dniprovska

У І-неті зараз триває досить жвава полеміка з приводу Мінських угод. Одні вважають, що давши добро на укладення м’яко кажучи не дуже почесного для РФ перемир’я, Путін рукою Зурабова розписався у власній неспроможності підкорити Україну і буде потихеньку зливати так звану Новоросію та згортати агресію проти сусідньої держави. Інші спостерігачі тримаються іншої думки і припускають, що Мінське перемир’я є лише тактичним ходом, елементом «політичного танго», заспокійливим кроком назад, щоб зробити два кроки вперед, вдавшись до раптової, стрімкої атаки.

У світлі доступних для пересічного обивателя фактів обидві точки зору видаються логічними. Тож спробую і я рефлекснути на тему хитрих планів Путіна :)

Щоб прогнозувати поведінку противника, потрібно спочатку розібратися у його стратегічних намірах та первинних мотивах. Чого, власне, добивається ВВП, кинувши виклик всьому світові? Хоча Путіна не порівнював з Гітлером тільки лінивий, я все ж таки більш схиляюся до думки, що мотиви господаря Кремля більше подібні до мотивів, якими керувався цар Микола І, коли проводив «наступатєльно-оборонітєльную» політику і слав свої війська в Угорщину, щоб придушити процеси, які загрожували «поколєбать» внутрішній спокій Російської держави.

Владімір Путін за своєю природою не є ідеалістом-реваншистом, а являє собою тип прагматика-«охранітєля». Головна задача ВВП – зберегти існуючий у його країні суспільно-політичний лад і якомога довше протриматися на політичному Олімпі – бажано до самої смерті. Агресивна, реваншистська риторика, до якої останнім часом все частіше вдавався Президент РФ, судячи з усього не є його власною, вистражданою в процесі носіння важких валіз програмою, а типовим гебешним прийомом, суть якого формулюється наступним чином: «якщо процес неможливо зупинити – його потрібно очолити». Розгледівши у російському суспільстві потужні реваншистські, ультра-шовіністичні течі, Путін став вдаватися до квазі-нацистської риторики, маргіналізувавши праву опозицію, яка втратила більшу частину аудиторії. І на Україну він напав не тому, що йому в голову прийшла божевільна ідея об’єднати «раздєльоннийнарот», а тому, що Україна чітко продемонструвала намір вийти зі сфери впливу Кремля, що несло існуючій у РФ політичній системі, на чолі якої стояв В. Путін, смертельні загрози.

Режим так званої керованої/суверенної демократії, кістяк якої становлять «православні чекісти», стоїть на трьох китах: високих цінах на енергоносії, солідній частці «Газпрому» на європейському ринку, що дає можливість впливати на політику низки крупних європейських країн, і автократії, що дає можливість централізовано вилучати та перерозподіляти надприбутки від експорту вуглеводнів для забезпечення соціальної стабільності й лояльнсті до Центру гранично гетерогенних суб’єктів федерації.

Пробудження України-Русі – сплячого велетня Європи – загрожує зруйнувати цю євразійську «лєпоту» і скинути з вершин тих, хто її «ваяв». По-перше, Україна є однією з ключових ланок у системі європейської енергетичної безпеки. Усунення корупційних схем у сфері торгівлі енергоносіями та залучення інвестицій у економіку, які призведуть до модернізації енергоємної промисловості, освоєння власних запасів вуглеводнів та побудови альтернативних маршрутів експорту енергоносіїв дасть нам можливість не тільки побороти залежність від російського газу, але й самим стати експортерами, що радикально змінить розклади на європейських ринках.

По-друге, українська Революція Гідності – це плювок у хамське рило російського самодержавства і болючий удар по «национальной гордості вєлікороссов». Ну, ви ж самі розумієте, що автократична система існує лише доти, доки Акела не схибив. Тому Путін, чия психіка вже підірвана «синдромом Болотної», схибивши з Януковичем, накинувся на Україну, як скажений звір, якому вже нічого втрачати.

Але реакція на російську агресію з боку євроатлантичної спільноти виявилася настільки гострою та консолідованою, що сама по собі перетворилася на загрозу існуючого у РФ режиму, бо як би не потішалися над «смішними санкціями» придворні кремлівські пропагандони, вони повільно, але невпинно обезкровлюють російську економіку, загрожуючи їй колапсом. І перед Путіним стала дилема: або відмовитися від подальших атак на Україну і позбавити Крим сухопутного коридору, а лохотрат – реаліті шоу: «Новороссія в огнє», котре відволікало його від насущних економічних проблем, або продовжувати перти на рожон західних санкцій і послідовно доводити економіку країни до цугундеру. Тому Пуйло взяло тайм-аут.

Однак, було б наївно вважати, що Путін залишить Україну в спокої. Адже він прекрасно розуміє, що Незалежна, процвітаюча Україна і Велика Росія від Камчатки до Кенігсбергу – речі абсолютно несумісні. Але навряд чи найближчим часом російська агресія скине маску і постане перед світом у повний зріст. Агресор швидше за все, буде продовжувати гібридну війну, комбінуючи перекидання через кордон солідних порцій «зелених чоловічків» та розкол країни зсередини через роздмухування конфлікту між елітами та дестабілізації українського соціуму.

Путін ще сподівається на повторення сценарію 2005-2010 р.р., коли конфлікт між Президентом і Парламентом призвів до обезголовлювання військового та зовнішньополітичного відомств, підпорядкованих Главі Держави, і поставив країну на межу конституційного перевороту, котрого з трудом вдалося уникнути. Звичайно, зараз розклади у ВР дещо інші, ніж декілька років тому, а нові вибори якщо і не призведуть до радикального оновлення політикуму, то принаймні, суттєво скоротять кількість українофобської наволочі у Вищому Законодавчому Органі. Але сподівання наших воріженьків зруйнувати нашу державу нашими ж руками ще, нажаль, не зовсім марні.

Відголосками підкилимних олігархічних воєн є систематичні «тьорки» між добровольчими батальйонами (що знаходяться у відомстві МВС, підпорядкованому Кабміну) та ЗСУ (підпорядкованими Президенту). І резонанс цих відголосків може бути таким, що за певних обставин рознесе воєнну і державну машину на друзки.

Путін може спробувати зірвати вибори до ВР, розпочавши масоване вторгнення якраз напередодні парламентських перегонів, змусивши Порошенка запровадити військовий стан. Законсервувавши гнилу ВР, сформовану під дбайливим керівництвом А.П. Клюєва, Путін почне шалене підвищення ставок, сподіваючись, що [З]Рада та полохлива європейська спільнота врешті-решт погодяться на компроміс – себто на федералізацію.

Є ще варіант: залишити в Україні гнійник у вигляді бандитської резервації на Донбасі і на більш-менш тривалий час згорнути агресію, щоб українці, позбувшись дамоклова меча окупації, розслабилися і почали займатися своїми улюбленими справами: гризнею та самопоборенням. А увагу російського суспільства переключити на інший об’єкт. Таких можливих об’єктів три: Прибалтика, Карабах і Казахстан. Найбільш вірогідною, НМД, є агресія проти Казахстану. Країни Балтії все-таки – члени НАТО. Карабах – не вкладається у розкручений тренд збирання «раздєльонного народа», під який вже заточили колективну свідомість росіян. А от «Кримнаш» чудово трансформується у «Байконурнаш».

І якщо проводити історичні аналогії, то очікувати слід не пакту Путін-Меркель по аналогії з пактом "Молотова-Ріббентропа (Меркель зараз виступає скоріше у ролі Чемберлена), а пакту Лаврова-Ван І...