Про війну і мир

[dniprovska]

Si vis pacem, para bellum

За 23 роки Незалежності українці частенько міняли свої політичні вподобання. Але вісь, навколо якої оберталося наше політичне та соціальне життя, залишалася незмінною: «аби тіки не було войни».

Ми дуже пишалися своїм миролюбством і наївно вірили, що раз ми не грякаємо зброєю і не зазіхаємо на чужі терени, то вірогідність стати жертвою агресії дорівнює нулю. Ми здавали стратегічні позиції нахабному, агресивному сусідові, повторюючи, як мантру, старий заяложений афоризм: «краще поганий мир, ніж добра сварка», не усвідомлюючи, що ПОГАНИЙ мир ніколи не буває ТРИВКИМ. На те він і поганий, що в ньому зріють нерозв’язні протиріччя і смертельні образи, і чим довше вони ховаються під мирним покровом, тим гострішим буде наступний конфлікт.

Гнилий мир, куплений ціною ганебних компромісів та принизливих капітуляцій, не тільки нетривкий, але може стати не менш убивчим, ніж війна. Ви тільки вдумайтесь: за мирне десятиліття населення України скоротилося на 5 мільйонів.

Так, наші люди не гинули на полі битви, але націю убивали бандитські кулі й кастети, бо в країні, де «двічінесудимий» може обіймати вищі державні посади, розгул злочинності – звичайна річ. Її давили колесами мажори. З неї вибивали свідчення злочинці в погонах. Вона труїлася алкоголем і наркотиками, бо відсутність соціальних ліфтів та чітких моральних орієнтирів породжує шалений попит на опіум. Її гробила корумпована медицина, її давили в зародку злидні, бо пересічна українська сім’я не в змозі якісно забезпечити більш, ніж одну-дві дитини…

Ми зараз оплакуємо наших загиблих вояків, а тим часом значна частина (якщо не більшість) втрат обумовлена непрофесіоналізмом, здирництвом та зрадництвом «паркетних генералів» та жалюгідним матеріальним забезпеченням збройних сил, які ми в пориві нерозважливої миролюбності занехаяли.

Тож слід визнати, що наша хвалена миролюбність була не чим іншим, як малодушністю та легковажністю. Воно й не дивно. Адже наша нація є продуктом негативного відбору.

Колись хижі спартанці задля зміцнення влади над ілотами проводили каральні рейди, під час яких планомірно вбивали найбільш здорових і вправних ілотських юнаків, щоб позбавити поневолену спільноту пасіонарних елементів. Приблизно те ж саме відбувалося і з нашим народом. В силу фатальних, несприятливих обставин усі безкомпромісні, войвничі, волелюбні суб’єкти були приречені на загибель, або витіснялися на маргінес. Виживав і обіймав високе соціальне становище лише той, хто зрадив, пристосувався, відсидівся. Вони ж і передавали свою життєву стратегію нащадкам.

Тому не дивно, що потомки ренегатів і пристосуванців, стикнувшись із небезпечними викликами, ховають голову в пісок, торгуються, домовляються, замість того, щоб згуртуватися і дати гідну відсіч ворогові. Але природа завжди бере своє. У кожній спільноті, з покоління в покоління, відтворюються пасіонарії. І за сприятливих умов саме пасіонарні особистості піднімаються на верхні щаблі суспільства і стають його поводирями.

Тому війни не варто боятися, як не варто її і розв’язувати. Але до війни треба бути готовими. І сприйняти її як випробування, як шанс, що дозволить суспільству розібратися хто є хто і очиститися від мертвих нашарувань історії…

Comments

[hors_bor]

Дуже влучно написано!

І добре, що все ж ці пасіонарії таки є, і з часом (як я помічаю) їх буде ставати все більше. Складається враження все таки, що ми почали вибиратися з деструктивного старого болота...

[dniprovska]

Так. І нарешті ми почали гуртуватися і гуртом боротися.