Про реформи, демократію і шляхи виходу з замкненого кола

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Т. Шевченко

У Путінській Росії є негласне правило: про Грузію або погано, або нічого. Але з правил існують винятки. Таким винятком є книга російського економіста Лариси Буракової «Почему у Грузии получилось». Це – рідкісний випадок, коли росіянин (у даному випадку − росіянка) наважується на неупереджений фаховий аналіз грузинських реформ.

З цієї книги я взнала багато цікавих речей. Наприклад, у Грузії за лічені хвилини (у буквальному сенсі слова!) можна отримати візу для в’їзду в країну, виправити паспорт, оформити угоду на купівлю машини, зареєструвати ПП… Також я взнала, що в цій країні немає пенсійного фонду (і дірки у ПФ теж, відповідно, немає), немає там і пожежної інспекції, ДАІ, санітарно-епідеміологічної служби, обов’язкової сертифікації продукції. Проте, незважаючи на відсутність цих ду-уже важливих закладів, загроз для населення анітрохи не побільшало, навпаки: кількість ДТП, пожеж і нещасних випадків лише скоротилося.

У Грузії  в державний апарат приходять «з вулиці» − тобто особисті якості важливіші за «блат»; злодії в законі там не мають впливу не лише у парламенті, а й у суспільстві в цілому, а тамтешня поліція вважає себе закладом, який надає послуги населенню…

Грузія постала переді мною у вигляді невеличкого будиночка в горах – не вельми розкішного, зате затишного і впорядкованого. Однак, заголовок книги навів мене на чергові роздуми: «А чому ж у Грузії вийшли реформи, а в Україні – ні?».

Перш, ніж вибудовувати власні версії, давайте послухаємо самих реформаторів, у чому вони вбачають запоруку свого успіху. На першому засіданні парламенту після Революції троянд Міхаїл Саакашвілі заявив, що у Грузії є унікальний шанс для реформ, оскільки країна має «реформаторських президента, уряд і парламент». Ось так!

Та чи був такий шанс в України?

Грузинська Революція троянд і українська Помаранчева революція ззовні є дуже схожими. Відбулися майже синхронно (2003-2004р.р.), проходили за подібним сценарієм, мали широку міжнародну підтримку. Зовнішня подібність цих двох подій породила міф, що Україна і Грузія мали однакові стартові умови, але грузини (молодці!) змогли чогось добитися, а ми (такі-сякі-недолугі) проґавили свій шанс.

Та якщо уважніше порівняти Україну і Грузію, то можна дійти однозначного висновку, що стартові умови у нас були, на жаль, далеко не ідентичними.

Почнемо з того, що у Грузії кандидат від влади (Е. Шеварнадзе) мав мізерну підтримку в суспільстві. За Саакашвілі проголосувало 96% мешканців Грузії, і тому він отримав увесь комплект повноважень, необхідний для проведення радикальних реформ. В Україні кандидат від влади мав удесятеро більшу підтримку (точніше – прихильників ВФЯ було у 11 разів більше, ніж прихильників злощасного Шеварнадзе: 44 і 4% відповідно). Тому влада, яка висунула цього кандидата, спромоглася нав’язати суспільству конституційну реформу, яка суттєво ускладнювала життя новому президентові і створювала плацдарм для реваншу реакції.

Часто можна почути: «Ах! Які були очікування! А влада їх всі профукала!». Так, очікування були, але змін на краще очікувало 52% виборців, а 44% нічого хорошого від нової влади не очікувало і жадало реваншу своїх обранців. А якщо співставити не лише кількісні, але й якісні характеристики, якщо взяти до уваги, що оті 44% у плані організованості і рішучості у відстоюванні своїх інтересів суттєво переважали «прихильників демократії», то можна з упевненістю сказати, що кредит довіри, виданий новій владі 52% виборців повністю погашався анти-кредитом недовіри і агресивного відторгнення з боку адептів «кандидата від влади».

Парламент, який дістався у спадщину новому главі державі, назвати реформаторським теж дуже важко. Кучмісти, комуністи, безідейні ренегати і есдеки мали там більшість і лише наївні, або лукаві люди можуть твердити, що оту зграю вовків можна було б налаштувати на реформи, які йшли врозріз з їхніми кревними інтересами. Слід також зазначити, що фракції, які ситуативно приєдналися до Майдану (БЮТ і соцпартія) зробили це не заради участі у прогресивних перетвореннях суспільства, а заради доступу до корита (що чітко довели подальші події).

В Грузії після Революції троянд у владу прийшли переважно молоді люди з західною освітою, далекі від касти радянської номенклатури, які раніше ніколи не були у владі. Один з чільних грузинських урядовців Георгій Цхакая, згадував: «Якби мені сказали, що я буду займати пост в уряді Шеварнадзе, то я би дав ляпаса тому, хто це сказав. Це вважалося непристойним».

Переважна більшість ключових фігур в уряді Тимошенко із задоволенням працювали при Кучмі і починали кричати «Ганьба!» і «Кучму Геть!» лише тоді, коли їх відсторонювали від корита, або наступали на їхнє непомірне самолюбство.     

