![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
dniprovskaПРОДОВЖЕННЯ, початок у попередньому пості: http://dniprovska.livejournal.com/13858.html
Наразі існує ІІІ типи завдань, що стоять перед прогресивною частиною українського суспільства: довгострокові, середньострокові та короткострокові. Довгострокове (кінцеве) завдання − побудова розвиненого громадянського суспільства. Середньострокове – проведення системних реформ, спрямованих на розширення та зміцнення економічної й соціальної бази громадянського суспільства і створенні умов для духовного відродження. Короткострокова ж мета полягає у недопущенні інтеграції України у реакційні пострадянські структури під егідою РФ. Якщо ми не вирішимо цієї безпосередньої задачі, то на наступних можна поставити хрест, тож зосередимося спочатку на ближніх цілях.
Україна зараз є дуже вразливою перед агресивними демаршами Північного Сусіда. Причин тут декілька:
1) Вкрай низький професійний і моральний рівень переважної більшості провідних українських політиків − у нас іще не було такої короткозорої й безвідповідальної влади і такої брехливої й безпорадної опозиції.
2) Наявність у складі потужних політичних сил та державних структур агентів зовнішнього впливу, котрі, на відміну від недолугих українських політиканів мають високу кваліфікацію і діють відповідно чітким інструкціям.
3) Низький рівень політичної культури електорату, нерозвиненість навичок самоорганізації, самоврядування та відстоювання своїх базових інтересів цивілізованими методами, що робить реакцію населення на дії влади непередбачуваною і неадекватною.
4) Плачевний стан економіки.
5) Відсутність надійних зовнішньополітичних партнерів, здатних надати симетричну підтримку в протистоянні з РФ.
6) Глибокі розбіжності між публічними деклараціями українських політиків і їхніми реальними намірами. Цей чинник слід виділити окремо, адже він робить політичні процеси в країні ілюзорними, збиває з толку електорат і перетворює його на зручний об’єкт маніпуляцій.
У свідомості більшості пересічних українців закарбувався стереотип: Янукович і ПР – проросійська авторитарна сила, яка намагається повернути Україну в лоно Росії і назавжди відірвати її від Європи та демократії. Опозиція, відповідно, виступає за європейський курс, за демократію і державність. Але все не так однозначно.
Звичайно, немає ніяких сумнівів, що ПР ментально ближче до Росії. Але переважна більшість її впливових членів абсолютно не зацікавлені в економічній інтеграції у пострадянський простір. Вони прекрасно розуміють, що у такому випадку їхні заводи-газети-пароходи будуть поглинені більш потужними російськими олігархами, а їхній лідер перетвориться на губернатора Малоросії, якого вони ж самі потім не зможуть змінити, якщо щось не так. Якби ПР і персонально Янукович хотіли бути з Путіним «навіки разом», то ми давно б були вже і у Митному Союзі, і трубу б росіянам продали – це діло дуже скоре – то в ЄС важко вступити.
Проблема в тому, що на відміну від попереднього «проросійського» президента Кучми, який добре розумів роль культурних бар’єрів у збереженні економічного суверенітету, ПР намагається виторгувати собі більшу частину економічного простору, здавши простір гуманітарний. Але це лише розпалює апетити Господаря Кремля і породжує зневажливе ставлення до еліти, яка торгує тим, чим торгувати не належить.
Тактика ПР у стосунках із російськими партнерами нагадує поведінку не вельми цнотливої жінки, яка задрала спідницю, щоб задобрити агресивного альфа-самця, а потім почала пручатися і рішуче заявляти, що «стільки давати не обіщала, разок дала – і хватить, совість же ж нада імєть!»…
Однак, за абсолютно дикою, антиукраїнською політикою ПР в гуманітарній сфері майже не видно логічних і доцільних кроків у сфері енергетичної безпеки: зменшення об’ємів закупівлі російського газу, кроки у напрямку диверсифікації джерел постачання, співробітництво з розвиненими державами у сфері розробки нових газових родовищ, тощо. Правда усе це потрібно було робити раніше, років 5 тому, але ПР була зайнята дискредитацією помаранчевих і заграваннями з власним проросійським електоратом, однак, краще пізно, ніж ніколи. Кроки, спрямовані на здобуття енергетичної незалежності, страшенно дратують росіян і вони використовують усі засоби, щоб не допустити зіскакування України з російської енергетичної голки. В тому числі і Об’єднану Опозицію.
