Гра в наперстки на Великій Шахівниці

[dniprovska]

Що б там не було, а останні тижні виявилися вельми нервовими для всіх наших прибічників євроатлантичної інтеграції. Відмова Партії Регіонів приймати «євроінтеграційні» закони, демонстративний візит Гаранта до Білокам’яної, слізне прохання підприємців і промисловців Сходу відкласти Асоціацію хоча б на рік, тощо занурили свідому спільноту у глибоку депресію. «Все пропало!» «Асоціації не буде!», «Нас здали Путіну!», «Шагом марш у Тайожний Союз» − такими настроїями зараз просякнута блогосфера і демократична преса.

Як це по-малоросійськи! Маланюк колись трактував малоросійство як параліч політичної волі, як поразку ще перед боєм. Саме ці якості повною мірою зараз демонструє наша патріотична спільнота. Гаспада малороси! Візьміть себе в руки! Ще не вмерла Асоціація, а ви вже поминки по ній справляєте! Якщо без істерик проаналізувати сигнали, що йдуть з Банкової, то можна дійти висновку, що про різкий геополітичний розворот поки що (поки що!) мова не йде. Братва торгується, торгується затято й відчайдушно, адже на кону – найдорожче. Ні, не країна та її доля, а власна шкура, статки-маєтки і впевненість у майбутньому.

Але вони – біля керма, а ми прикуті до весел. Вони рулять, а ми вигрібаємо. Хто і чим нас до тих весел прикував – то вже інша справа, але зараз як мінімум потрібно розібратися в мотивах тих, хто намагається провести наш корабель крізь рифи міжнародної політики. Не треба бути генієм політичної аналітики, щоб зрозуміти, що предметом торгів є питання «вибіркового правосуддя». Янукович «аж реве» не хоче відпускати Юлю на волю, і має на те вагомі (з ЙОГО точки зору резони).

По-перше, випустити «Юльку-ворюльку» − значить упасти в очах свого електорату, який через рік робитиме доленосний для Віктора Федоровича вибір. Потрібно мати на увазі, що в тих краях, де мешкає електоральне ядро Партії Регіонів, панує культ грубої сили. Янукович тому й спромігся стати фаворитом Сходу, що справляв враження людини сильної, жорсткої, непохитної, здатної залізною рукою навести порядок і показати «кузькіну мать» всім, хто становить загрозу стабільності. Таку систему цінностей можна засуджувати, але вона є сталою характеристикою певного електорального сегменту і впливає на результат президентських та парламентських перегонів. Випустивши на волю конкурентку під тиском ЄС, Янукович автоматично опиняється у ролі Акели, що схибив. Закон Політичних Джунглів у цьому випадку є вельми суворим і залишатися ватажком зграї Федоровичу буде дуже проблематично.

По-друге, звільнення Тимошенко посилить внутрішню фронду в команді Президента. Хоча висока дисципліна є козирною картою Партії Регіонів, вона все ж не така монолітна, як може показатися на перший погляд. Ця політичну силу формують різні групи впливу і деякі з них (такі, як група Клюєва, наприклад) – вельми близькі до Юлії Тимошенко. Ми знаємо, як активно працювала ця група над створенням ПРиБЮТу, де віктору Федоровичу відводилася роль святкового генерала, тож реанімація Тимошенко може сутєєво знизити лояльність певних провладних угруповань напередодні та під час виборів.

По-третє. Звільнення Тимошенко майже на 100% гарантує підписання Угоди про асоціацію, але не гарантує ратифікації, без якої вона перетворюється на стос туалетного паперу. Ратифікація Угоди двадцятьма сімома державами – процес довгий і марудний. У ланцюгу, через який має пройти доленосний для нас документ, може виявитися слабка ланка (і можете бути впевненими: керівництво сусідньої держави активно працює у цьому напрямку). І тоді перспектива вимальовується не вельми райдужна: Юля отримує волю, а Вітя отримує фільчину грамоту, яка нікого ні до чого не зобов’язує. А що таке Тимошенко, яку спочатку кинули до в’язниці, а потім випустили на волю, ми знаємо на прикладі акції «Україна без Кучми». Було б наївно вважати, що Леді Ю, отримавши свободу, буде тихо доживати свій вік у орендованому маєтку і акуратно доношувати свої вьютони. Може, ій і забракне сил повалити Януковича, але розхитати його трон і приперти його до кремлівської стіночки вона цілком спроможна.

Одним словом, від чвар цієї «солодкої парочки» публіку вже нудить. І коли вони обоє заберуться геть – Країна зітхне з полегшенням.

Однак, ідіотизм нашої політичної еліти – то ще півбіди. Біда в тому, що міжнародні гравці останнім часом зовсім розучилися грати в шахи і приохотилися до веселої гри в наперстки. Принаймні саме з цією грою асоціюються стосунки України і Європейського співтовариства. Під яким би ковпачком ми не намагалися знайти заповітну євроінтеграційну кульку – все рівно отримуєму дупель-пусто і втрачаємо час разом з надіями долучитися коли-небудь до цивілізованої спільноти.

Спочатку нас запевняли, що головною перепоною на шляху зближення України з Європейським співтовариством є злочинний режим Леоніда Кучми, який заплямував себе касетним скандалом. ОК – Кучму вигнали і обрали демократичного, прозахідного президента. Та не встигли завершитися свята з приводу перемоги демократії в Україні – як Європейський Союз демонстративно хряснув у нас перед носом дверима і заходився будувати газогони в обхід України на пару з «Газпромом». Тоді нам сказали, що шлях до ЄС лежить через дорожню карту НАТО. Саме таким шляхом ішли країни Східної Європи – і ми подали заявку на ПДЧ. Але в останній момент чиясь спритна рука висмикнула кульку з-під ковпачка – і замість ПДЧ ми спіймали облизня. Нарешті нам порадили не зациклюватися на НАТО і йти шляхом якомога тіснішої економічної співпраці з ЄС – і Україна попри шалений тиск РФ, впритул наблизилася до підписання Асоціації. Тоді керівництву держави висунули політичні вимоги, запевнивши, що їх виконання необхідне для входження України в європейський економічний простір – і страшенно здивувалися, коли наші очільники (теж вправні кидали) з притаманною їм безцеремонністю заявили високоповажним панам-демократам: «Не віримо!» І зажадали гарантій...

Система європейських міжнародних відносин останнім часом перетворилася на ярмарку шахрайства, де кожен норовить надурити й нагнути бижнього і врешті-решт одурює лише самого себе. Європейські суб’єкти намагаються отримати якомога більше зисків від продажу російського газу і величезного ринку збуту, де сплачені за газ грошики повертаються назад у Європу. Російське керівництво лукаво заманює короткозорих і жадібних європейських буржуїв швидкими прибутками, а саме тишком-нишком обплутує Європу мережею паралельних газогонів і чекає моменту, коли можна буде «тиснути на клавіші» і маніпулювати Європою (чим така стратегія закінчилася для СРСР – ніхто не бажає згадувати). Ну а наші мудрагелі тягнуть свої неоковирні клешні у різні боки, щоб подоїти двох маток: одна «матка» – скажений російський ведмідь, друга – норовливий європейський цап...

А тим часом біля Великої Шахівниці займають місця нові потужні гравці, здатних змести одним махом цей балаган і затіяти СВОЮ гру. Але це вже буде зовсім інша історія :(