Поствиборче-2014
Oct. 27th, 2014 05:43 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
dniprovskaНу що ж, шановне панство, якщо вірити нашій ЦВК, вибори в Україні відбулися. Характерною рисою осінніх парламентських перегонів була вкрай низька явка і, якщо вірити спостереженням Б. Філатова, гранично слабкий інтерес молоді до виборчого процесу. Це – важливий симптом. Особливо коли згадати, що саме студенти (молодь) з МАЙДАНОМ БЕЗ ПОЛІТИКІВ стали тригером, що запустив доленосні для нашої країни (і, не побоюся сказати, для всього світу) події. І якщо молодь забила на ці вибори – значить на них немає Партії Майбутнього.
Правда, впадати у відчай теж не варто: нинішній склад Ради буде якіснішим і більш проукраїнським, ніж попередні. Нарешті не буде в законодавчому органі комуністів (народ сам їх люстрував). А політична сила, створена на уламках одіозної ПР, яка виступала під проросійськими гаслами, матиме дуже скромне представництво. Більш того, я б не стала відносити таких політиків, як Бойко з Льовочкіним, до чисто проросійського лобі (роль Льовочкіна у організації Євромайдану ще остаточно не розкрита ;), як не стала б плекати ілюзії щодо глибини патріотизму потрійного громадянина Коломойського та деяких його протеже. Власне, індикатором проукраїнської чи антиукраїнської сутності політичних діячів є не тільки і не стільки їхні слова та партійні гасла, скільки реальні справи та наміри. Якщо депутат прийшов у Раду, щоб лобіювати корупційні схеми, або роздмухувати чвари й істерику в ситуації, коли країна у смертельній небезпеці, то якою б рясною не була його вишиванка, проукраїнським назвати його не можна.
До речі, наші російські «друзі» це розуміють набагато краще за нас, тому всі сили своєї агентури кинули не стільки на просування до Ради синяків з комуняками та всяких Шуфричів, а на розкладання яєць у кошики різних патріотичних політпроектів, недопущення концентрації влади в руках Глави Держави (передвиборче «мочилово» невгодного «Порошка» йшло в кращому стилі московської політтехнологічної школи) та перешкоджання порозумінню між різними партійними фракціями у питаннях, важливих для життєздатності країни. На комфортного прем’єра ВВХ, звичайно, вже розраховувати не може: «Двічі не Судимий і все ще Легітимний» лежить у нього під боком у стані політичної коми, у Юлії ж Тимошенко – цілком прогнозований політичний клімакс і зі своїми жалюгідними відсотками вона ніяким боком на прем’єрську посаду не пролазить…
А от білий пухнастий кролик-фронтовик – цілком. На превеликий жаль «шоколадного зайця». Хоча згідно екзит-полам та попередньому підрахунку голосів, БПП матиме найбільш солідне представництво у Раді, він взяв менше, ніж йому прогнозували. Причин тут декілька. НМД, фатальну роль тут зіграли Мінські угоди, котрі патріотичний електорат сприйняв як зраду, та Іловайська трагедія, на якій безсовісно піарилися конкуренти БПП включно з тими, хто здав Крим і ВЕСЬ Донбас. Непрямим доказом цього припущення є той факт, що Блок Порошенка суттєво втратив підтримку в Західних областях, які на президентських виборах віддали йому найбільше голосів. Парламентські перегони-2014 зберегли тенденцію останніх років, коли найбільш патріотична частина суспільства робить найдурніший вибір і благими намірами мостить собі дорогу до пекла. (Ну і ради справедливості слід зазначити, що передвиборчий список БПП та список мажоритарників теж не надихав: потріпаний самбіст Юра Луценко, загальмований Віталик, що три місяці не міг підігріти киянам воду, синок, куми, кумасі, низка одіозних персон, які асоціюються з режимом Януковича – увесь цей баласт тягнув президентську силу на дно).
Фаворитами Заходу став НФ та ялова Самопоміч. Вірогідно, це сталося завдяки вприскуванню потужних енергетиків: розпіарених комбатів [Коломойського] та «свіжих» облич. Бо лідери цих партій нічого особливого для країни не зробили. Яценюк з Аваковим та Турчиновим здали Крим і практично всю Луганську та Донецьку область, не провели ніяких реформ, завалили роботу МВС, що було їхньою квотою, але робили гучні заяви і ловко дистанціювалися від контроверсійних Мінських угод та трагедії під Іловайськом, відповідальність за які лягла виключно на плечі Глави Держави. Ну а від самокастраційної акції «Львов гаваріт па-русскі», затіяної її мером, навіть мене, людини досить стриманої у питаннях мовно-культурної політики, просто нудило.
