![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
dniprovskaЗакон про мови Ківалова-Колєсніченка, який викликав таку бучу в суспільстві, завис…
Об’єднана Опозиція переможно процвірінькала: «Це – НАША перемога!» і роз’їхалася по курортах, сподіваючись, що електорат не второпає, що вона елементарно злила мову.
Спікер ВР, який відмовився підписувати цю фільчину грамоту, мав більше підстав казати: «Це – моя перемога!». Та пан Литвин, хоч і не відзначається сміливістю, але не позбавлений здорового глузду. Він не став дертися на східці УД, чіпляти на голову білу пов’язку (що виглядає комічно на вгодованих суб’єктах з масними пиками) і влаштовувати собі розгрузочний день. Він поїхав до себе у округ і тихенько шепнув своїм виборцям: «Це – наша перемога…», додавши ваги своїм словам симпатичними продуктовими наборами.
Влада теж має підстави казати: «Це – наша перемога!» Провладна більшість продемонструвала, що вона здатна «нагнути» опозицію, довівши своєму базовому електорату, який перш за все цінує і поважає силу, що «Донбасс порожняк нє гоніт». А ще влада отримала хорошу картинку, яку вона з задоволенням показує, як «сознатєльним гражданам», чиї права «ущємлєни», так і політкоректній демократичній спільноті, котра страшенно не любить ексцесів. Це кадри, де «озвірілі українські фашисти» б’ють охоронців правопорядку.
Суб’єкти, які скубли «Беркут», теж можуть пишатися: «Це – наша перемога!». Один трубадур барикад і вуличних бійок, уже настрочив репортаж з місця баталій, крізь який червоною ниткою проходить ідея, що менти – не страшні, вони зразу кинуться врозтіч, якщо їм добряче затопити у пику ще й балончиком туди бризнути. І вже тисячі захоплених прихильників вторять: «Менти – не страшні, досить беззубого непротивленства!». Такі великі, а в казочки вірять! ОМОН на сей раз вдалося перемогти, бо йому не давали команди жорстко мочити «нациків», але наступного разу можуть сказати «фас» − і тоді ... ну, ви самі побачити що тоді буде…
Беззубі непротивленці у відповідь показали зуби і видали серію публікацій, де їдко висміювали агресивних бовдурів, котрі своїми тупими діями мобілізують електорат ПР і пропонували брати приклад з Ганді. Дискусія про те, які методи спротиву є гуманними/негуманними, ефективними/неефективними точиться уже давно і з точки зору діалектики, є абсолютно безглуздою, бо коли мова йде про таке гетерогенне і змінне середовище, як соціум, апріорі прийнятних чи неприйнятних стратегій боротьби не існує.
Якщо Шевченко ще залишився для когось авторитетом, то можна звернутися до його творчості, як до яскравої ілюстрації діалектичного (контекстуального) підходу до методів політичної боротьби. Про те, що Кобзар закликав «обух сталить і добре вигострить сокиру» знають, напевно, навіть у Партії Регіонів.
А ось як він характеризував гайдамаччину: І день, і ніч ґвалт, гармати//Земля стогне, гнеться//Сумно, страшно, а згадаєш//Серце усміхнеться…
Але Великий Поет захоплювався не лише войовничими гайдамаками, а й неофітами-непротивленцями: Молітесь, братія! Молітесь//За ката лютого. Його//В своїх молитвах пом’яніте//Перед гординею його//Брати мої, не поклонітесь//Молитва Богові! А він//Нехай лютує не землі//Нехай пророка побиває//Нехай усіх нас розпинає//Уже внучата зачались//І виростуть вони колись//Не месники внучата тії//Христові воїни святиє!//І без огня, і без ножа//Стратеги Божії воспрянуть//І тьми, і тисячі поганих//Перед святими побіжать!
Оцінювати методи спротиву поза конкретною історичною ситуацією некоректно, тож перш, ніж брати у руки вила/білі пов’язки/політичні гасла, потрібно розібратися в ситуації у якій належить діяти.
Власне, звідки взялася ця пошесть – мовний закон, який збурив свідому частину суспільства?