Опозиція, на відміну від влади, позиціонує себе як патріотична, демократична, проєвропейська сила. Цьому можна було б вірити, якби не поведінка провідних опозиціонерів під час перебування у владі. Якби не було спроб ухвалення закону про держслужбу, який зобов’язує всіх українських чиновників знати російську мову; явного підігравання Росії у питаннях НАТО та інтервенції у Грузію, відвертого нехтування Конституцією, спроби державного перевороту, кабальних газових контрактів; блокування усіх ініціатив, спрямованих на залучення України до європейського енергетичного простору; звільнення міністра закордонних справ за симетричну реакцію на демарші російського керівництва; спроб «злити» Росії стратегічні об’єкти (ОПЗ); підхіхікування Путіну і підспівування Мєдвєдєву, активного залучення російських політтехнологів до президентської кампанії №1 і №2 Об’єднаної Опозиції, які перетворили їхній імідж на посміховисько…
Отже, сприймати протистояння ПР−ОО, як протистояння проросійського і проєвропейського, демократичного і авторитарного є абсолютно невірним. Їхня боротьба – це розборки двох банд, двох феодальних кланів (розбавлених блазнями у вишиванках і косоворотках), які змагаються за право збирати дань з народу і виводити її в офшори, і заради шкурних інтересів не зупиняться ні перед чим. Різниця лише в тому, що члени голубої банди відзначаються високим рівнем дисциплінованості, спаяні круговою порукою і з’ясовують стосунки «під килимом», а бандити-«демократи» демонструють низький рівень солідарності і дисципліни і схильні виносити конфлікти на публіку.
У цих двох шулерів приблизно однакова кількість козирів у рукавах. Партія влади стрімко втрачає підтримку в суспільстві, але тримається на плаву завдяки інертності й байдужості електорату і лояльності чиновницького апарату та силових структур. Однак у Януковича і Ко дуже хиткі міжнародні позиції. У опозиції, навпаки, майже немає внутрішніх важелів впливу, зате вона активно залучає підтримку міжнародної спільноти, яка перестала вбачати у чинній владі зручного партнера. А коли впливові міжнародні гравці втрачають повагу і довіру до дрібнішого суб’єкта, то їм потрібен лише привід, щоб розпочати процес усунення його від влади. Таким приводом є вибори до Верховної Ради.
В принципі, існуючий в Україні режим не вартий ні поваги, ні співчуття. Але перш, ніж долучатися до процесу його повалення, потрібно поставити одне важливе питання: а хто ж прийде на його місце? У очах міжнародної спільноти, яка пильно стежитиме за ходом виборів і виноситиме вердикт, головним опонентом режиму Януковича є
Об’єднана Опозиція. Заміна ПР на ОО дуже вигідна Кремлеві. На зміну добре організованій еліті, здатній спільними зусиллями захищати свій життєвий простір, прийде еклектична, безалаберна, недисциплінована політсила, чия популярність у базових регіонах уже давно пройшла свій пік і яка органічно не сприймається населенням зросійщеного Південного Сходу. З точки зору викручування рук і захоплення у братні обійми ОО є ідеальним партнером для кремлівських реваншистів.