Зараз багато оглядачів щиро чи награно обурюються фактом проходження в Раду одіозного Опозиційного Блоку (одні – бо хотіли б раз і назавжди розквитатися з «ригами» за всі їхні злочини, інші – бо прекрасно розуміють, що купка недобитків з ПР ніякої особливої загрози суверенітету країни вже не становить, зате дає Главі Держави простір для маневру у протистоянні з іншими олігархічними проектами – не менш хижими й жадібними, ніж повержені дони). Насправді, 10% - цілком передбачуваний і закономірний результат переформатованої ПР. Невже хтось думав, що біло-блакитний електорат згине за півроку, як роса на сонці? Але «ОБло» з її жалюгідними десятьма відсотками і ПР з тридцятьма п’ятьма й повним контролем за південно-східними областями – це, як кажуть, дві великих різниці. Кістяком ПР був донецький клан – найбільш зденаціоналізоване, криміналізоване та інтелектуально звиродніле об’єднання крупних власників-монополістів. Зараз можна з упевненістю сказати, що Майдан зламав хребет цьому організованому злочинному угрупованню. Опозиційний блок – переважно проект Фітраша-Льовочкіна (які, взагалі-то не є донецькими): найбільш поміркованого і проєвропейського крила ПР.
Але перемога над «голубцями» – це ще півділа. Щоб країна могла нормально розвиватися, треба вкоротити ВСЮ космополітичну олігархічну еліту південного сходу, яка рівною мірою відповідальна за те, що наша нація опинилася голою, босою, окраденою й обдуреною перед лицем російської агресії. Різниця лише в тому, що одні хутенько начепили вишиванки, розмалювали свої вотчини у жовто-блакитні кольори та покорішилися з націонал-радикалами, а інші – протупили. Одні вклали пару сотень тисяч баксів у оснащення та інформаційну підтримку добровольчих батальйонів і отримали смачні активи на багато більшу суму та перспективу доступу до державного бюджету, звідки будуть висвистуватися мільярди (такі потрібні для нашої безпеки мільярди!), а в інших увесь пар пішов у гудок…
Власне, новітня історія України з 91-го року – це історія суперництва двох неукраїнських номенклатурно-кримінальних кланів: донецького та дніпропетровського і їхнього спільного протистояння національному відродженню. Кравчук намагався балансувати між цими двома ОЗУ, пускаючи до корита то дніпропетровського Кучму, то донецького Фокіна – врешті решт дві зграї об’єдналися під егідою директора «Южмаша», з’їли «бандерівця» Кравчука і знову продовжили розборки. Ющенко сяк-так балансував між донецьким Януковичем і дніпропетровською Тимошенко (Тєлєгіною) і ледь вискочив з їхньої «ширки». І нинішні парламентські перегони є поміж іншим конкуренцією двох банд: хто проведе більше клієнтів, хто справлятиме більший вплив на політику Уряду та Президента.
У нас дуже багато патякають про революцію, але мало хто розуміє глибинну сутність революційного процесу. Революція – це не тільки нові обличчя у органах влади (чого варта механічна заміна облич ми вже переконалися на прикладі «молодої команди Черновецького»). Революція – це перш за все перерозподіл економічних активів. Візьміть історію будь-якої європейської революції – і ви там побачите перерозподіл власності на засоби виробництва НА КОРИСТЬ ЕФЕКТИВНОГО ВЛАСНИКА. До тих пір, поки левовою часткою національного багатства володітиме реакційний, зденаціоналізований елемент, ні про яке національне відродження мови йти не може.
І якщо законодавчий орган влади формують олігархи, які отримують прибутки за рахунок перерозподілу доданої вартості, ніяких справжніх, докорінних перетворень очікувати не варто, бо не займатиметься наш олігархат самогубством.
Тому якщо Президент і справді хоче стати господарем держави і зіграти і її історії хоч якусь позитивну роль, то не варто зараз жидитися і за будь-яку ціну проштовхувати непопулярну коаліцію з технічним прем’єром, а дати Кроликові гризти свою морквину (тандем Порошенко-Яценюк навряд чи буде таким руйнівним для Держави, як тандем Ющенко-Тимошенко), але при цьому максимально дистанціюватися від парламенту та Уряду і сконцентруватися на реформуванні армії та СБУ й виробленні адекватної інформаційної політики, щоб населення в нас нарешті розібралося, хто за що згідно нової Конституції відповідає.
