associations

[dniprovska]

Спогади сумні, спогади непрохані,
Налетіли ви, як пташки сполохані…
Поль Верлен «Соловей» (Переклад М. Лукаша)
Пам’ять – підступна річ. Усі важливу інформацію тримає за сімома печатями, так сходу не доступишся, зате різний непотріб одразу виводить із підсвідомості у будь-яку мить. Сьогодні зранку видавала мені «на гора» такі спогади… Ніби не було в мене у житті ніяких світлих моментів, а були самі лише конфузи та неприємності.
На базарі дали мені на здачу пригоршню дріб’язку, а туди – чого тільки не накидали: і російські копійки з орлами, і навіть десять американських центів! У зв’язку з цим пригадалося, що коли я вчилася в молодших класах, у мене було штук десять красивих імпортних монеток. Я їх принесла в школу похвастатися і у нападі великодушності подарувала одну монетку (з левом) сусідові по парті. А потім мені стало шкода цяцьки – і я відібрала в нього свій подарунок (мені й досі соромно за такий неблагородний вчинок).
На перехресті мені зустрівся раритет – салатний запорожець-мильниця (чи як їх там називають). У мого дідуся колись теж був такий запорожець. Він одержав його безплатно від держави, як інвалід війни. Але безплатними бувають тільки … запорожці. Гуляли колись наші родичі «свайбу» і дідуся разом з іншими власниками автомобілів підрядили везти гостей у ЗАГС. Усі машини завелися і поїхали, а запорожець чмихнув і заглух. Потім знову чмихнув і заглух. Потім нарешті завівся (ура!!!), проїхав 10 метрів і знову заглух. І так десь із півгодини. Я не буду тут згадувати, що казав нещасний ветеран війни про виробників свого транспортного засобу і що він їм бажав від чистого серця. Казав, наприклад, що вони – «хужі хвашистів, бо даже хвашисти так не здівалися над людьми» і хотів постріляти їх як собак, попередньо відкрутивши їм руки, які в них ростуть … ну, самі знаєте де…
Коли я серед дня проходила мимо будівлі представництва Єврокомісії, то раптом згадала, як років п’ять тому носила туди якісь документи. Вони якраз добудували нове приміщення з прозорими дверима і дуже хитрою системою пропуску. Ти дзвониш у двері, охоронець бачить тебе крізь прозоре віконце, натискає у себе якусь кнопочку, двері тихенько клацають – і вхід розблоковано. Але мені ніхто про це не сказав, і я думала, що хтось вийде й відчинить двері. Отож, дзвоню я у двері, щось тихенько клацає, але ніхто не виходить, знову дзвоню – ніхто не виходить. Потім бачу: з коридорів вискакують люди, дивляться на мене крізь прозорі двері виряченими очима і знову біжать у коридор. Нарешті якийсь сердобольний роботяга, що порався у дворі, роз’яснив мені цей хитрий механізм. Коли я нарешті зайшла всередину, на мене дивилися, як на злочинницю, що заслужила Гаазького трибуналу…
Потім я відвідала приватну зубну поліклініку, яку мені свого часу розхвалювали. Дійсно, інтер’єр там був пристойний, швендяли експати (іноземці, тобто, а вони дуже вибагливі). У прийомній грала класична музика, як у кращих закладах Лондона і Парижа. Композиція мені здалася знайомою. Я згадала, що це – Реквієм Моцарта. Я спитала у секретарки не ресепшені, чи знає вона що це за музика. Дівуля стрепенулася і защебетала:
− О! Це – класична музика! Вона справляє заспокійливий вплив на нервову систему!
− А Ви знаєте, що це – Реквієм Моцарта?
− О! Ви добре знаєтеся на класичній музиці?
Їй, видно, по-барабану було, що реквієм, що мазурка. Зате стрепенувся якийсь експат, замахав ручками і залопотав: «Дроюхоє! Дрюхоє!» Дівка закопилила губу − вона явно не врубалася, чому нам не подобається музон. Але диск поміняла: бажання клієнтів – закон.
Я чому це пригадала? Бо свого часу закінчила музичну школу. Мене туди відвели, коли мені виповнилося шість років і одразу ж купили новеньке піаніно, хоча вчителька настійливо рекомендувала не поспішати з покупкою. Через рік я заявила, що більше не хочу ходити на музику. Я й досі пам’ятаю розпачливий крик бабусі: «А на чорта ж ми тоді купляли цю піяніну! Стільки грошей вгепали!»
А ще я пригадала, як здуру поперлася у філармонію, слухати цей самий Реквієм вживу. Саме у той день туди зігнали учнів музичних шкіл. Співаки горланили свої партії, діти бісилися, а вчительки їх осмикували. Dies irae, dies illa!! (Дай сюди ці чіпси! Не дратуй мене!) Quantus tremor est futures!! (Цить! Тільки попробуй у мене четвірку по сольфеджіо просити!) То був суцільний катарсис.
Додому я їхала на маршрутці. Водій тримав кермо однією рукою, другою хапав гроші і дивився не на дорогу, а у салон і кричав: «Хто ще не дав за проїзд?! Ще два чоловіки не дало!» Тут мені пригадалася вічна істина, що всі ми смертні…
До будинку я чалапала по бурій жижі зі снігу, води і тієї гидоти, якою посипають вулиці, щоб псувати людям шкіряне взуття. Я згадала, як минулого року на цьому самому місці я послизнулася і гепнулася прямо в калюжу в новому пальті. Біля малої архітектурної форми товклися якісь чмирі і «затарювалися бухлом на праздник». Я подумала, а що то за свято, і згадала, що завтра…
Все!!! Більше я не хочу нічого згадувати! Боже, пошли мені амнезію!

P.S. До речі, завтра день народження у мого двоюрідного брата, ЯКИЙ НІКОЛИ ТАМ НЕ СЛУЖИВ. Треба не забути його поздоровити.