Власть пу[т]чіт, как нікогда ...

[dniprovska]

Ну що ж, шановні пані та панове! З Новим Роком вас, з Новим Путчем!

На моєму віку це вже другий. Перший Путч був у 1991-му. Його метою було збереження конаючої Радянської Імперії. Сили, що стоять за Путчем-2013, мають на меті відродження покійної Радянської Імперії. Хоча, наш Президент, напевно, ще вірить, що він контролює ситуацію і що удавка, накинута йому на шию, допоможе встояти і не впасти обличчям у грязюку перед соціальною базою свого режиму ...

Власне, чому саме зараз стався цей Путч? Січень місяць – не вельми типовий час для політичних переворотів. Можна припустити, що в Глави Держави здали нерви. Масові протести, спричинені геополітичним розворотом восени 2013 року поставили Януковича у позицію класичної шахової вилки, з якої неможливо вийти без втрат. Силова зачистка Майдану вела за собою комплексні санкції, що загрожували позбавити Президента і Сім’ю не лише персональних статків (статки – діло наживне), але й підтримки грошових мішків. А перманентний Майдан у столиці боляче бив по репутації Гаранта і загрожував втратою електоральної підтримки та лояльності силових структур. Напевно, останньою краплею стало «знущання» над «Беркутом» після бійки біля Святошинського райсуду. Президент зрозумів, що іще один такий «коридор» ганьби – і з підтримкою силових структур (які подібні речі не вибачають) доведеться розпрощатися.

Тому в Раді були «продавлені» закони, які мають стати юридичною базою для точкових репресій та зміцнення позицій силового апарату.

Але невроз очільника держави – далеко не єдиний чинник, що повернув політичні процеси в Україні в русло диктатури. Комплексами єнакієвського сироти скористалися ті, хто працює на дестабілізацію політичної ситуації в Україні та Східній Європі в цілому і на розширення сфери впливу «русского міра». Непрямим свідченням цього є натяк недільної давності, який зробив у своєму блозі один відомий юрист, кум найвпливовішого політика світу, щирий патріот і ніякий-не-іноземний агент. Захід, за його словами повинен найближчим часом отримати «пощьочіну», а опозиція – «болєзнєнний пінок».

«Пощьочіна» демократичній спільноті, судячи з усього, має стати «отвєткой» на ляпас, який провідні політики Заходу дали Путіну, відмовившись від участі в урочистій церемонії відкриття Сочінської Олімпіади. Дещо подібне мало місце 08.08.08 у відповідь на проголошення незалежності Косова. Чи розуміє правляча кліка, що зовнішній суб’єкт використовує її як інструмент руйнації її власної держави і зведення рахунків зі своїми противниками? Судячи з того, що більшість провладних депутатів уявлення не мало, за що вони голосують – ні, або не надають цьому значення.

Події кінця 2013-початку 2014 р.р. чітко виявили ПОВНУ відсутність в Україні ВІДПОВІДАЛЬНОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ еліти. Провладні партії (ПР та КПУ) не соромляться висувати відверто антиукраїнські, антидержавницькі гасла. А т.з. опозиційні партії по суті є філіями різних провладних угруповань. Під вишиванками полум’яних опозиціонерів чого тільки не ховається: від компартійних та комсомольських білетів до розписок у співробітництві з радянськими/російськими спецслужбами. І якщо промосковська група Клюєва-Медведчука взяла гору над прозахідною групою Льовочкіна-Фірташа, то тому, що Клюєв спромігся пропихнути в Раду більше опозиційних депутатів, ніж Льовочкін.

Націю обклали з усіх боків. Тож сподіватися у ситуації, що скалался, доводиться не на вождів, не на допомогу Заходу, а на здоровий глузд народу, на інстинкт самозбереження тієї частини еліти, яка ще не втратила рештки розуму та і на сприятливий збіг обставин, який донині не давав нашим ворогам довести свої підступні плани до логічного кінця.