Існує досить розповсюджена думка, що чинний Гарант є патологічним українофобом, тупим совком, який методично риє могилу українській нації і державі, а мовний закон, який нашкрябали його поплічники – то лише частина диявольського плану знищення України. В принципі таке твердження є небезпідставним: назвати патріотом нашого Президента язик не повертається. Однак, незрозуміло, чому він не прийняв закон про мови два роки тому, як тільки отримав можливість нищити все українське. Адже Господар Банкової чітко довів: він не схильний відкладати на завтра те, що може з’їсти сьогодні. Якщо захотів повернути собі повноваження Кучми – то повернув, ще й зверху додав.
Мовна ж карта з’явилася в акурат перед місцевими виборами 2010р., а потім її знову сховали в рукав і витягли перед виборами до ВР. Тож логічніше було б припустити, що Професор – не патріот і не генетичний українофоб, а звичайнісінький жлоб, для якого головною цінністю є Межигір’я, тобто, влада і матеріальний комфорт, а все неїстівне, що є в державі (мова, культура, історична пам’ять) використовується як розмінна карта в іграх з тими, від кого залежить його благополуччя. А від кого воно залежить? Від електорату і стратегічних партнерів.
Було б абсурдно припускати, що русифікація України може якось покращити стосунки з ЄС та США, а також електоратом Центральних і Західних областей, тож слід зробити висновок, що вітер дме зі Сходу. Навіть не вельми пильний оглядач не може не помітити, що останніми роками політика РФ стосовно колишніх республік СРСР і України зокрема є безпрецедентно агресивною і виключає будь-яку можливість рівноправного діалогу. У цьому український президент мав можливість пересвідчитися під час свого першого візиту до Москви у якості глави держави (http://zn.ua/POLITICS/pokazatelnye_vystupleniya-59453.html). Йому там чітко дали зрозуміти: економічна співпраця та поступки у сфері економіки можливі лише за умови широких поступок в гуманітарній сфері, а по суті входження України у культурну сферу «руського міра».
Президент міг відмовити російським друзям. Але не відмовив. По-перше, тому, що не патріот. По-друге, тому, що не такий сміливий, як виглядає. По-третє, економіка країни, в якій два роки копирсалася його попередниця, у той час була на межі колапсу і конфлікт з партнером, який мав у руках потужні важелі впливу на українську економіку, ніс у собі надто серйозні ризики, а ВФЯ, хоч і грізний з виду, а сильно ризикувати боїться. По-четверте, щоб протистояти такому агресивному і могутньому супротивнику, як РФ, потрібно мати широку підтримку суспільства, а її не було. Врешті-решт, глава держави повівся так, як поводяться у таких випадках «хороші господарники»: став потроху зливати культуру, щоб вигадати час і втримати в руках мажоритарний пакет української економіки.
Ще одна причина, який змушує владу по-хамськи поводитися з атрибутами держави, яку вони безсоромно грабують, − настрої електорату промислових регіонів і Криму. Ні для кого не секрет, що кількість прихильників ПР зменшилася як мінімум удвічі. Але цей радісний для противників влади факт не є таким однозначно позитивним, бо ті, хто розчарувався у Президенті і його команді не змінили своїх цивілізаційних уподобань і продовжують орієнтуватися на РФ і Білорусь та ностальгувати за СРСР.
Хоча переважна більшість мешканців промислових регіонів ставиться індиферентно до гуманітарних питань і мріє переважно про ковбасу, там є приблизно відсотків двадцять, для яких питання мови є принциповим і свій язик вони ні на які коврижки не проміняють. І це – найактивніша частина електорату. Якщо решта «проголосує ногами» і не піде на вибори, або зіпсує бюлетень, то активні побіжать на виборчі дільниці і у разі невиконання Януковичем обіцянки про язик, проголосують за КПУ, або Вітренко, або який-небудь «Руський блок». Як би це дико не звучало для свідомих громадян, у промислових регіонах ПР є найбільш державницькою силою, усе інше, що там товчеться – іще гірше.
Отже, причини деукраїнізації є набагато глибшими і складнішими, ніж «геніальні» замисли нашого Гаранта. Такими причинами є:
1. Агресивний наступ російського імперіалізму, ініційований загниваючим реакційним режимом «керованої демократії».
