ПОСТВИБОРЧЕ

[dniprovska]

(фото з uzoranet

28 жовтня відбулися вибори до Верховної Ради. Ті, хто потрапив у Раду, п’ють шампанське, хто не потрапив – ковтають сльози, розмазують туш по щоках і заявляють про наміри боротися за крісло президента.

Склад нової ВР буде якщо і не корисним для держави, то, принаймні, цікавим. Опозиційні партії в сумі набрали більше голосів за списками, ніж партія влади, і у день виборів у ефірі продзвеніло грізне слово «імпічмент». Та прокинувшись наступного ранку й похмелившись, опозиціонери прикрутили звук. Мова пішла вже не про імпічмент і не про парламентську більшість, а лише про недопущення конституційної більшості ПР у ВР. От із цього треба було б починати. Максимум на що здатна нинішня опозиція (якщо вона взагалі на щось здатна) – це недопущення внесення змін до Конституції.

Комуністи нарешті отримали повноцінного спарринг-партнера. Товаріщі останнім часом розслабилися, розлінилися, втратили пильність і наїли собі пуза, що ті буржуї. Але у Раду зайшли славні хлопці-бандерівці і вони покажуть комунякам, де раки зимують. Сесії Ради нового скликання обіцяють бути ще більш видовищними, ніж попередні. Тріщатимуть рубахі й вишиванки, лунатиме відбірна лайка на мові і язикє, можливо, навіть кров проллється. Партія влади тим часом ухвалюватиме дуже корисні для себе закони. Але хто на це звертатиме увагу? Увага буде прикута до того, як КПУ і ВОС одне-одного забороняють. Кого не доб’ють у Раді кулаками, будуть добивати сарказмом у Шустера. Show must go on...

Але це все буде завтра. Сьогодні ж можна було б поздоровити усіх проходимців, пардон, прохідних з потраплянням у Раду. Можна, якби не рекордно низька явка – 57 відсотків – найнижча за всю історію Незалежності. Явку ЦВК оголосило з запізненням, тож можна припустити, що насправді вона була ще нижчою, а ті, хто рахує голоси, її трохи підкачали. І якщо говорити про реальний рівень підтримки політичних партій в Україні, то всі красіві цифри, які оприлюднюють ЗМІ, треба ділити на два. А те, що намалювала собі партія влади – на два з половиною, мінус ті, що голосували на дому і в закритих закладах. (У МШФ easternwestern є дуже цікаві цифирки на цю тему:  http://easternwestern.livejournal.com/16055.html)  

«Низька явка і в Європі буває», − скажуть знавці. Буває. Але в Європі з її глибоко вкоріненими демократичними традиціями, налагодженими ринковими механізмами та відпрацьованими алгоритмами цивілізованого вирішення конфліктів розчарування громадян у політичних силах не є таким потенційно загрозливим, як в Україні, яка застрягла в перехідному періоді і потребує докорінного реформування всіх сфер життя.

Зараз усі, хто отримав білет у будівлю під куполом, будуть трястися над своїми мізерними відсотками, битися за шматок солодкого пирога і ніхто не здогадається замовити спеціалістам соціальний портрет Того, Хто Не Прийшов На Вибори. Цього мільйоноголового Противсіха, який продинамив свято демократії.

З великою долею впевненості можна стверджувати, що середньостатистичний «пофігіст» не є пенсіонером – пенсіонери дружно проголосували за КПУ, ПР, «Батьківщину», та, почасти «Свободу». Не є він і затюканим бюджетником. Швидше за все це – достатньо молода, самодостатня і незалежно мисляча людина. Існує думка, що вибори ігнорують переважно пасивні, аполітичні, зациклені на приватних справах люди. Почасти це вірно. Але було б невірно вважати, що людина, яка полінилася прийти на виборчу дільницю і проявити свою громадянську позицію, на акцію протесту тим паче не вийде. Так що всьо нормально. Серед знайомих мені «пофігістів», які у день виборів так і не встали з дивану, популярною є думка, що для покращення життя народу потрібно вишикувати всіх наших очільників у ряд і видати по них чергу з кулемету. Або розвішати догори ногами на майдані.

Так що сюрпризів слід чекати не стільки від «щирих-свідомих», які віддали свої голоси оперетковій «Свободі» (коли настане клясична революційна ситуація, Тягнибок забуде дома патрони), скільки від тих, хто зневірився у можливості щось змінити через демократичні процедури, але не втратив бажання і потреби щось змінити. У болоті, що називається «українське суспільство», водяться такі чорти, про існування яких наші політологи-соціологи не здогадуються, або здогадуються, але не бажають турбувати своїми відкриттями тих, хто фінансує їхні «незалежні» дослідження.

В принципі, головна трагедія нинішніх виборів полягає не в тому, що вони сфальшовані, а в тому, що нікого було обирати. В наступному парламенті (як, власне і в попередніх) не буде жодної нормальної партії, здатної дбати про національні інтереси. Навіть фракції такої може не бути, а якщо утвориться, то буде наймізернішою за всю історію Незалежності. І це в умовах, коли економіка держави балансує на краю прірви, а зовнішньополітична кон’юнктура є вкрай несприятливою.

В суспільстві існує колосальний запит на нового лідера, на третю силу, але воно ніяк не може розродитися повноцінним, життєздатним плодом. Лідери і партії, які видають себе за нові сили, обтяжені родовим прокляттям української політики: безідейністю, безвідповідальністю та ренегатством. Це – продукти віртуального інкубатору, люди з ящика, які зуміли полонити душі виборців красивою картинкою. Точніше, душі тієї частини електорату, який не звик питатися, а що конкретного зробили ті, хто обіцяє нам золоті гори, чи є за їхніми спинами інтелектуальний потенціал та позитивний досвід управління суспільними процесами. Головне – що вони сказали.

Іноді здається, що наш народ настільки вихолощений віковим поневоленням і двадцятилітнім безпрєдєлом, що здатен плодити лише політичних виродків та пігмеїв, що в нього немає майбутнього, раз він довіряє керувати собою отаким типам. Але надія вмирає останньою. І хоча Україна вже напівмертва, вона ще потроху жевріє, а значить ще є слабенька надія, що вона врешті-решт стряхне з себе непотріб, який іменується українським політикумом і дасть дорогу лідерам, за яких не буде соромно перед світом…