(no subject)

[dniprovska]

– Нам не справитися самим, Микито, – мовив Принц до свого пажа, їдучи з ним дорогою, що вела від Лісової Печери невідомо куди. Ти якось говорив, що чув від людей, ніби Балдуїнові візантійці допомагали?
– Ага! – озвався Микита, знающі люди кажуть, що як вирушав він у похід на Щеків, то стрільці на кордонах стояли.
– Тож і нам треба звернутися по допомогу до інших держав! – зробив висновок Святополк.
– Ага, он Король Іван теж просив заморських правителів підмогу прислати, та дулі йому прислали, пам’ятаєте, що Опанас розказував?
– Тепер інші часи, Микито. Тепер у тих краях, звідки Іван підмоги чекав, утворилася нова держава – Старосвітський Союз. Цим об’єднанням правлять освічені й гуманні володарі – як побачать, що в якійсь державі тиранія завелася, то йдуть на неї війною і боронять народ від тиранів.
– Ну, то поїхали до тої об’єднаної держави. Як наші трипільські лицарі не здатні свій народ боронити, то доведеться в союзників позичати. Тільки як же ж ми туди доберемося? Через кордон нас не пустять – ми в опалі.
– Ох, чорт! – упалим голосом сказав Святополк і понурив голову, – Що ж робити?
–  О! Придумав! – вигукнув Микита, – треба їхати через Молокусію! Там на кордонах не такі суворі застави.
– Молодець! – похвалив Принц свого пажа, – з тебе добрий опришок вийде!
Про Королівство Молокусія ходила слава, ніби там течуть молочні ріки поміж берегами з киселю. Правда це була чи ні, ніхто точно сказати не міг, однак, багато хто з трипільців вірив, що Молокусія процвітає. Слава ж бо гучніша за Правду, адже тих, хто чує завжди більше, ніж тих, хто бачить, а тих, хто вірить власним очам – взагалі одиниці.
Правив Молокусією Патріарх Лукавік. Піддані Лукавіка дуже його любили і в один голос казали, що їхній Патріарх – мудрий і справедливий правитель. А тим підданим, які хотіли сказати щось інше, затикали рота, тож їхнього голосу ніхто й не чув.
Святополк з Микитою, щоб перетнути кордон із Молокусією, назвалися сябрами і сказали, що їдуть до родичів. А у якості доказу відсипали дружинникам трохи дукатів із того гаманця, який їм дав їхній рятівник – Колишній Лицар. Дружинники одразу ж повірили мандрівникам і пропустили їх через кордон.
– Давай завітаємо до двору Патріарха Лукавіка, – сказав Святополк, – подивимося, що в тій Молокусії за правитель такий. Одні його хвалять, а інші лають і тираном називають. Цікаво б самим розібратися.
Отже, поїхали вони прямо до столиці Молокусії, до палацу Патріарха.
Зайшовши до прийомної зали палацу, прибульці оторопіли. Зала була більше схожа на хлів: всюди стояли корови, а придворні дами і кавалери їх доїли. Вершки собі знімали, а остаток виливали у величезну макітру, що стояла посеред зали. Сам Патріарх Лукавік теж не байдикував. Сидячи на троні, доїв свою улюблену корову з позолоченими рогами і золотим дзвіночком на шиї. Ця корова була особлива: вона давала не молоко, а солодкі вершки. Лукавік весь упрів і захекався, корона його збилася набік і ледь трималася на голові, але він ні на хвилину не відривався від діла.
Гості ледь протиснулися до трону Патріарха, Микита навіть перечепився через чийсь глечик і пролив вершки, за що отримав стусана від одного придворного.
– Що вам, хлопці? – діловито спитав Патріарх Лукавік.
Принц представився і сказав, що прийшов засвідчити свою пошану правителю Молокусії.