Щоправда ПР і особисто її Лідер зробили усе, щоб дестабілізувати ситуацію перед виборами. Останній «перл» законотворчості – мовний закон – явний тому приклад. Ідея прийняти подібний акт у «фірмовий» донецький спосіб, напевно, народилася там же, де і порада посадити Тимошенко. Віктор Федорович, який, судячи з усього, збирається піднести очільникові РФ язик на блюді у обмін на газ, знову міняє шило на мило (як це вже сталося під час укладення Харківських угод), не прорахувавши довгострокових наслідків свого рішення.
Упевненість регіоналів, що після «нагинання» опозиції за неї ніхто не буде голосувати є дуже перебільшеною. Велика кількість людей буде голосувати не ЗА ОО, а ПРОТИ ПР, особливо після того, як їм розкажуть скільки грошей піде на русифікацію. Ті ж суб’єкти, які вже розкусили гнилу сутність Об’єднаної Опозиції, можуть проголосувати за радикалів, які вміють створювати шумовий ефект, але за рівнем політичною культури не вельми відрізняються від ПР. А чим більше шуму буде під час і після виборів, тим краще для тих, хто мріє дестабілізувати ситуацію в Україні. Я не здивуюся, коли до боротьби за чесні вибори долучиться і комуністична партія, чиї лідери-опортуністи, обурені брудними махінаціями, повилазять зі своїх маєтків і разом із «демократами» та махровими націоналістами почнуть махати червоними знаменами перед носом у Гаранта, відстоюючи права трудового люду.
Одним словом, готується сценарій «Навіки разом», варіаціями якого є УБК-2 (точніше, УБЯ) або новий ПРиБЮТ.
Кажуть, історія вчить тому, що вона нічому не вчить, але є приклади коли народи добре засвоювали уроки історії, тож і нам варто постаратися не наступати двічі на одні й ті ж граблі. При всій повазі і співчутті до рядових учасників акції «Україна без Кучми», яких безвідповідальні політикани вивели на вулиці і кинули на щити ОМОНу, слід визнати, що ці події мали дуже негативні наслідки для Держави.
Один апологет ОО так виправдовував плачевні наслідки цієї акції: от Кучми немає, а Україна є! По-перше, Кучма нікуди не дівся. Опосередковано, у особі так званих кучмістів, які формували каркас його режиму, він і досі присутній у політичному житті. Причому значна кількість їх (Волков, Кужель, Тігіпко, Литвин, Рибаков та ін.) були у той чи інший спосіб заведені у владу особою, яка голосніше всіх репетувала «Кучму геть!». По-друге, УБК обернулася «Україною без європейських перспектив», розколотою навпіл, із енергетичним зашморгом на шиї.
Касетний скандал звів нанівець усі зусилля, спрямовані на покращення відносин із Заходом і здобуття енергетичної незалежності, і змусив правлячий режим шукати опору у донецького клану та роздмухувати конфронтацію між Сходом і Заходом. А Україна, відторгнута від європейського співтовариства, міцно посаджена на голку Газпрому – це не держава, а територія, і той факт, що нею вже не править така одіозна персона як Л. Кучма сам по собі не вельми нас тішить.
Існує думка, що головна проблема українців – у їхній надзвичайній терплячості. Насправді ж проблема в тому, що як і більшість народів, чий характер спотворений віковим поневоленням, ми не здатні ні свідомо терпіти, ні рішуче і послідовно боротися. Політичні процеси часів Незалежності – явний тому приклад. Коли Кучма захопив владу і на початку своєї першої каденції почав проводити явно антиукраїнську, антидержавну політику, ми мовчали в шмат. Коли ж Гарант нарешті одумався і почав робити сякі-такі реформи та залучати країну до цивілізованої спільноти, у нас нарешті урвався терпець: ми сказилися, почали кричати «Кучму геть!» і жбурляти в нього коктейлями молотова, які зрикошетили і вдарили по нас самих… Є небезпека, що і на цей раз станеться щось подібне.
