Битва за Україну (Роздуми на Майдані)

[dniprovska]

Була я вчора на Майдані... Ну що сказати... У соцмережах євромайдан, звичайно, виглядає яскравішим, ніж «в натурі». Та це дрібниці – це ще не вечір. Так от, стояла я на Мадані під проливним дощем, а поряд тупцяла зграйка міліціянтів у накинутих на голову плащах, схожа на зграйку чудернацьких синіх круків з полотна якого-небудь Далі. І у цій мряці в голову лізли одвічні питання: «хто винен?» і «що робити?». Чому стрілка геополітичного компасу, яка останнім часом чітко вказувала на Захід, знову зателіпалась, як маятник? Що обумовило чергову кризу у стосунках між Україною і Європою?

По-перше, свою роль зіграв шалений тиск Кремля. Фантомні болі Імперії – це вам не жарти. По-друге – ідіотизм нашої так званої еліти, яка звикла жити одним днем, і не спромоглася спрогнозувати реакцію «головного торгового партнера». Обговорювати питання компенсації збитків від втрати ринків СНД та переходу на нові стандарти потрібно було на етапі підготовки Угоди, а не за п’ять хвилин до її підписання. Ну і по-третє: Європа таки перегнула палицю з «вибірковим правосуддям», точніше з вибірковим захистом окремих жертв вибіркового правосуддя. Гранично персоніфікувавши проблему захисту прав людини в Україні, звівши її до захисту прав однієї єдиної (і далеко не святої) персони, поставивши питання руба: «або Юлі – волю, або прощай Асоціація», європейська спільнота насторожила нашу злодійкувату владу, яка у виборі геополітичного партнера керується виключно міркуванями власної безпеки та добробуту. У Віктора Федоровича виникли небезпідставні підозри, що наполягаючи на звільненні Тимошенко, очільники ЄС керуються не стільки високими принципами, скільки бажанням мати потужний важіль впливу на очільника однієї з найбільших країн Європи...

Хто винен, ми загалом розібралися. А що ж тепер робити?

Перш, ніж розмірковувати над стратегіями подальших дій, ми повинні визначитись, що значить для нас Європа. Існує дві широко росповсюджені (і НМД однобокі й хибні) концепції щодо ЄС. Одна з них базується на тезі, що Асоціація і Європа взагалі нам не дуже-то й потрібні. Європа – це колгосп, а в колгоспі ми вже були. Угода про асоціацію знищить українську промисловіть, підніме ціни, поставить Україну в невигідне становище на міжнародних ринках.

Угода дійсно може мати вкрай негативні наслідки для промисловості, якщо наша еліта буде й далі витрачати надприбутки на золоті унітази та інші статусні речі і складати гроші в офшорах замість того, щоб вкладати їх у модернізацію виробництва. Подальше сидіння у теплій, смердючій ковбані СНД-шного ринку і обмін продуктами економічного метаболізму (неякісними, неконкурентоспроможними на світових ринках товарами) хронічні хвороби нашої економіки не вилікує – лише зажене їх углиб. Совкова промисловість все одно рано чи пізно сконає, але чим довше вона буде загнивати – тим страшніші потім будуть муки суспільства. Асоціація з ЄС дасть стимул для модернізації економіки, підтягне її до світових стандартів ну і головне: стане надійним запобіжником від втягування в тупикові пост-радянські проекти.

Потрібно чітко усвідомлювати, що Україна в силу свого географічного положення не може існувати «сама по собі», принаймні у поточний історичний період. Якби у нас на Сході не було такого «доброго» сусіда, як РФ, то можна було б погратися в нейтралітет. Багатовекторність, яку так настійливо пропагують деякі політичні сили, не є «місією» України. Багатовекторність – це стратегія недолугої, квазіукраїнської, совкової еліти, орієнтованої на грабунок власного народу та зовнішньополітичний паразитизм. Україна − невід’ємна частина Європи (не тільки в географічному, а в цивілізаційному, культурному сенсі). І якщо вже говорити про місію, то місія України – бути східним форпостом європейської цивілізації. Тому зближення з ЄС є невід’ємною умовою для виконання Україною своєї історичної місії.

Іншу концепцію поділяє та частина громадськості, яка чітко усвідомлює реакційну сутність пануючого в РФ неоімперсько-неорадянського режиму вкупі драматичними наслідками трьохсотлітнього співіснування з «братнім» народом, але так остаточно й не позбулася комплексу меншовартості – лише перенесла його на стосунки з Заходом. Така публіка схильна ідеалізувати Європу, вважаючи, що Україна має сумлінно виконувати всі вимоги наших західних партнерів, брати у всьому з них приклад, а в разі загострення стосунків з Європою винуватять виключно себе і власну владу. Відстоюючи суверенітет від зазіхань Східного Сусіда, горе-патріоти, готові не роздумуючи здати його Західному. Подібна позиція є неконструктивною не лише по відношенню до України, але (у перспективі) й з точки зору безпеки Старого Світу в цілому.