2. Надмірна економічна (головним чином енергетична) залежність України від РФ, що робить її зручним об’єктом для тиску і шантажу.
3. Наявність в українському соціумі потужної п’ятої колони, яка не вважає цінністю незалежність, територіальну цілісність, мову, культуру держави, у які вона мешкає і діє в інтересах Північного Сусіда.
4. Байдужість переважної більшості україномовної громади та еліти до питань збереження мови, культури, історичної пам’яті.
Механічне усунення ПР і її лідера від влади само по собі не припинить дію цих чинників. Мовне питання потребує комплексного підходу і може бути остаточно вирішене лише за умов здобуття Україною енергетичної незалежності від РФ і проведення системних реформ, які забезпечать стимул для підйому господарства країни та посилення її ролі у світі, що дасть громадянам України очевидні підстави пишатися своєю державою і виб’є ідейний та економічний грунт з-під ніг антиукраїнських сил.
Відповідно, зупинити русифікацію може лише політична сила, яка має чіткий план і солідний кадровий потенціал для проведення системних реформ, а також широку підтримку в суспільстві та з боку західної демократичної спільноти. Така сила на даний момент ще не сформувалася.
«Так що ж, сидіти склавши руки, чекати з моря погоди і дивитися, як кремлівські маріонетки нищать нашу державність?!» − вигукне який-небудь обурений патріот. Та ні, сидіти, склавши руки не треба. Пригальмувати русифікацію зараз цілком можливо, якщо діяти з розумом.
Усі мудреці та видатні стратеги на різні лади повторювали: той, хто дозволив противнику нав’язати собі незручні правила бою, зробив перший крок до поразки. Силам, які ініціювали мовну провокацію, дуже вигідно втягнути свідому частину суспільства у силове протистояння з владою. І вони, треба сказати, добилися неабиякого успіху. Велика кількість патріотично настроєних громадян, які дуже пишаються власними інтелектуальними здібностями та інтелектуальною перевагою над «тупими ригами», відмовляються включати мозок як основне знаряддя протидії владі. Натомість, судомно стискають кулачки, випинають курячі груди і готуються до бою з оравою гоблінів, у якому вони приречені на поразку.
Давайте будемо чесними самі з собою. Залучити широкі маси до боротьби за мову не вдасться. А агресивні демарші з боку «обмеженого контингенту» протестувальників призведуть до того, що влада просто залупиться і відмовиться вступати у діалог, бо побоїться проявляти слабкість перед електоратом, який поважає лише силу.
«Ну то й що ж, що нас мало, − заперечать рішучі патріоти, − зате ми у вишиванках! В історії є чимало прикладів, коли малими силами долали могутнього ворога». Були такі приклади, он і в Біблії такий приклад зафіксований: Давид і Голіаф. Але ті, хто перемагав меншими силами, мав ясний розум і тверду руку. А у вас, шановні, істерика. У вас тремтять руки і темніє в очах від гніву. У такому стані нанести влучний, нищівний удар неможливо! Та ви й не знаєте, куди цілити, бо ніякої чіткої стратегії порятунку мови у вас немає, а є лише бажання набити пики ментам і депутатам-безпрєдєльщикам.
Проблема в тому, що переважна більшість обурених патріотів «КаКу» в руки не брала, тобто закон про мови не читала, не порівнювала з попереднім Законом від 1989р., але переконана, що закон жахливий, бо складений такими авторами і прийнятий у такий варварський спосіб. Насправді ж закон цей не такий уже й жахливий (в цілому). Жахливими є лише низка положень, як то: дозвіл публікувати рішення місцевих органів влади лише регіональною мовою, обирати мову навчаннях у вищих і середніх освітніх закладах «за бажанням» і обирати «за бажанням» мову радіо- і телевізійного мовлення. Ці положення здатні перетворити регіони, де мешкає більше 10% російськомовних громадян, у окремий анклав і повністю нівелювати там роль державної мови.
Але в законі є цілком прийнятні положення, які чітко фіксують державний статус української мови (чого не було у попередньому законі) і скасовують офіційний статус російської на всій території України.
