dniprovska

Існує як мінімум три емоції, котрі на війні (та й у будь-якій критичній ситуації) завжди призводять до поразки, а саме: паніка, відчай, та ейфорія від перших перемог. Саме на введення українського суспільства у такі емоційні стани і працює інформаційна машина противника.

Паніка зазвичай сіється повідомленнями на тему: «нас зливають!» Порошенко злив Донбас і Крим! Він уже про все домовився з Путіним! І Коломойський уже про все домовився з Путіним! Штаб зливає АТО, кидає хлопців під обстріл! Хоче знищити у війні цвіт нації! Реальні втрати у ЗСУ приховуються – рахунок вже йде на тисячі! У Луганськ/Донецьк/Макіївку прямує колона російських танків! Скоро до Києва дійде! Куди дивиться штаб АТО?! Усі на Віче! Геть генералів-зрадників!

І чим швидше скорочується територія, контрольована російськими окупантами, тим більше істерик на тему «нас зливають!».

Професійні маніпулятори, котрі вкидають у інформаційний простір подібні месиджі, прекрасно знають таку властивість українського соціуму, як хронічна недовіра до власних лідерів. Якщо росіянам властиво сліпо вірити своїм політичним кумирам, то українці зазвичай демонструють невиправдано хамське й зневажливе ставлення до власного політичного проводу. (Заради справедливості слід зазначити, що така риса властива не лише українському етносу, але й іншим народам, котрі тривалий час перебували у стані бездержавності й пройшли крізь сито негативного відбору. Почитайте хоча б ірландського письменника Дж. Джойса, ознайомтеся з біографією Парнела – видатного діяча ірландського відродження, щоб переконатися, що не ми одні такі бовдури, не ми одні закидаємо камінням власних поводирів).

Зараз усі, кому не лінь, проводять «розбор польотів», на всі лади критикуючи антитерористичну операцію на Донбасі. Я далека від думки, що АТО проходить ідеально, що в Штабі у нас сидять самі Сірки та Наполеони. Але велемудрі аналітики та експерти чомусь викладають результати своїх аналізів не на військових форумах, чи сайтах, призначених для спеціалістів, а в жежешечках, вкантактіках та мордокнижечках. Така собі «військова наука для чайників», «хозяйкє на замєтку». Хоча здоровий глузд підказує: для рядового обивателя детальний аналіз військових операцій, які проводить генштаб, ніякої корисної інформації не несе, бо людина, не знайома з військовою справою, позбавлена повної і точної інформації про стан справ у ЗСУ та оперативну обстановку, не здатна оцінити наскільки конструктивною є критика, і наскільки правильними є дії Генштабу, але маючи на рівні підсвідомості глибоку недовіру до власного політичного керівництва та генералітету, «хаває» усе, що пишуть їй диванні експерти і впадає в паніку та істерику. Звідси – протести «солдатських мамок» та істеричні заклики «Негайно закрийте кордон з РФ! Дайте добровольцям зброю! Люструйте ментів! І.т.д, і.т.п.».

Зверніть увагу, як синхронно вкидаються в інформаційний простір месиджі: НЕГАЙНА люстрація МВС, звільнення «генералів-зрадників» (без вказівки на конкретні прізвища та доведені факти зради) та надання зброї добровольцям. Припустимо, керівництво прийняло рішення вичистити всю міліцію та армію і провести публічні, показові судові процеси над злочинцями в погонах. Це загострить і без того непрості стосунки між новою владою, що прийшла з Майдану, і органами правопорядку, які унаслідок масштабних чисток можуть на певний час втратити функціональність та мотивацію до виконання службових обов’язків. Заміна одних паркетних генералів на інших навряд чи збільшить боєздатність української армії, бо боєздатність забезпечується КОМПЛЕКСОМ чинників, а не лише майстерністю та патріотизмом генералів. Та й навіщо міняти керівництво армії, яка демонструє абсолютно очевидні успіхи в очищенні нашої території від окупантів???

Не підвищить рівня боєздатності і видача зброї усім, хто оббиває пороги військкоматів та проситься у добровольчі батальйони, бо в нашому суспільстві бовтається величезна кількість агентів ФСБ, прихованих ворогів нашої держави і просто психічно нестійких осіб, яким хочеться постріляти.

А тепер давайте складемо всі ці частинки конспірологічного паззлу до купи – і в нас вийде дуже цікавий сценарій. Росія розгортає масштабні провокації, або ініціює повномасштабне військове вторгнення, яке відтягує на себе збройні сили. Зграя озброєних «добровольців», невдоволених тим, як нею командують паркетні генерали на чолі з «Петею Вальцманом», з усією амуніцією йде на Київ, влаштовувати третій майдан, тоді як органи правопорядку, озлоблені та деморалізовані, не мають ні бажання, ні можливості протистояти збройному перевороту – держава занурюється у хаос з усіма похідними наслідками… Подібний сценарій уже озвучив лідер однієї дуже радикальної партії.