– А-а! Це правильно. Я тут дуже шанована людина. Якщо хтось тут заслуговує пошани і поваги, то це Я! Я багато добра людям зробив – і люди мене люблять і шанують! Є, звичайно, різні паршиві козли, які мене гудять: тираном називають і вимагають, щоб я свободу народу дав і демократію! А я їм відповідаю: на чорта нам ваша свобода і демократія? Я сам знаю, що треба моєму народові! Народові треба, щоб хліб на столі кожен день лежав і щоб кругом був порядок. А свободу на хліб не намажеш. Без свободи можна прожити. У в’язницях он люди, буває, і по двадцять, і по тридцять років живуть, якщо їм хлібця хоч трохи приносять. А без хліба ви скільки протягнете? Ось так-то! Народ – він що дитя: йому не свобода потрібна, а батько, щоб піклувався про нього та на путь істинний наставляв. А я – справжній Патріарх! Піклуюся про свій народ краще, ніж деякі заморські козли. Розкошів не гарантую, я батько строгий, але усім необхідним своїх підданих наділю, якщо слухняні будуть. А непослухів я у темній коморі зачиняю і даю їм березової каші. Є у мене такі, свободи їм, бачте, хочеться і демократії. Так я їм різок гарних даю. Ось вам, кажу, приправа до свободи і демократії, скуштуйте! Зате більшість мене любить.
– Я свій народ в біді не залишу, – вів далі Патріарх, – Оті демократи паршиві напакостять – і зразу у відставку. А я у відставку не піду, буду з народом до кінця! Он, не хочуть противні візантійці молока нашого купувати, не вгодили їм, бачте. Що народу робити? У Патріарха поради спитати. Ми отам канали прориємо, пустимо ріки молочні. Наваримо киселю – будуть береги. Ряжанки напряжемо – будуть смачні озера, а кругом – гори сирні навернемо. Та ми тут горя не знатимемо!
«Тоді вашу країну точно з’їдять», – подумав Святополк, але не став казати це вголос, бо розумів, що казати такі речі правителю країни – недипломатично. Патріарх Лукавік говорив цілком слушні речі. Дійсно, без свободи людина може прожити набагато довше, ніж без хліба, і більшість жителів Молокусії дійсно була вдячна своєму Патріархові за той скромний мінімум що він їм гарантував у обмін на покору, аби тільки не піклуватися про завтрашній день. І все ж таки, у цих простих і правильних словах гніздилося щось лукаве. Святополк серцем чуяв те лукавство, але розумом ніяк не міг його вловити. Можливо, тому, що атмосфера при дворі Молокуського правителя була не зовсім сприятливою для мислення: ревіли корови, дзюрчало молоко в оцинковані відра, придворні сьорбали вершки і голосно прицмокували, а напившись вершків, починали співати хвалу Патріархові Лукавіку. Також до прийомної зали по черзі заходили урядовці та звітували Патріархові про стан справ у державі. Першим зайшов Головний Візир Королівства.
– Як там наше господарство? – спитав у нього Лукавік.
– Усе в порядку, Ваша Патріарша Милість, – відповів Візир, – Господарство зростає, країна процвітає. А щоб у країні було більше товарів, ми заборонили їх вивозити за кордон.
– Молодець! – похвалив Візира Лукавік, – Ось тобі кухоль вершків з-під моєї улюбленої корови.
Головний Візир схопив кухоль, одним духом випив вершки, отер вуса рукавом і випалив:
– Радий служити Вашій Патріаршій Милості!
Другим зайшов Головний Скарбничий.
– Як там наші фінанси? – поцікавився Патріарх.
– Усе прекрасно, Ваша Патріарша Милість, – відрапортував Скарбничий. – Фінанси співають романси, а наші молокуські кролики – найплодючіша валюта у світі. З кожним днем за один заокеанський дукат дають все більше і більше кроликів!
– І багато вже кроликів наплодилося? – спитав похмуро Патріарх.
– Скоро дівати буде нікуди!
– Це все літописці прокляті! – з досадою вигукнув Лукавік. Плодять чутки, от і кролики плодяться, як скажені! Поклич мені Начальника Жандармерії! – наказав він Скарбничому.