У європейської демократії, що має безліч привабливих рис, є й зворотній бік медалі. Наприклад, такий аспект, як виборність політичного керівництва та його підзвітність суспільству обертається тим, що це керівництво не здатне діяти стратегічно. Обмежений термін перебування при владі та залежність від настроїв електорату, який керується своїми матеріальними інтересами та світоглядними забобонами, ускладнює реалізацію довгострокових планів, особливо коли ці плани б’ють по гаманцю та інтелекту виборця і донорів партії. Розподіл влади (що захищає від свавілля та забезпечує дотримання прав людини) унеможливлює створення єдиного центру прийняття рішень, що заважає оперативному й адекватному реагуванню на історичні виклики. Цінності вільного ринку, які стимулюють розвиток, одночасно створюють пріоритет прагматичного приватного інтересу над стратегічним державним. Сьогоднішня вигода важливіша, ніж завтрашні негативні наслідки. Особливо яскраво ця риса проявилася у процесі заходу «Газпрому», а ще раніше – СРСР на енергетичний ринок Європи. Підсадити Європу на радянський/російський газ допомогли окремі приватні компанії. Адже прибуток для ринкової економіки – понад усе.

Ну і чого гріха таїти. Є в Європі й корупція, навіть на найвищому рівні, і банальне фанфаронство й некомпетентність політиків, і подвійні стандарти, і звичайна малодушність ситого соціального організміу з атрофованими м’язами... Я дуже сподіваюся, що Договір про асоціацію буде все ж таки найближчим часом підписаний. Принаймні двері Європейського Дому ще остаточно не зачинилися, якщо вірити заявам Фюле. Але якщо вже Угоді не судилося бути, то між Угодою, заблокованою європейською стороною і угодою, зірваною українською владою (як би я до цієї влади не ставилася) я б віддала перевагу останній. Принаймні, вельмишановне європейське панство на власній шкурі спробує, що значить почувати себе, як обіс...ним. А саме в такому становищі раз за разом опинялася наша держава, намагаючись налагодити діалог з європейською спільнотою і долучитися до євроатлантичних структур. Україна добровільно віддала свою ядерну зброю і сумлінно виконувала свої зобов’язання транзитера енергоносіїв, без яких європейська економіка не здатна функціонувати, а їй висували все нові й нові вимоги. Нам постійно твердили, що питання демократії не можуть бути лише внутрішньою справою окремої держави і активно втручалися у наші внутрішні справи, а коли великий авторитарний монстр влаштовував нам черговий новорічний «газават» − демократична спільнота умивала руки і заявляла, що газові війни – це внутрішня справа України, у які вона не має компетенції втручатися. Українське керівництво протягувало Європі руку, а Європа ручкалася через наші голови з Путіним під глузливий свист і улюлюкання шовіністів. Чільні європейські посадовці прямим текстом заявляли, що вони не збираються жертвувати добрими стосунками з РФ заради України. А коли демократична спільнота нарешті усвідомила, що собою являє Путін та його режим, усіх адекватних політиків в Україні почавили лаптями і до керма прорвалися уркагани, з якими ні про що неможливо домовитися...

Віковічна історична драма України (і Європи в цілому) полягає в тому, що впливові європейські гравці завжди недооцінювали значення суверенної Української держави для системи європейської безпеки, тоді як Москва прекрасно розуміла стратегічне значення українських земель і пильно стежила, щоб вони не вислизнули з її пазурів. Але нас ніколи не будуть цінувати зовнішні суб’єкти, якщо ми самі себе не поцінуємо і не усвідомимо своє справжнє значення. Тому в процесі зближення з ЄС можна і треба висувати зустрічні вимоги, наполягати на гарантіях і не забувати про власні економічні інтереси. Інша справа, що найкращим чином це зможе зробити компетентна, патріотична влада.

Ситуативне зближення з ЄС, продиктоване шкурними інтересами напівкримінального угруповання, що волею долі опинилося біля владного керма, не може остаточно розв’язати зовнішньополітичних проблем держави. Який би чудовий договір ми не підписали, він не гарантує якісної трансформації суспільства, якщо ним і надалі керуватимуть суб’єкти чия економічна стратегія базується на перерозподілі доданої вартості та надексплуатації ресурсів. А бідна, економічно відстала Україна і надалі залишатиметься зручним об’єктом для «тролення» з боку колишньої метрополії. Якщо прогресивна частина українського суспільства і надалі буде тупитися в «ящик» і слухати, що варнякають на шоу політичні блазні, замість того, щоб самоорганізуватися у якісно нову полтичну силу, здатну стати потужним грацем на політичній арені, шанс стати європейською державою може бути остаточно втрачений.

Якщо Асоціація буде підписана, закріпити успіх повинна уже нова влада. Але спочатку треба не дати старій владі звернути з європейського шляху.

Тому всі – НА МАЙДАН!