Звичайно, ті, хто читає та ретранслює різні «інсайди» та «аналітику» не хоче розпаду держави. Люди хочуть, як краще… Але благими намірами, як відомо, вимощена дорога до пекла.

Протилежним маніпуляційним прийомом, покликаним ввести суспільство у стан ейфорії, (орієнтованим на природжених оптимістів) є посили типу «всьо харашо прекрасная Маркіза!». Пуйло давлять санкціями, наші хлопці на Донбасі давлять колорадів – скоро повернуть Крим і візьмуть Москву… Ну, ми ж знаємо, що боєць має найвищі шанси вилетіти в нокаут, коли вирішить, що противник уже практично переможений і розслабляється. Український народ і українська арміє, безперечно, демонструють помітні успіхи у відстоюванні своєї Незалежності та територіальної цілісності, і санкції не такі чепухові, як це намагається показати російська сторона. Але до остаточної перемоги ще далеко, і розслаблятися ще рано. Санкції, безперечно, б’ють по російській економіці, але мають відкладений ефект. А завершення АТО не Донбасі – це тільки півділа. Поки РФ не відмовиться від планів дестабілізації України і перетворення її на сіру зону – спокій нам буде тільки снитися. А відмова настане не так скоро, як ми того хочемо.

Від ейфорії до відчаю у нас – 1 крок. Як тільки перші успіхи зміняться тимчасовими поразками і невдачами – у інформаційний простір вкидається месидж «Путін всіх переграв!» Проти путінського лому немає прийому. Захід пасує перед Путіним. Усе йде за планом Путіна. Захід здав Україну. Українське керівництво припустилося фатальної помилки, коли здало Крим/не ввело військовий стан/не припинило економічне співробітництво з РФ, тощо. Перспективи України туманні… і.т.д, і.т.п.

Нажаль, українцям (на відміну від наших ворогів) бракує глибокої віри в себе, в своє право і правоту, в те, що Бог/Історія – на нашому боці. Воно й не дивно: у росіян за плечима – 500 років перемог і реваншів, а в нас стільки ж років поразок і поневірянь. Тому ми так легко кидаємося від ейфорії до відчаю і з такими складнощами виробляємо в собі спокійну рішучість…

Іще одна «модня» фішка, яка зараз гуляє по і-нету та ЗМІ – це «Донбас – друга Чечня». Що Донбас уже ніколи не полюбить Україну і не простить їй (чого? Звільнення від російських окупантів?) – а тому, щоб Донбас залишився у складі України, йому потрібен свій Кадиров. Ця ідейна маячня – породження хворого на шовінізм мозку російських політтехнологів, яка акуратно вкладається в голову українців за допомогою лукавих пропагандистів та корисних ідіотів. Росії не вдалося ні розібрати Україну на федерацію, ні сколотити в ній Придністров’я. Залишилася програма-мінімум: перетворити Донбас на де-факто незалежний анклав, який висітиме гирею на ногах Києва.

Той, хто патякає про «Українську Чечню» не розуміє, або намагається приховати глибинну відмінність між природою чеченської війни та війни на Донбасі. Війна на Кавказі – це національно-визвольна війна, що опиралася головним чином на внутрішній ресурс, у якій народ Ічкерії продемонстрував гранично високий рівень мотивації та жертовності унаслідок чого величезна імперія так і не спромоглася його підкорити і нині платить йому данину.

Те, що відбувається нині на Донбасі – це інтервенція, яка маскується під громадянську війну і сепаратизм. Усе керівництво рейкових «республік» призначається у Москві, кістяк так званого «ополчення» складають російські бойовики, найманці та офіцери спецслужб. Більш того, окупанти постійно жаліються, що ліниві жителі Донбасу не бажають воювати «проти хунти», а розбігаються, як таргани, в різні боки. Тому ніякого Кадирова на Донбасі не потрібно. Не заслужив він собі Кадирова. Донбасу потрібна адміністративна реформа, люстрація та модернізація виробництва. Але перш за все його треба очистити від російських окупантів, та воздати по заслугах зрадникам і колаборантам.

Ну а споживачам різного інформаційного сміття можна лише порадити: при перших нападах паніки, ейфорії, чи відчаю – спробувати відірватися від екрану/монітору, зосередитися і помислити над тим, чим кожен з них конкретно може докластися до нашої спільної перемоги.