Отже, замість того, щоб тицяти у вічі Гаранту абстрактні гасла, типу «Зек! Забирайся геть!», або «Ні мовному геноциду!», потрібно поставити конкретні вимоги: внести поправки до положень, які суперечать Конституції і запускають небезпечні механізми мовної анклавізації Сходу і Півдня. І на цьому твердо стояти.
Хоча влада демонстративно грає м’язами, зараз вона готова йти на компроміси, якщо не у стосунках з ОО, то принаймні у стосунках із суспільством, якщо ці компроміси, звичайно, дозволять їй зберегти імідж і не розгубити рештки біло-блакитного електорату.
Відверта зневага з боку Президента РФ до українського Гаранта на останній їх зустрічі в Ялті вкупі з підкресленою повагою до приватної особи – відомого адвоката і знавця конституційного права – чітко засвідчила: російське керівництво вважає чинну українську владу вкрай незручним партнером і шукатиме можливості замінити її на команду, з якою «можна співпрацювати» − тобто отримати мажоритарний пакет української економіки.
Найкращий привід для зміни влади – масові заворушення, тому ПР та її лідерові дестабілізація в країні не вигідна. Мовний закон – палиця з двома кінцями, і у ПР це розуміють. Якщо на Сході він мобілізує проросійський електорат, то у Центрі й на Заході принесе ПР не менш серйозні електоральні збитки. Більш того, хоча насту на мову не викликав масових протестів, але відчутно посилив соціальну напругу і став по суті плювком у обличчя тим елементам (свідомій інтелігенції, професійним революціонерам, націоналістам) які зазвичай виступають каталізаторами масових протестів, а стан української економіки нині такий, що не виключає можливість масових заворушень у зв’язку з погіршенням рівня життя населення.
Тому влада, швидше за все, намагатиметься тримати цей закон (а з ним і суспільство) у підвішеному стані максимально тривалий час і витискатиме з нього максимум вигоди. Наприклад, мовні баталії відсунули на другий план качанівську бранку, яка вже не знає, що вигадувати, щоб привернути до себе увагу, а також затьмарили деякі не дуже приємні для іміджу влади новини…
Отже, кожен обирає, як йому діяти в критичний для держави час відповідно до власного розуміння, совісті і власних переконань. Головне, щоб ми вкотре не схибили і не перемогли самі себе…
Об’єднана Опозиція переможно процвірінькала: «Це – НАША перемога!» і роз’їхалася по курортах, сподіваючись, що електорат не второпає, що вона елементарно злила мову.
Спікер ВР, який відмовився підписувати цю фільчину грамоту, мав більше підстав казати: «Це – моя перемога!». Та пан Литвин, хоч і не відзначається сміливістю, але не позбавлений здорового глузду. Він не став дертися на східці УД, чіпляти на голову білу пов’язку (що виглядає комічно на вгодованих суб’єктах з масними пиками) і влаштовувати собі розгрузочний день. Він поїхав до себе у округ і тихенько шепнув своїм виборцям: «Це – наша перемога…», додавши ваги своїм словам симпатичними продуктовими наборами.
Влада теж має підстави казати: «Це – наша перемога!» Провладна більшість продемонструвала, що вона здатна «нагнути» опозицію, довівши своєму базовому електорату, який перш за все цінує і поважає силу, що «Донбасс порожняк нє гоніт». А ще влада отримала хорошу картинку, яку вона з задоволенням показує, як «сознатєльним гражданам», чиї права «ущємлєни», так і політкоректній демократичній спільноті, котра страшенно не любить ексцесів. Це кадри, де «озвірілі українські фашисти» б’ють охоронців правопорядку.
Суб’єкти, які скубли «Беркут», теж можуть пишатися: «Це – наша перемога!». Один трубадур барикад і вуличних бійок, уже настрочив репортаж з місця баталій, крізь який червоною ниткою проходить ідея, що менти – не страшні, вони зразу кинуться врозтіч, якщо їм добряче затопити у пику ще й балончиком туди бризнути. І вже тисячі захоплених прихильників вторять: «Менти – не страшні, досить беззубого непротивленства!». Такі великі, а в казочки вірять! ОМОН на сей раз вдалося перемогти, бо йому не давали команди жорстко мочити «нациків», але наступного разу можуть сказати «фас» − і тоді ... ну, ви самі побачити що тоді буде…
Беззубі непротивленці у відповідь показали зуби і видали серію публікацій, де їдко висміювали агресивних бовдурів, котрі своїми тупими діями мобілізують електорат ПР і пропонували брати приклад з Ганді. Дискусія про те, які методи спротиву є гуманними/негуманними, ефективними/неефективними точиться уже давно і з точки зору діалектики, є абсолютно безглуздою, бо коли мова йде про таке гетерогенне і змінне середовище, як соціум, апріорі прийнятних чи неприйнятних стратегій боротьби не існує.