Той, хто має справу з режимами, створеними елітою Сходу, повинен враховувати, що ці суб’єкти керуються не державною логікою, а первісними інстинктами. І у разі настання політичної кризи поводяться не так, як керівники цивілізованих країн, котрі добровільно йдуть у відставку, коли виявляється їхня нездатність навести лад у державі, а як крупний хижак, що потрапив у пастку, і не щадить нікого, рятуючи власну шкуру. Тому перш, ніж замахуватися на такий режим, потрібно добре зважити, чи зможемо ми його приборкати у стані страху і люті.
Українцям можна братися за вила лише за присутності двох ключових передумов: наявності потужної політичної сили, що має міцну базу на обох берегах, і настання у РФ глибокої системної кризи, яка змусить її керівництво зосередитися виключно на внутрішніх проблемах (широкомасштабних протестах, наприклад) і залишити на певний час нас у спокої. За відсутності таких передумов спроба силового повалення влади є самогубною авантюрою і нищівним ударом по Державі.
А ще краще взагалі не братися за зброю з огляду на те, скільки у нас атомних електростанцій, складів зброї, газогонів, комунікацій, шкідливих хімічних виробництв, тощо. Якщо усе це бабахне, то буде така Руїна, яку жоден кобзар не оспіває…
То що ж тепер робити свідомій громадськості, якій знову пропонують вибір між біло-блакитним хроном і біло-червоною редькою, вирощеними на кремлівських грядках? Усе залежить від того, як трактувати значення наступних виборів до ВР.
З цього приводу існує дві протилежних і однаково хибних думки. Першу культивує ОО і т.з. «прохідні» та «технічні» партії, які запевняють нас, що вибори до ВР – це доленосний, переломний момент. Після цих виборів 226 сміливих кошенят порвуть 224-х жирних котів і зупинять бульдозер Януковича (на шляху до Європи, звичайно, бо внутрішні перешкоди він майже усі зім’яв і проїхався по «апазиції» вздовж і впоперек). В принципі, точка зору опозиціонерів не позбавлена логіки. У ПР не повинно бути 300 голосів, які дозволять їй прийняти нову конституцію і обрати президента у парламенті та наробити інших неподобств, наприклад, ввести другу державну.
Але індивіди, які гордо іменують себе народними депутатами у своїх хитромудрих розрахунках не враховують головного персонажа політичної містерії, а саме: НАРОД. Якщо народ не хоче терпіти політичний режим, то ніякі нові конституції не допоможуть йому втриматися при владі. А якщо авторитарний режим ще не втратив позиції у суспільстві, він знайде привід, щоб не віддавати владу. Його гнатимуть у двері, а він лізтиме у вікно.
Історія Конституційної Реформи – яскравий тому приклад. Десь у 2003р., напередодні виборів, тодішня опозиція заблокувала трибуну, щоб не дати владі прийняти реформу, яка обмежує повноваження майбутнього президента.
Тоді влада пішла іншим шляхом: оголосила кандидатом від влади крутого донецького хлопця, роздмухала протистояння між сходом і заходом, налякала сепаратизмом демократичну спільноту і нав’язала суспільству реформу...
Правда, хибною є і протилежна думка, яку артикулюють деякі «незалежні» політологи, що працюють на сусідню державу. Вона полягає у тому, що ці вибори нічого не значать, бо режим Януковича все одно буде зметений народними повстаннями десь наприкінці 2012, або на початку 2013 року.
Вибори 2012 важливі в тому плані, що коли настане момент біфуркації (простимульований ззовні) і неоковирна фігура Гаранта захитається у різні боки, потрібна порція маси і енергії, яка спрямує його вибір у конструктивному напрямку, подасть руку і не дасть привалитися до кремлівської стіни.
Парламент 2012 є перехідним, він повинен бути таким, який упорається із короткостроковим завданням: утриманням за будь-яку ціну євроатлантичного вектору і кроків, спрямованих на забезпечення енергетичної незалежності.