Парламент і Уряд, який в силу свого складу приречений ІМІТУВАТИ реформи, досить швидко вичерпає той незначний кредит довіри, який йому видало 52% населення. А от тоді все залежатиме від готовності Глави Держави перемінити соціальну опору та від здатності суспільства народити нарешті нову політсилу, здатну «розкулачити» олігархів, і стати локомотивом національного відродження…
Правда, впадати у відчай теж не варто: нинішній склад Ради буде якіснішим і більш проукраїнським, ніж попередні. Нарешті не буде в законодавчому органі комуністів (народ сам їх люстрував). А політична сила, створена на уламках одіозної ПР, яка виступала під проросійськими гаслами, матиме дуже скромне представництво. Більш того, я б не стала відносити таких політиків, як Бойко з Льовочкіним, до чисто проросійського лобі (роль Льовочкіна у організації Євромайдану ще остаточно не розкрита ;), як не стала б плекати ілюзії щодо глибини патріотизму потрійного громадянина Коломойського та деяких його протеже. Власне, індикатором проукраїнської чи антиукраїнської сутності політичних діячів є не тільки і не стільки їхні слова та партійні гасла, скільки реальні справи та наміри. Якщо депутат прийшов у Раду, щоб лобіювати корупційні схеми, або роздмухувати чвари й істерику в ситуації, коли країна у смертельній небезпеці, то якою б рясною не була його вишиванка, проукраїнським назвати його не можна.
До речі, наші російські «друзі» це розуміють набагато краще за нас, тому всі сили своєї агентури кинули не стільки на просування до Ради синяків з комуняками та всяких Шуфричів, а на розкладання яєць у кошики різних патріотичних політпроектів, недопущення концентрації влади в руках Глави Держави (передвиборче «мочилово» невгодного «Порошка» йшло в кращому стилі московської політтехнологічної школи) та перешкоджання порозумінню між різними партійними фракціями у питаннях, важливих для життєздатності країни. На комфортного прем’єра ВВХ, звичайно, вже розраховувати не може: «Двічі не Судимий і все ще Легітимний» лежить у нього під боком у стані політичної коми, у Юлії ж Тимошенко – цілком прогнозований політичний клімакс і зі своїми жалюгідними відсотками вона ніяким боком на прем’єрську посаду не пролазить…
А от білий пухнастий кролик-фронтовик – цілком. На превеликий жаль «шоколадного зайця». Хоча згідно екзит-полам та попередньому підрахунку голосів, БПП матиме найбільш солідне представництво у Раді, він взяв менше, ніж йому прогнозували. Причин тут декілька. НМД, фатальну роль тут зіграли Мінські угоди, котрі патріотичний електорат сприйняв як зраду, та Іловайська трагедія, на якій безсовісно піарилися конкуренти БПП включно з тими, хто здав Крим і ВЕСЬ Донбас. Непрямим доказом цього припущення є той факт, що Блок Порошенка суттєво втратив підтримку в Західних областях, які на президентських виборах віддали йому найбільше голосів. Парламентські перегони-2014 зберегли тенденцію останніх років, коли найбільш патріотична частина суспільства робить найдурніший вибір і благими намірами мостить собі дорогу до пекла. (Ну і ради справедливості слід зазначити, що передвиборчий список БПП та список мажоритарників теж не надихав: потріпаний самбіст Юра Луценко, загальмований Віталик, що три місяці не міг підігріти киянам воду, синок, куми, кумасі, низка одіозних персон, які асоціюються з режимом Януковича – увесь цей баласт тягнув президентську силу на дно).
Фаворитами Заходу став НФ та ялова Самопоміч. Вірогідно, це сталося завдяки вприскуванню потужних енергетиків: розпіарених комбатів [Коломойського] та «свіжих» облич. Бо лідери цих партій нічого особливого для країни не зробили. Яценюк з Аваковим та Турчиновим здали Крим і практично всю Луганську та Донецьку область, не провели ніяких реформ, завалили роботу МВС, що було їхньою квотою, але робили гучні заяви і ловко дистанціювалися від контроверсійних Мінських угод та трагедії під Іловайськом, відповідальність за які лягла виключно на плечі Глави Держави. Ну а від самокастраційної акції «Львов гаваріт па-русскі», затіяної її мером, навіть мене, людини досить стриманої у питаннях мовно-культурної політики, просто нудило.