Якщо Шевченко ще залишився для когось авторитетом, то можна звернутися до його творчості, як до яскравої ілюстрації діалектичного (контекстуального) підходу до методів політичної боротьби. Про те, що Кобзар закликав «обух сталить і добре вигострить сокиру» знають, напевно, навіть у Партії Регіонів.
А ось як він характеризував гайдамаччину: І день, і ніч ґвалт, гармати//Земля стогне, гнеться//Сумно, страшно, а згадаєш//Серце усміхнеться…
Але Великий Поет захоплювався не лише войовничими гайдамаками, а й неофітами-непротивленцями: Молітесь, братія! Молітесь//За ката лютого. Його//В своїх молитвах пом’яніте//Перед гординею його//Брати мої, не поклонітесь//Молитва Богові! А він//Нехай лютує не землі//Нехай пророка побиває//Нехай усіх нас розпинає//Уже внучата зачались//І виростуть вони колись//Не месники внучата тії//Христові воїни святиє!//І без огня, і без ножа//Стратеги Божії воспрянуть//І тьми, і тисячі поганих//Перед святими побіжать!
Оцінювати методи спротиву поза конкретною історичною ситуацією некоректно, тож перш, ніж брати у руки вила/білі пов’язки/політичні гасла, потрібно розібратися в ситуації у якій належить діяти.
Власне, звідки взялася ця пошесть – мовний закон, який збурив свідому частину суспільства?
Існує досить розповсюджена думка, що чинний Гарант є патологічним українофобом, тупим совком, який методично риє могилу українській нації і державі, а мовний закон, який нашкрябали його поплічники – то лише частина диявольського плану знищення України. В принципі таке твердження є небезпідставним: назвати патріотом нашого Президента язик не повертається. Однак, незрозуміло, чому він не прийняв закон про мови два роки тому, як тільки отримав можливість нищити все українське. Адже Господар Банкової чітко довів: він не схильний відкладати на завтра те, що може з’їсти сьогодні. Якщо захотів повернути собі повноваження Кучми – то повернув, ще й зверху додав.
Мовна ж карта з’явилася в акурат перед місцевими виборами 2010р., а потім її знову сховали в рукав і витягли перед виборами до ВР. Тож логічніше було б припустити, що Професор – не патріот і не генетичний українофоб, а звичайнісінький жлоб, для якого головною цінністю є Межигір’я, тобто, влада і матеріальний комфорт, а все неїстівне, що є в державі (мова, культура, історична пам’ять) використовується як розмінна карта в іграх з тими, від кого залежить його благополуччя. А від кого воно залежить? Від електорату і стратегічних партнерів.
Було б абсурдно припускати, що русифікація України може якось покращити стосунки з ЄС та США, а також електоратом Центральних і Західних областей, тож слід зробити висновок, що вітер дме зі Сходу. Навіть не вельми пильний оглядач не може не помітити, що останніми роками політика РФ стосовно колишніх республік СРСР і України зокрема є безпрецедентно агресивною і виключає будь-яку можливість рівноправного діалогу. У цьому український президент мав можливість пересвідчитися під час свого першого візиту до Москви у якості глави держави (http://zn.ua/POLITICS/pokazatelnye_vystupleniya-59453.html). Йому там чітко дали зрозуміти: економічна співпраця та поступки у сфері економіки можливі лише за умови широких поступок в гуманітарній сфері, а по суті входження України у культурну сферу «руського міра».
