Політичний пасьянс

[dniprovska]

Верить не стоит длинньім пасьянсам,

Если побита Дама Валетом

З популярної пісні

Один мій шановний френд якосьзауважив, що я займаюся дурнею: розкладаю пасьянси на пару з Чечетовим, тоді яксправжні патріоти займаються ділом: марширують по вулицях зі смолоскипами,пиляють паркани та виламують двері урядових будівель. Що ж, всякому городу нрав і права… Тільки здається мені, що Чечетов і йому подібні розкладанням пасьянсів не займаються – не пацанська це гра − пасьянси. Справжні пацани грають у наперстки та «Чапаєва» − і рівних їм у цьому немає. А пасьянси розкладають їхні політтехнологи та кремлівські мудрагелі, які постачають нашим можновладним дурникам політтехнологів. Тож розкладання пасьянсів (моделювання політичної ситуації та прогнозування ходів противника) по суті не така вже й безглузда справа.

Отже, які в нас на сьогодні розклади?

Жир – козир. Донецька команда попри різке падіння популярності, наростання протестних настроїв у суспільстві та внутрішні суперечки й відцентрові рухи, зберігає контроль над країною. І навіть намагається робити щось корисне. Наприклад, готує підписання Угоди про Асоціацію і послаблює газову удавку Кремля. Та якщо покласти на одну чашу терезів корисні справи, а на другу – шкідливі, то шкоди буде незрівнянно більше. Про негативні наслідки президентства Януковича для країни було написано чимало, і я не буду повторюватися. Дозволю собі лише одну вільну трактовку.

У список злодіянь бандитської влади великими чорними літерами вписано засудження Юлії Тимошенко, що заблокувало нам шлях до Європи. Безумовно: ув’язнення політичного суперника є не мужнім і не мудрим вчинком. Однак, особисто я маю великі сумніви, що вибіркове правосуддя є справжньою причиною відкладеної євроінтеграції. Підстави сумніватися дає той факт, що у ЄС є угоди про асоціацію з Туреччиною, Єгиптом, Тунісом, Алжиром – з країнами, чия політична система на момент підписання Угоди була досить далекою від європейських стандартів. Швидше за все репресії проти [псевдодемократичної] опозиції є приводом, а справжньою причиною затягування процесу зближення України з ЄС є агресивна позиція керівництва РФ, що має на свої види на нашу країну, та «прагматизм» європейських демократів, замішаний на панічному страхові перед будь-якими ексцесами.

Якби не було справи Тимошенко, її слід було б вигадати, а крємлядь на видумкі хітра. Проте Гарант полегшив завдання «старшому братові», пішовши на поводу у своїх фобій та порад «доброзичливців» і загнав себе у пастку. Тепер перед ним відкриті дві перспективи: або другий президентський строк, або третій тюремний. Соціологія безжальна до Віктора Федоровича. Його шанси перемогти у другому турі наближаються до нуля. Але й Віктор Федорович безжальний до всіх, хто стоїть у нього на шляху. Якщо на руках мізер – то час витягати туз з рукава.

Тузів, власне, два: конституційна реформа та зручний спарринг-партнер. Чечетов уже заявив, що вони бачать у другому турі тільки Януковича з Тягнибоком, якого Хвьодорович натурально удєлає. Звичайно, патякання партійного клоуна можна розцінити як звичайну провокацію, як вонючку, вкинуту в інформаційний простір з метою посварити опозицію та кинути тінь на щирого патріота. Але ми вже мали достатньо часу, щоб переконатися: коронною фішкою ПР є убойна прямота. Ця політична сила настільки розбещена безкарністю, що не має ніяких резонів вести якісь тонкі ігри… Пацан сказал – пацан сдєлал.

Вивести у другий тур потрібну персону не так складно, як здається. «Вас багато, а я один» − ось рятівна для непопулярного президента формула. Я дуже сумніваюся, що «Батьківщина», «УДАР» і «Свобода» зможуть дійти згоди і висунути єдиного кандидата. А розрив між рейтингами радикала і поміркованих суперників можна компенсувати за рахунок провокаційних дій (наприклад, запровадження другої державної) та висування «спойлерів», які будуть відгризати відсотки у тих кандидатів, які мають всі шанси перемогти Януковича у другому турі. Все інше – справа техніки.

