавісімость тримається на російських диверсантах, місцевих люмпенах, та ситуативних іграх місцевої еліти, яка зовсім не хоче нікуди відділятися, а просто намагається шантажувати Київ фейковим сепаратизмом, є для Путіна таким же чемоданом без ручки, як і Крим.

Звернення жменьки укурків (визнаних Генпрокуратурою терористичними організаціями на підставі звіту ООН) про приєднання до РФ поставило Путіна в дуже незручне становище. Керівник РФ отримав шахову вилку. Публічне визнання цієї аномалії означає нову порцію санкцій та шалені витрати на підтримання життєдіяльності семи мільйонів дармоїдів, а невизнання підриває авторитет та довіру до «подніматєля с колєн і собіратєля зємєль».

Ні, партія ще не закінчена. На дошці ще багацько фігур. Ще не всі офіцери [ГРУ та ФСБ] нейтралізовані, ще не всі троянські коні роздуплилися, а пішаки рвуться в дамки, але логіка гри вже зрозуміла. Путін буде намагатися знищити Україну як самостійну державу, але таким чином, щоб самому уникнути відплати за військові злочини. І в нього є вагомі підстави сподіватися, що вбивство молодої незалежної держави та наруга над сусіднім народом, який він лицемірно називає «браццкім» зійдуть йому з рук. Бо є плоть від плоті злочинної організації, що так і не понесла покарання за свої діяння.

Супертолерантний та політкоректний Захід на кожному кроці таврує злочини німецького нацизму і застерігає від їх повторення, але чомусь воліє крізь пальці дивитися на злочини більшовизму, хоча за своїми масштабами вони суттєво перевершують все, що натворили Гітлер і Ко.

Якби фрау Ангела Меркель заявила на весь світ, що найбільшою трагедією ХХ століття є крах ІІІ Рейху, то це був би грандіозний шкандаль. Канцлерку Німеччини освистали б, як послідню шльондру і не пустили б у жодне пристойне товариство. Коли Владімір Путін заявив у офіційній промові, що найбільшою трагедією ХХ століття був розпад СРСР, то це ні в кого не викликало обурення, крім жменьки недобитих дисидентів.

А це були не просто пусті слова. Це був програмний момент, котрий трансформувався у дію. Червонопуза потвора, упившись кров’ю, знов зіп’ялася на ноги і поперлась «асвабаждать». І священний обов’язок українського народу, що зазнав незлічених втрат від більшовицько-московської навали, – її зупинити і змусити сплатити історичний рахунок.