Президент міг відмовити російським друзям. Але не відмовив. По-перше, тому, що не патріот. По-друге, тому, що не такий сміливий, як виглядає. По-третє, економіка країни, в якій два роки копирсалася його попередниця, у той час була на межі колапсу і конфлікт з партнером, який мав у руках потужні важелі впливу на українську економіку, ніс у собі надто серйозні ризики, а ВФЯ, хоч і грізний з виду, а сильно ризикувати боїться. По-четверте, щоб протистояти такому агресивному і могутньому супротивнику, як РФ, потрібно мати широку підтримку суспільства, а її не було. Врешті-решт, глава держави повівся так, як поводяться у таких випадках «хороші господарники»: став потроху зливати культуру, щоб вигадати час і втримати в руках мажоритарний пакет української економіки.
Ще одна причина, який змушує владу по-хамськи поводитися з атрибутами держави, яку вони безсоромно грабують, − настрої електорату промислових регіонів і Криму. Ні для кого не секрет, що кількість прихильників ПР зменшилася як мінімум удвічі. Але цей радісний для противників влади факт не є таким однозначно позитивним, бо ті, хто розчарувався у Президенті і його команді не змінили своїх цивілізаційних уподобань і продовжують орієнтуватися на РФ і Білорусь та ностальгувати за СРСР.
Хоча переважна більшість мешканців промислових регіонів ставиться індиферентно до гуманітарних питань і мріє переважно про ковбасу, там є приблизно відсотків двадцять, для яких питання мови є принциповим і свій язик вони ні на які коврижки не проміняють. І це – найактивніша частина електорату. Якщо решта «проголосує ногами» і не піде на вибори, або зіпсує бюлетень, то активні побіжать на виборчі дільниці і у разі невиконання Януковичем обіцянки про язик, проголосують за КПУ, або Вітренко, або який-небудь «Руський блок». Як би це дико не звучало для свідомих громадян, у промислових регіонах ПР є найбільш державницькою силою, усе інше, що там товчеться – іще гірше.
Отже, причини деукраїнізації є набагато глибшими і складнішими, ніж «геніальні» замисли нашого Гаранта. Такими причинами є:
1. Агресивний наступ російського імперіалізму, ініційований загниваючим реакційним режимом «керованої демократії».
2. Надмірна економічна (головним чином енергетична) залежність України від РФ, що робить її зручним об’єктом для тиску і шантажу.
3. Наявність в українському соціумі потужної п’ятої колони, яка не вважає цінністю незалежність, територіальну цілісність, мову, культуру держави, у які вона мешкає і діє в інтересах Північного Сусіда.
4. Байдужість переважної більшості україномовної громади та еліти до питань збереження мови, культури, історичної пам’яті.
Механічне усунення ПР і її лідера від влади само по собі не припинить дію цих чинників. Мовне питання потребує комплексного підходу і може бути остаточно вирішене лише за умов здобуття Україною енергетичної незалежності від РФ і проведення системних реформ, які забезпечать стимул для підйому господарства країни та посилення її ролі у світі, що дасть громадянам України очевидні підстави пишатися своєю державою і виб’є ідейний та економічний грунт з-під ніг антиукраїнських сил.
Відповідно, зупинити русифікацію може лише політична сила, яка має чіткий план і солідний кадровий потенціал для проведення системних реформ, а також широку підтримку в суспільстві та з боку західної демократичної спільноти. Така сила на даний момент ще не сформувалася.
«Так що ж, сидіти склавши руки, чекати з моря погоди і дивитися, як кремлівські маріонетки нищать нашу державність?!» − вигукне який-небудь обурений патріот. Та ні, сидіти, склавши руки не треба. Пригальмувати русифікацію зараз цілком можливо, якщо діяти з розумом.
Усі мудреці та видатні стратеги на різні лади повторювали: той, хто дозволив противнику нав’язати собі незручні правила бою, зробив перший крок до поразки. Силам, які ініціювали мовну провокацію, дуже вигідно втягнути свідому частину суспільства у силове протистояння з владою. І вони, треба сказати, добилися неабиякого успіху. Велика кількість патріотично настроєних громадян, які дуже пишаються власними інтелектуальними здібностями та інтелектуальною перевагою над «тупими ригами», відмовляються включати мозок як основне знаряддя протидії владі. Натомість, судомно стискають кулачки, випинають курячі груди і готуються до бою з оравою гоблінів, у якому вони приречені на поразку.