Зараз багато оглядачів щиро чи награно обурюються фактом проходження в Раду одіозного Опозиційного Блоку (одні – бо хотіли б раз і назавжди розквитатися з «ригами» за всі їхні злочини, інші – бо прекрасно розуміють, що купка недобитків з ПР ніякої особливої загрози суверенітету країни вже не становить, зате дає Главі Держави простір для маневру у протистоянні з іншими олігархічними проектами – не менш хижими й жадібними, ніж повержені дони). Насправді, 10% - цілком передбачуваний і закономірний результат переформатованої ПР. Невже хтось думав, що біло-блакитний електорат згине за півроку, як роса на сонці? Але «ОБло» з її жалюгідними десятьма відсотками і ПР з тридцятьма п’ятьма й повним контролем за південно-східними областями – це, як кажуть, дві великих різниці. Кістяком ПР був донецький клан – найбільш зденаціоналізоване, криміналізоване та інтелектуально звиродніле об’єднання крупних власників-монополістів. Зараз можна з упевненістю сказати, що Майдан зламав хребет цьому організованому злочинному угрупованню. Опозиційний блок – переважно проект Фітраша-Льовочкіна (які, взагалі-то не є донецькими): найбільш поміркованого і проєвропейського крила ПР.
Але перемога над «голубцями» – це ще півділа. Щоб країна могла нормально розвиватися, треба вкоротити ВСЮ космополітичну олігархічну еліту південного сходу, яка рівною мірою відповідальна за те, що наша нація опинилася голою, босою, окраденою й обдуреною перед лицем російської агресії. Різниця лише в тому, що одні хутенько начепили вишиванки, розмалювали свої вотчини у жовто-блакитні кольори та покорішилися з націонал-радикалами, а інші – протупили. Одні вклали пару сотень тисяч баксів у оснащення та інформаційну підтримку добровольчих батальйонів і отримали смачні активи на багато більшу суму та перспективу доступу до державного бюджету, звідки будуть висвистуватися мільярди (такі потрібні для нашої безпеки мільярди!), а в інших увесь пар пішов у гудок…
Власне, новітня історія України з 91-го року – це історія суперництва двох неукраїнських номенклатурно-кримінальних кланів: донецького та дніпропетровського і їхнього спільного протистояння національному відродженню. Кравчук намагався балансувати між цими двома ОЗУ, пускаючи до корита то дніпропетровського Кучму, то донецького Фокіна – врешті решт дві зграї об’єдналися під егідою директора «Южмаша», з’їли «бандерівця» Кравчука і знову продовжили розборки. Ющенко сяк-так балансував між донецьким Януковичем і дніпропетровською Тимошенко (Тєлєгіною) і ледь вискочив з їхньої «ширки». І нинішні парламентські перегони є поміж іншим конкуренцією двох банд: хто проведе більше клієнтів, хто справлятиме більший вплив на політику Уряду та Президента.
У нас дуже багато патякають про революцію, але мало хто розуміє глибинну сутність революційного процесу. Революція – це не тільки нові обличчя у органах влади (чого варта механічна заміна облич ми вже переконалися на прикладі «молодої команди Черновецького»). Революція – це перш за все перерозподіл економічних активів. Візьміть історію будь-якої європейської революції – і ви там побачите перерозподіл власності на засоби виробництва НА КОРИСТЬ ЕФЕКТИВНОГО ВЛАСНИКА. До тих пір, поки левовою часткою національного багатства володітиме реакційний, зденаціоналізований елемент, ні про яке національне відродження мови йти не може.
І якщо законодавчий орган влади формують олігархи, які отримують прибутки за рахунок перерозподілу доданої вартості, ніяких справжніх, докорінних перетворень очікувати не варто, бо не займатиметься наш олігархат самогубством.
Тому якщо Президент і справді хоче стати господарем держави і зіграти і її історії хоч якусь позитивну роль, то не варто зараз жидитися і за будь-яку ціну проштовхувати непопулярну коаліцію з технічним прем’єром, а дати Кроликові гризти свою морквину (тандем Порошенко-Яценюк навряд чи буде таким руйнівним для Держави, як тандем Ющенко-Тимошенко), але при цьому максимально дистанціюватися від парламенту та Уряду і сконцентруватися на реформуванні армії та СБУ й виробленні адекватної інформаційної політики, щоб населення в нас нарешті розібралося, хто за що згідно нової Конституції відповідає.
Парламент і Уряд, який в силу свого складу приречений ІМІТУВАТИ реформи, досить швидко вичерпає той незначний кредит довіри, який йому видало 52% населення. А от тоді все залежатиме від готовності Глави Держави перемінити соціальну опору та від здатності суспільства народити нарешті нову політсилу, здатну «розкулачити» олігархів, і стати локомотивом національного відродження…
![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
no subject
Date: 2014-10-27 04:01 pm (UTC)решту абзаців не читав, щоб не зруйнувати враження. Це геніально, тому що.