І проблема навіть не в тому, що Тягнибок має найменше шансів перемогти Януковича. Програти може і Кличко, і Яценюк. Крім того, я дуже сумніваюся, що означені державні мужі знають, що робити з країною, окрім як поділити між своїми. Проблема в тому, що заради створення належної атмосфери, правляча кліка стане брутально руйнувати гуманітарні підвалини державності, плювати в душу тим, хто не втратив своєї національної ідентичності, і вчергове розколювати країну, нацьковуючи Схід на Захід, а Захід на Схід. Після бою Янукович-Тягнибок в нокауті буде Держава…

Радикалізація свідомої частини суспільства є цілком закономірною реакцією на хамство номенклатурно-мафіозного клану. Патріотично налаштована громадськість дійшла висновку, що проти лому немає прийому – і потяглася за чимось важким. Але біда в тому, що ця публіка справжнього лому в руках ніколи не тримала, тому замість лому вхопила муляж із пап’є-маше, яким можна прибити хіба що ліниву ліберальну муху. Проти донецької банди цей театральний реквізит абсолютно некорисний – замахуватися картонною дубинкою на бандитів, озброєних залізним дрюччям – справа дуже ризикована…

«Свобода» − не така страшна партія, якою її зображує західна преса, і якою вона сама чомусь намагається здаватися. По справжньому шкідливими й небезпечними є лише президентські амбіції її лідера.

Часи, коли в Україні були прозорі вибори і цифри, оприлюднені ЦВК, співпадали з реальною кількістю голосів, набраних партією (кандидатом у президенти), пішли у минуле. Тепер, щоб виграти вибори, кандидат повинен не тільки набрати більше голосів, ніж Янукович, а й ВІДСТОЯТИ свою перемогу. Як у 2004 році. Очевидно, що радикальний лідер (точніше, лідер, який удає з себе радикала) матиме найменший розрив у відсотках із чинним президентом і найслабкіші позиції для відстоювання своєї перемоги з огляду на несприйняття його персони в ЄС та США та агресивне відторгнення його мешканцями Сходу. Якщо до таких лідерів, як Яценюк чи Кличко на Сході і Півдні ставляться індиферентно, і у разі виходу їх у другий тур мобілізації східного електорату очікувати не варто, то у парі Тягнибок-Янукович рівень мобілізації електорату Сходу та Півдня буде найбільшим з можливих, а рівень мобілізації Центру та Києва залишатиме бажати кращого…

Не треба бути пророком, щоб усвідомити, що Януковича можна усунути з посади лише у разі висування опозицією єдиного кандидата і чіткої артикуляції всіма опозиційними політичними силами підтримки цієї фігури. Якщо до кінця 2013 року опозиціонери не визначаться з єдиним кандидатом у президенти, то ніякої трагедії в цьому не буде. Навпаки, збереження інтриги не дасть владі розробити дієвий сценарій протидії головному суперникові. Але якщо опозиція не визначиться і у 2014, то це означатиме, що опозиції в нас немає. Є три нікчемних гетьманчики, яким місце на смітнику.  

Однак, до виборів треба ще дожити. Виборів ще може і не бути, принаймні, у тому вигляді, у якому ми їх очікуємо. Поінформовані люди вже калатають у дзвони і репетують, що країну готують до «білоруського сценарію». Що це, власне, означає? «Білоруський/російський сценарій» можна визначити як такий собі совок-лайт, часткова реставрація соціалізму, що передбачає позбавлення громадян країни базових прав і свобод, встановлення де факто однопартійної системи у обмін на соціальні гарантії. Такий сценарій не передбачає повного одержавлення економіки, але в руки держави переходять «командні висоти» − стратегічні, бюджетоутворюючі підприємства та галузі та посилюється втручання держави в економіку.

Чи реальний у нас білоруський сценарій? Бажання позбавити громадян решток прав і свобод та прибрати до своїх рук усе, що варте уваги, присутнє у Віктора Федоровича у повному обсязі. Але щоб бажання здійснилося, потрібні можливості. Чи є вони у чинного Гаранта?

Олександр Лукашенко і Володимир Путін змогли радикально змінити політичний устрій своїх країн завдяки високому рівню довіри з боку переважної більшості електорату і наявності ресурсів для забезпечення гарантій. В РФ таким ресурсом є енергоносії, у РБ – «дружба з РФ» та централізований перерозподіл доданої вартості (частка державної власності в Білорусі – 70%, для порівняння: доля держави у економіці РФ – близько 50%, а в Україні, якщо вірити Азарову – 14%).

Рівень народної підтримки Віктора Януковича м’яко кажучи, залишає бажати кращого. А ресурсів для забезпечення соціальних гарантій українська економіка не має. Однак «білоруський сценарій» не варто категорично відкидати. На прикладі столичних виборів влада чітко продемонструвала: якщо вона не впевнена у перемозі, то вибори вона скасовує (відкладає на невизначений термін).