Після того, що ПР зробила з мовою, у свідомої частини суспільства виникла величезна спокуса обрати до ВР будь-кого, хто виглядає спроможним дати контрреволюції в морду (не це, власне і була розрахована вимога російських друзів прийняти в авральному режимі закон перед зустріччю Путіна і Януковича). Якщо ж ми дійсно хочемо блага своїй державі, то зараз потрібно віддавати перевагу партіям і кандидатам, які пропонують конструктивний, стратегічний підхід, а не розмахують у повітрі кулаками, бризкають слиною і кидаються пустими (за нинішньої розстановки сил) погрозами: «Ось ми їм покажемо!». Прийде час – покажемо! Але час іще не настав.
Аргументи типу: вони не прохідні, усі голоси, віддані непрохідним, підуть до ПР, якщо розібратися, є дуже хиткими. Соцопит – важливий, але не абсолютний індикатор. Згадаємо казус Тігіпка, або феномен Турчинова на виборах мера Києва. Тігіпку уся соціологія давала півтора відсотки, а він набрав майже удесятеро більше. На виборах мера Києва Турчинову соціологи давали 2%, а він набрав 19, і набрав би більше, якби люди не читали газет із результатами соцопитів, бо голосували за Кличка, щоб не розпорошувати голоси. І потім, досвід виборів 2006-2007р.р. показує: голоси віддані за «апазицію», теж врешті-решт переходять до ПР (у вигляді тушок).
Керівництво РФ зараз дуже поспішає. Режим керованої демократії загниває і вже починає відчутно попахувати. У російському суспільстві намічаються глибокі тектонічні зрушення. Єдиний у таких випадках вихід для російського авторитаризму – зовнішня експансія. Вона загальмує внутрішню кризу і подовжить життя реакційному, загниваючому режимові. Тому кремлівським стратегам важливо дестабілізувати ситуацію в Україні раніше, ніж розпочнеться революція у них самих.
У нас завдання – протилежне. Втримати громадянський мир, доки у Північного Сусіда не почнуться абсолютно закономірні процеси. От тоді можна буде переходити до вирішення середньострокових завдань.
Далі буде…
Наразі існує ІІІ типи завдань, що стоять перед прогресивною частиною українського суспільства: довгострокові, середньострокові та короткострокові. Довгострокове (кінцеве) завдання − побудова розвиненого громадянського суспільства. Середньострокове – проведення системних реформ, спрямованих на розширення та зміцнення економічної й соціальної бази громадянського суспільства і створенні умов для духовного відродження. Короткострокова ж мета полягає у недопущенні інтеграції України у реакційні пострадянські структури під егідою РФ. Якщо ми не вирішимо цієї безпосередньої задачі, то на наступних можна поставити хрест, тож зосередимося спочатку на ближніх цілях.
Україна зараз є дуже вразливою перед агресивними демаршами Північного Сусіда. Причин тут декілька:
1) Вкрай низький професійний і моральний рівень переважної більшості провідних українських політиків − у нас іще не було такої короткозорої й безвідповідальної влади і такої брехливої й безпорадної опозиції.
2) Наявність у складі потужних політичних сил та державних структур агентів зовнішнього впливу, котрі, на відміну від недолугих українських політиканів мають високу кваліфікацію і діють відповідно чітким інструкціям.
3) Низький рівень політичної культури електорату, нерозвиненість навичок самоорганізації, самоврядування та відстоювання своїх базових інтересів цивілізованими методами, що робить реакцію населення на дії влади непередбачуваною і неадекватною.
4) Плачевний стан економіки.
5) Відсутність надійних зовнішньополітичних партнерів, здатних надати симетричну підтримку в протистоянні з РФ.
6) Глибокі розбіжності між публічними деклараціями українських політиків і їхніми реальними намірами. Цей чинник слід виділити окремо, адже він робить політичні процеси в країні ілюзорними, збиває з толку електорат і перетворює його на зручний об’єкт маніпуляцій.