Давайте будемо чесними самі з собою. Залучити широкі маси до боротьби за мову не вдасться. А агресивні демарші з боку «обмеженого контингенту» протестувальників призведуть до того, що влада просто залупиться і відмовиться вступати у діалог, бо побоїться проявляти слабкість перед електоратом, який поважає лише силу.
«Ну то й що ж, що нас мало, − заперечать рішучі патріоти, − зате ми у вишиванках! В історії є чимало прикладів, коли малими силами долали могутнього ворога». Були такі приклади, он і в Біблії такий приклад зафіксований: Давид і Голіаф. Але ті, хто перемагав меншими силами, мав ясний розум і тверду руку. А у вас, шановні, істерика. У вас тремтять руки і темніє в очах від гніву. У такому стані нанести влучний, нищівний удар неможливо! Та ви й не знаєте, куди цілити, бо ніякої чіткої стратегії порятунку мови у вас немає, а є лише бажання набити пики ментам і депутатам-безпрєдєльщикам.
Проблема в тому, що переважна більшість обурених патріотів «КаКу» в руки не брала, тобто закон про мови не читала, не порівнювала з попереднім Законом від 1989р., але переконана, що закон жахливий, бо складений такими авторами і прийнятий у такий варварський спосіб. Насправді ж закон цей не такий уже й жахливий (в цілому). Жахливими є лише низка положень, як то: дозвіл публікувати рішення місцевих органів влади лише регіональною мовою, обирати мову навчаннях у вищих і середніх освітніх закладах «за бажанням» і обирати «за бажанням» мову радіо- і телевізійного мовлення. Ці положення здатні перетворити регіони, де мешкає більше 10% російськомовних громадян, у окремий анклав і повністю нівелювати там роль державної мови.
Але в законі є цілком прийнятні положення, які чітко фіксують державний статус української мови (чого не було у попередньому законі) і скасовують офіційний статус російської на всій території України.
Отже, замість того, щоб тицяти у вічі Гаранту абстрактні гасла, типу «Зек! Забирайся геть!», або «Ні мовному геноциду!», потрібно поставити конкретні вимоги: внести поправки до положень, які суперечать Конституції і запускають небезпечні механізми мовної анклавізації Сходу і Півдня. І на цьому твердо стояти.
Хоча влада демонстративно грає м’язами, зараз вона готова йти на компроміси, якщо не у стосунках з ОО, то принаймні у стосунках із суспільством, якщо ці компроміси, звичайно, дозволять їй зберегти імідж і не розгубити рештки біло-блакитного електорату.
Відверта зневага з боку Президента РФ до українського Гаранта на останній їх зустрічі в Ялті вкупі з підкресленою повагою до приватної особи – відомого адвоката і знавця конституційного права – чітко засвідчила: російське керівництво вважає чинну українську владу вкрай незручним партнером і шукатиме можливості замінити її на команду, з якою «можна співпрацювати» − тобто отримати мажоритарний пакет української економіки.
Найкращий привід для зміни влади – масові заворушення, тому ПР та її лідерові дестабілізація в країні не вигідна. Мовний закон – палиця з двома кінцями, і у ПР це розуміють. Якщо на Сході він мобілізує проросійський електорат, то у Центрі й на Заході принесе ПР не менш серйозні електоральні збитки. Більш того, хоча насту на мову не викликав масових протестів, але відчутно посилив соціальну напругу і став по суті плювком у обличчя тим елементам (свідомій інтелігенції, професійним революціонерам, націоналістам) які зазвичай виступають каталізаторами масових протестів, а стан української економіки нині такий, що не виключає можливість масових заворушень у зв’язку з погіршенням рівня життя населення.
Тому влада, швидше за все, намагатиметься тримати цей закон (а з ним і суспільство) у підвішеному стані максимально тривалий час і витискатиме з нього максимум вигоди. Наприклад, мовні баталії відсунули на другий план качанівську бранку, яка вже не знає, що вигадувати, щоб привернути до себе увагу, а також затьмарили деякі не дуже приємні для іміджу влади новини…
Отже, кожен обирає, як йому діяти в критичний для держави час відповідно до власного розуміння, совісті і власних переконань. Головне, щоб ми вкотре не схибили і не перемогли самі себе…
![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}