Що означає для України скасування/перенесення виборів? Це означає, що народ буде позбавлений можливості у конституційний, демократичний спосіб замінити професійно непридатного президента. Але щоб усвідомити весь драматизм ситуації, в якій опинилася Україна, потрібно розглянути альтернативні кандидатури, що претендують на посаду глави держави.

Якщо вірити соціологічним опитуванням, найрейтинговішим серед опозиційних політиків є Віталій Кличко. Більш того, у разі виходу Кличка у другий тур розрив між ним і чинним президентом буде максимальним на користь опозиціонера. Іще один момент: зростання рейтингів лідера УДАРу відбувається за рахунок так званого «м’якого Сходу» − Дніпропетровської, Харківської та Запорізької областей і почасти Півдня. Звичайно, Кличко не є фаворитом промислових регіонів, але й агресивного несприйняття його особистості там теж не спостерігається. Це значить, що робити ставку на розкол України під час виборів і мобілізувати електорат за сценарієм «Фашизм нє пройдьот!» влада не зможе. Віталій – відома у світі персона, тож може розраховувати на підтримку світової демократичної спільноти, а в українських реаліях це багато значить.

Та при всій повазі до Кличка як до спортсмена, слід визнати, що він не є інтелектуальним локомотивом. А роль глави держави, «покращеної» донецькими «професіоналами», потребуватиме від її майбутнього лідера високого рівня креативності. Економіка країни перебуває в глибокій депресії, вона вже вичерпала наявні ресурси розвитку і майже проїла радянську спадщину, тож потребує докорінних реформ. Припустимо, в сучасному світі лідери вже нічого не вирішують одноосібно, працює команда. Чи здатна команда Кличка генерувати і втілювати новий політичний курс? Не знаю, не впевнена. УДАР – досить еклектичне об’єднання, що складається з уламків «Нашої України», друзів дитинства Віталіка, знакових фігур для приваблення певних категорій електорату та потрібних людей, що фінансують партію і служать місточком між опозиційним Кличком та деякими провладними олігархами. УДАР має всі ознаки політичного проекту, створеного під вибори для проведення у Раду певної групи осіб з метою захисту та просування їхніх бізнес-інтересів.

Правда, проект цей значно симпатичніший за проект «ЧортиБатьківщина», що складається із потомствених чекістів, блатних дєвочок, підстаркуватих комсомолок, смердючих тушок та недобитих фронтовиків. Один такий фронтовик, Арсеній Яценюк, теж хоче бути президентом. Чи має Арсеній Петрович достатньо розуму та відваги, щоб втримати спустошену й дезорієнтовану країну на краю прірви і вивести її на шлях, де є світло в кінці тунелю?

Назвати Яценюка відважним лідером може хіба що його персональний політтехнолог, керуючись принципом «любой капріз за ваши дєньгі». Але брак рішучості – ще не ознака профнепридатності. Є політики, які добиваються своїх цілей «без шуму і пилі». Вони спритно маневрують, обплутують противника щільною мережею інтриг, а потім стискають на його горлі руку в оксамитовій рукавичці… Однак, Арсеній Петрович переконливо нам довів, що окуляри й лисина – це ще не ознака великого розуму. Про те, як Сеню розвели із законом про вибори, не писав тільки лінивий. Із законом про мови відбулося теж саме. Чекістсько-фронтове братство вирішило цинічно злити мову, щоб розігріти електорат. Електорат розігрівся, але пара пішла у топку УДАРу і ВОС − і Сеня отримав двох серйозних конкурентів. Один уже обскакав його за рейтингами, а другий стоїть над душею і плутає карти.

Яценюк довів, що йому бракує не тільки розуму, але й смаку. Політичний імідж, який він на себе начепив, личить йому, як корові сідло. Розумні, впевнені у собі лідери формують свій політичний імідж, базуючись на персональних психофізіологічних характеристиках. Власне, мужність – це перш за все мужність бути самим собою. У цьому плані всім українським політикам бракує мужності. Але серед отари ідіотів, які бозна що варнякають і витворяють є особливо «обдаровані». Найобдарованішим є наш чинний президент, який так пнеться виглядати інтелектуалом, що скоро лусне. Але й опозиція не відстає.

Чахлий астенік із личком ботаніка не знайшов нічого розумнішого, як косити під крутого мачо, такого собі залізного кролика, що одним зубом перекусить усю донецьку банду. Тепер його грізний писк лунає по всій країні, так що навіть у Межигір’ї трясуться (від сміху, звичайно). Страшніший за Сеню тільки «кровожерливий бандьоровець» Олег Тягнибок.