У свідомості більшості пересічних українців закарбувався стереотип: Янукович і ПР – проросійська авторитарна сила, яка намагається повернути Україну в лоно Росії і назавжди відірвати її від Європи та демократії. Опозиція, відповідно, виступає за європейський курс, за демократію і державність. Але все не так однозначно.
Звичайно, немає ніяких сумнівів, що ПР ментально ближче до Росії. Але переважна більшість її впливових членів абсолютно не зацікавлені в економічній інтеграції у пострадянський простір. Вони прекрасно розуміють, що у такому випадку їхні заводи-газети-пароходи будуть поглинені більш потужними російськими олігархами, а їхній лідер перетвориться на губернатора Малоросії, якого вони ж самі потім не зможуть змінити, якщо щось не так. Якби ПР і персонально Янукович хотіли бути з Путіним «навіки разом», то ми давно б були вже і у Митному Союзі, і трубу б росіянам продали – це діло дуже скоре – то в ЄС важко вступити.
Проблема в тому, що на відміну від попереднього «проросійського» президента Кучми, який добре розумів роль культурних бар’єрів у збереженні економічного суверенітету, ПР намагається виторгувати собі більшу частину економічного простору, здавши простір гуманітарний. Але це лише розпалює апетити Господаря Кремля і породжує зневажливе ставлення до еліти, яка торгує тим, чим торгувати не належить.
Тактика ПР у стосунках із російськими партнерами нагадує поведінку не вельми цнотливої жінки, яка задрала спідницю, щоб задобрити агресивного альфа-самця, а потім почала пручатися і рішуче заявляти, що «стільки давати не обіщала, разок дала – і хватить, совість же ж нада імєть!»…
Однак, за абсолютно дикою, антиукраїнською політикою ПР в гуманітарній сфері майже не видно логічних і доцільних кроків у сфері енергетичної безпеки: зменшення об’ємів закупівлі російського газу, кроки у напрямку диверсифікації джерел постачання, співробітництво з розвиненими державами у сфері розробки нових газових родовищ, тощо. Правда усе це потрібно було робити раніше, років 5 тому, але ПР була зайнята дискредитацією помаранчевих і заграваннями з власним проросійським електоратом, однак, краще пізно, ніж ніколи. Кроки, спрямовані на здобуття енергетичної незалежності, страшенно дратують росіян і вони використовують усі засоби, щоб не допустити зіскакування України з російської енергетичної голки. В тому числі і Об’єднану Опозицію.
Опозиція, на відміну від влади, позиціонує себе як патріотична, демократична, проєвропейська сила. Цьому можна було б вірити, якби не поведінка провідних опозиціонерів під час перебування у владі. Якби не було спроб ухвалення закону про держслужбу, який зобов’язує всіх українських чиновників знати російську мову; явного підігравання Росії у питаннях НАТО та інтервенції у Грузію, відвертого нехтування Конституцією, спроби державного перевороту, кабальних газових контрактів; блокування усіх ініціатив, спрямованих на залучення України до європейського енергетичного простору; звільнення міністра закордонних справ за симетричну реакцію на демарші російського керівництва; спроб «злити» Росії стратегічні об’єкти (ОПЗ); підхіхікування Путіну і підспівування Мєдвєдєву, активного залучення російських політтехнологів до президентської кампанії №1 і №2 Об’єднаної Опозиції, які перетворили їхній імідж на посміховисько…
Отже, сприймати протистояння ПР−ОО, як протистояння проросійського і проєвропейського, демократичного і авторитарного є абсолютно невірним. Їхня боротьба – це розборки двох банд, двох феодальних кланів (розбавлених блазнями у вишиванках і косоворотках), які змагаються за право збирати дань з народу і виводити її в офшори, і заради шкурних інтересів не зупиняться ні перед чим. Різниця лише в тому, що члени голубої банди відзначаються високим рівнем дисциплінованості, спаяні круговою порукою і з’ясовують стосунки «під килимом», а бандити-«демократи» демонструють низький рівень солідарності і дисципліни і схильні виносити конфлікти на публіку.