Звичайно, склад команди – не совісті лідера: Віктора Андрійовича ніхто не змушував тягнути на Майдан різний політичний мотлох. Однак, заради об’єктивності слід зазначити, що на той час креативна і відповідальна еліта в Україні ще не сформувалася. Грузія раніше дозріла до реформ, бо десовєтізація там відбувалася набагато швидше, ніж в Україні. «Грузії поталанило в тому сенсі, що все радянське дуже швидко зруйнувалося…», − ділився думками М. Саакашвілі.

Я не буду тут детально аналізувати, причини такого стану справ (тут зіграли роль і культурні бар’єри, які допомогли грузинам краще зберегти свою національну ідентичність, і відсутність повністю зросійщених промислових регіонів, і специфіка менталітету, і більш компактна економічна структура…), але факт залишається фактом: в Україні, на відміну від Грузії, «совок» залишається глибоко вкоріненим у національне буття і є потужним важелем, який систематично підриває нашу державність…

Одна з основних причин провалу реформ в Україні полягає в тому, що активізація національно-визвольного руху у 2004р. відбувалася за вкрай несприятливої внутрішньої та зовнішньої кон’юнктури. Позиції авторитарного, олігархічного режиму, проти якого зібрався Майдан, були ще досить міцні. Власне, головною ознакою повного банкрутства режиму є втрата ним контролю над апаратом насильства. У 2004р. правлячий режим зберігав повний контроль над силовими структурами (виступи окремих офіцерів на 5-му каналі погоди не робили). Від застосування сили владу утримував не гуманізм і не страх перед народом (досвід розгону масових акцій у неї вже був), а прогнозована реакція демократичної спільноти, яка мала потужні важелі впливу на нашу країну і була чітко націлена на зміну влади в Україні.  

Кучма не був політичним генієм, але він мав достатньо розуму, щоб усвідомити усю серйозність загрози для себе особисто і для благополуччя власної сім’ї у разі застосування санкцій з боку Заходу. Тому він поступився місцем, нав’язавши попередньо народові конституційну реформу. Однак тиск на Кучму з боку Заходу виявився ведмежою послугою українській демократії. Пересічних виборців і учасників Майдану, не знайомих із тонкощами закулісної гри, охопила ейфорія: «Ми стояли, ми перемогли! Давайте саджайте бандитів, змінюйте життя на краще, у нас з’явився шанс!».

Насправді ж позиції нової влади були ще дуже слабкими і вдаватися до рішучих дій у такій ситуації було рівнозначно політичному самогубству. Але щедрі обіцянки уже спокусили народ і ейфорія швидко змінилася розчаруванням та пошуком «рішучішого» лідера. Що з цього вийшло – ми всі прекрасно знаємо…

Знехтувавши «фаворитом Москви» Україна наразилася на шалений тиск з боку Північного Сусіда. А от тут демократична спільнота не поспішала підставити нам плече. Вона ретельно стежила за дотриманням новою українською владою демократичних норм і стандартів (точніше, норм і стандартів, встановлених державами, які вважають себе взірцем демократії), вустами уповноважених речників раз у раз нагадувала, що питання демократії не можуть бути виключно внутрішньою справою окремої країни. А коли РФ починала душити нашу демократію газом, то наші стратегічні партнери заявляли, що газові суперечки – то внутрішні проблеми двох держав, а у внутрішні справи вони не втручаються. Красно дякуємо вам, панове, за вашу незмінну підтримку!

Спаси, Боже, нас від наших друзів-демократів – з ворогами ми як-небудь самі впораємося!

Отже, з невдалої спроби здійснити революцію потрібно винести як мінімум три основних уроки.

1. Політична сила, націлена на конструктив, повинна уникати ситуативних, еклектичних об’єднань. Такі об’єднання сприяють захопленню влади, але надалі унеможливлюють прогресивні реформи, унаслідок чого втрачається сенс перебування при владі.
2. Не варто надто покладатися на допомогу ззовні. Внутрішній противник повинен бути подоланий власними силами. Якщо політична сила не здатна самотужки скинути існуючий режим, значить умови для зміни влади іще не назріли.
3. Потрібно вирватися з замкненого кола псевдо-демократії , нав’язаної нам суб’єктами байдужими/ворожими до нашої державності.

Коли я чую про необхідність боротися за чесні вибори, мені чомусь згадується роман Маркеса «Сто років самотності». Той, хто читав цю книгу, пам’ятає, що громадянські конфлікти, які довели до руїни описану в ній країну, почалися з боротьби за чесні вибори… А як починалися демократичні революції у країнах Європи, на які ми орієнтуємося? Ото ж то! Революції, приурочені до виборів – це (за рідкісним винятком) тупиковий латиноамериканський шлях. Цим шляхом ми у Європу ніколи не потрапимо.

Боротися треба за повне перезавантаження політичної системи…

Далі буде…