Президентські рейтинги Тягнибока найнижчі і спеціалісти у сфері політтехнологій радять йому трохи збити градус радикалізму, щоб розширити електоральну базу. Я – не спеціаліст у сфері політтехнологій, і на мій дилетантський погляд проблема не в тому, що Тягнибок і компанія надто радикальні, а в тому, що їхній радикалізм носить переважно декоративний, оперетковий характер, обмежуючись перепилюванням парканів, виламуванням дверей, театральними дебошами у Раді, розбризкуванням слини на ток-шоу та істеричними демаршами, що мають широкий резонанс, але не справляють ніякого суттєвого впливу на хід подій у державі.

Правда, прихильники Тягнибока в цілому задоволені своїм обранцем, що не може не засмучувати, бо таке задоволення є свідченням глибокої деградації суспільства. Наші люди, прибиті тоталітарним совком і розбещені посттоталітарним «безпрєдєлом», втратили здатність відрізняти боротьбу від метушні, бо втратили здатність орієнтуватися на результат. Якщо поставити просте питання: що змінилося після приходу у ВР радикальної партії, то відповідь буде: нічого особливо не змінилося, а якщо змінилося, то в гірший бік. Уряд став ще більш реакційним, ще більш «сімейним». Табачник зберіг посаду і добиває освіту, мовний закон ніхто не відмінив і не думає відміняти, мовна анклавізація Сходу й Півдня та деукраїнізація усіх сфер життя набирає обертів, зате шпальти газет та екрани телевізорів забиті дебелими молодиками, які човгають по вулицях зі смолоскипами, побивають напівзабутих ідолів, страхають негрів та педерастів, б’ються у Раді, пропонують саджати за мову у тюрму та брутально лаються з дівками у супермаркетах. Одним словом «фашизм наступаєт со всєх сторон».

Є такий вислів: «Уж лучше грешним бьіть, чем грешньім сльіть». Кривавий диктатор Йосип Сталін знищував мільйони людей, проте надавав величезне значення міжнародному іміджеві свого режиму і не шкодував ресурсів та зусиль, щоб злиденна, тоталітарна країна виглядала зовні «цукерочкою». Тому мільйони бовдурів у всіх куточках світу вірили, що Радянська Росія – вільна держава, де робочі й селяни будують світле майбутнє.

У нас усе навпаки. Україна – нормальна, толерантна держава. Навіть занадто толерантна. Шовіністи-українофоби почуваються в ній краще, ніж справжні патріоти, але міжнародний імідж у неї жахливий. Не в останню чергу завдяки нашій доблесній опозиції…

А тепер уявімо, що в Україні встановилася справжня диктатура, а це означатиме, що Сеню, Віталіка та Олежку разом з їхнім кордебалетом … (о жах!) БІЛЬШЕ НЕ БУДУТЬ ПОКАЗУВАТИ ПО ТЕЛЕВІЗОРУ. Що тоді від них залишиться?

У разі запровадження диктатури Україну чекає три можливих сценарії. 1) У нас з’явиться нормальна опозиція, здатна реально боротися з владою, іти на жертви та мобілізувати народ. Це малоймовірно, але… contra spem – spero. 2) Країна, потрапивши в міжнародну ізоляцію, скотиться в обійми «старшого брата». 3) Януковича усунуть «згори».

Якщо в Україні і є якісь запобіжні механізми від диктатури, то їх слід шукати не в штабах роз’єднаної опозиції, а в офісах та маєтках олігархів. Було б перебільшенням назвати стосунки Гаранта з олігархами війною, але вони вже далекі від ідилічних. Необмежені апетити Сім’ї та зіркова хвороба Президента починають дратувати вітчизняних магнатів.

Треба відзначити, що Президент дуже невчасно почав демонструвати свої диктаторські замашки. Приборкувати олігархів треба було або зразу після перемоги на виборах, коли рівень підтримки у базових регіонах був найвищий, а опозиційна частина суспільства була пригнічена й дезорієнтована. Або вже дочекатися, поки олігархи допоможуть йому переобратися на другий термін, а потім принести їх у жертву соціуму.

Але що сталося – те сталося. Гарант виявив намір поміняти коней на переправі. Тож не буде нічого дивного, якщо олігархам спаде на думку чудова ідея освіжити політичний фасад. Поміняти обтяженого негативом лідера на менш одіозну і більш прийнятну для світового співтовариства фігуру. Способи реалізації задуманого можуть бути різними – від прихованого саботажу ініціатив Президента до відкритої підтримки опозиції. Як ляжуть карти – наразі невідомо…

Ясно лише одне: у цій смердючій, засмальцьованій колоді явно не вистачає карт для красивої політичної комбінації. І щоб змінити існуючі розклади, треба увести в гру новий комплект…