У цих двох шулерів приблизно однакова кількість козирів у рукавах. Партія влади стрімко втрачає підтримку в суспільстві, але тримається на плаву завдяки інертності й байдужості електорату і лояльності чиновницького апарату та силових структур. Однак у Януковича і Ко дуже хиткі міжнародні позиції. У опозиції, навпаки, майже немає внутрішніх важелів впливу, зате вона активно залучає підтримку міжнародної спільноти, яка перестала вбачати у чинній владі зручного партнера. А коли впливові міжнародні гравці втрачають повагу і довіру до дрібнішого суб’єкта, то їм потрібен лише привід, щоб розпочати процес усунення його від влади. Таким приводом є вибори до Верховної Ради.
В принципі, існуючий в Україні режим не вартий ні поваги, ні співчуття. Але перш, ніж долучатися до процесу його повалення, потрібно поставити одне важливе питання: а хто ж прийде на його місце? У очах міжнародної спільноти, яка пильно стежитиме за ходом виборів і виноситиме вердикт, головним опонентом режиму Януковича є
Об’єднана Опозиція. Заміна ПР на ОО дуже вигідна Кремлеві. На зміну добре організованій еліті, здатній спільними зусиллями захищати свій життєвий простір, прийде еклектична, безалаберна, недисциплінована політсила, чия популярність у базових регіонах уже давно пройшла свій пік і яка органічно не сприймається населенням зросійщеного Південного Сходу. З точки зору викручування рук і захоплення у братні обійми ОО є ідеальним партнером для кремлівських реваншистів.
Щоправда ПР і особисто її Лідер зробили усе, щоб дестабілізувати ситуацію перед виборами. Останній «перл» законотворчості – мовний закон – явний тому приклад. Ідея прийняти подібний акт у «фірмовий» донецький спосіб, напевно, народилася там же, де і порада посадити Тимошенко. Віктор Федорович, який, судячи з усього, збирається піднести очільникові РФ язик на блюді у обмін на газ, знову міняє шило на мило (як це вже сталося під час укладення Харківських угод), не прорахувавши довгострокових наслідків свого рішення.
Упевненість регіоналів, що після «нагинання» опозиції за неї ніхто не буде голосувати є дуже перебільшеною. Велика кількість людей буде голосувати не ЗА ОО, а ПРОТИ ПР, особливо після того, як їм розкажуть скільки грошей піде на русифікацію. Ті ж суб’єкти, які вже розкусили гнилу сутність Об’єднаної Опозиції, можуть проголосувати за радикалів, які вміють створювати шумовий ефект, але за рівнем політичною культури не вельми відрізняються від ПР. А чим більше шуму буде під час і після виборів, тим краще для тих, хто мріє дестабілізувати ситуацію в Україні. Я не здивуюся, коли до боротьби за чесні вибори долучиться і комуністична партія, чиї лідери-опортуністи, обурені брудними махінаціями, повилазять зі своїх маєтків і разом із «демократами» та махровими націоналістами почнуть махати червоними знаменами перед носом у Гаранта, відстоюючи права трудового люду.
Одним словом, готується сценарій «Навіки разом», варіаціями якого є УБК-2 (точніше, УБЯ) або новий ПРиБЮТ.
Кажуть, історія вчить тому, що вона нічому не вчить, але є приклади коли народи добре засвоювали уроки історії, тож і нам варто постаратися не наступати двічі на одні й ті ж граблі. При всій повазі і співчутті до рядових учасників акції «Україна без Кучми», яких безвідповідальні політикани вивели на вулиці і кинули на щити ОМОНу, слід визнати, що ці події мали дуже негативні наслідки для Держави.