Коли Начальник Жандармерії увійшов до прийомної зали, Патріарх спитав:
– Що там у нас з громадським порядком?
– У Молокусії все спокійно! – відчеканив охоронець порядку.
– А демократи?
– Ловимо, Ваша Патріарша Милість, і робимо щеплення від демократії, є у нас спеціальні інструменти для цього.
– Хвалю! Ось тобі нагорода!
Патріарх зняв із шиї своєї корови золотий дзвіночок і повісив його на шию Начальника Жандармерії.
– Радий служити Вашій Патріаршій Милості!
Начальник Жандармерії уже розвернувся, щоб піти, аж раптом Лукавік зарепетував:
– Стій! Почекай!
Він підскочив до головного жандарма і зірвав з його шиї дзвіночок.
– Рано ще тобі нагороди отримувати! Коли всіх демократів переловиш, тоді отримаєш! І ще, скажи своїм жандармам, щоб дали різок отим писакам, а то розписалися тут!
– Буде зроблено, Ваша патріарша милість! – гаркнув Начальник Жандармерії і побіг виконувати наказ свого Патріарха.        
Уся ця суєта збивала з толку, тож Святополк вирішив, що пора вже відкланятися і не відривати людей від діла.
– Чи далеко звідси до кордону зі Старосвітським Союзом? – спитав він у Патріарха.
Лукавік стрепенувся і витріщився на Принца.
– Навіщо вам Старосвітський Союз?! – підозріло спитав він, – Ви взагалі хто такі? Ви, бува, не шпигуни заморські, що нишпорять у моїй країні та докладають різним козлам про порушення мною прав людини?
Тут Микита вискочив уперед і швидко затараторив:
– Борони боже, Ваша Патріарша Милість, ми до того Союзу ніяким боком не причетні. Ми просто хочемо пройти вашу країну від краю до краю, щоб досвіду набратися!
– А-а, он воно що! Це – добре діло! В мене є чому повчитися! У мене тут чистота, порядок, стабільність! Ось вам жбан молока і кавалок сиру, беріть, Лукавік добрий, не те що різні заморські козли. Ви у них і снігу взимку не допроситесь!
Святополк із пажем відкланялися, та й пішли дивитися країну. У Молокусії дійсно скрізь була чистота. Особливо чистими були полиці в крамницях – люди змітали геть чисто всі товари, так що полиці аж блищали. Мандрівники побачили, як з одної крамниці виходять люди з мішками. Вони під’їхали до одного чоловічка, що тягнув за плечима величезний мішок і спитали:
– Що тут у вас відбувається?
– А, та це ми товари купуємо. Так, про запас, на всяк випадок. А взагалі, в нас тут усе добре: чистота, порядок, стабільність, – лопотав чоловічок, похитуючись під вагою своєї ноші, – Головне, що Патріарх веде нас правильним курсом!
Тут його, бідного, аж повело кудись убік і він ледь утримався на ногах.
– Ну, хлопці, бувайте, я побіжу, мені дітей треба годувати.
І потрюхикав собі далі.
Проїжджаючи повз лавки міняйл, наші герої то тут то там натикалися на бійки.
– За що тут люди так б’ються? – спитав Микита у жандарма, що стояв біля лавки і не стільки за порядком стежив скільки косив оком на міняйлу.
– Та це люди хочуть поміняти наші кролики на заокеанські дукати, а їх на всіх не вистачає, – пояснив жандарм.
Тут міняйла моргнув жандарму і той, розігнавши народ ціпком, сам кинувся в лавочку міняти власні кролики на заокеанські дукати.     
«Ото дива! – думав Святополк, – А як у нас розхвалювали цього Патріарха! Казали, що хазяїн прекрасний, і з візантійцями дружить, тому блакитне паливо в них дешеве, і чистота тут, і порядок, і стабільність. А он воно чим обернулося!»