Один апологет ОО так виправдовував плачевні наслідки цієї акції: от Кучми немає, а Україна є! По-перше, Кучма нікуди не дівся. Опосередковано, у особі так званих кучмістів, які формували каркас його режиму, він і досі присутній у політичному житті. Причому значна кількість їх (Волков, Кужель, Тігіпко, Литвин, Рибаков та ін.) були у той чи інший спосіб заведені у владу особою, яка голосніше всіх репетувала «Кучму геть!». По-друге, УБК обернулася «Україною без європейських перспектив», розколотою навпіл, із енергетичним зашморгом на шиї.
Касетний скандал звів нанівець усі зусилля, спрямовані на покращення відносин із Заходом і здобуття енергетичної незалежності, і змусив правлячий режим шукати опору у донецького клану та роздмухувати конфронтацію між Сходом і Заходом. А Україна, відторгнута від європейського співтовариства, міцно посаджена на голку Газпрому – це не держава, а територія, і той факт, що нею вже не править така одіозна персона як Л. Кучма сам по собі не вельми нас тішить.
Існує думка, що головна проблема українців – у їхній надзвичайній терплячості. Насправді ж проблема в тому, що як і більшість народів, чий характер спотворений віковим поневоленням, ми не здатні ні свідомо терпіти, ні рішуче і послідовно боротися. Політичні процеси часів Незалежності – явний тому приклад. Коли Кучма захопив владу і на початку своєї першої каденції почав проводити явно антиукраїнську, антидержавну політику, ми мовчали в шмат. Коли ж Гарант нарешті одумався і почав робити сякі-такі реформи та залучати країну до цивілізованої спільноти, у нас нарешті урвався терпець: ми сказилися, почали кричати «Кучму геть!» і жбурляти в нього коктейлями молотова, які зрикошетили і вдарили по нас самих… Є небезпека, що і на цей раз станеться щось подібне.
Той, хто має справу з режимами, створеними елітою Сходу, повинен враховувати, що ці суб’єкти керуються не державною логікою, а первісними інстинктами. І у разі настання політичної кризи поводяться не так, як керівники цивілізованих країн, котрі добровільно йдуть у відставку, коли виявляється їхня нездатність навести лад у державі, а як крупний хижак, що потрапив у пастку, і не щадить нікого, рятуючи власну шкуру. Тому перш, ніж замахуватися на такий режим, потрібно добре зважити, чи зможемо ми його приборкати у стані страху і люті.
Українцям можна братися за вила лише за присутності двох ключових передумов: наявності потужної політичної сили, що має міцну базу на обох берегах, і настання у РФ глибокої системної кризи, яка змусить її керівництво зосередитися виключно на внутрішніх проблемах (широкомасштабних протестах, наприклад) і залишити на певний час нас у спокої. За відсутності таких передумов спроба силового повалення влади є самогубною авантюрою і нищівним ударом по Державі.
А ще краще взагалі не братися за зброю з огляду на те, скільки у нас атомних електростанцій, складів зброї, газогонів, комунікацій, шкідливих хімічних виробництв, тощо. Якщо усе це бабахне, то буде така Руїна, яку жоден кобзар не оспіває…
То що ж тепер робити свідомій громадськості, якій знову пропонують вибір між біло-блакитним хроном і біло-червоною редькою, вирощеними на кремлівських грядках? Усе залежить від того, як трактувати значення наступних виборів до ВР.
З цього приводу існує дві протилежних і однаково хибних думки. Першу культивує ОО і т.з. «прохідні» та «технічні» партії, які запевняють нас, що вибори до ВР – це доленосний, переломний момент. Після цих виборів 226 сміливих кошенят порвуть 224-х жирних котів і зупинять бульдозер Януковича (на шляху до Європи, звичайно, бо внутрішні перешкоди він майже усі зім’яв і проїхався по «апазиції» вздовж і впоперек). В принципі, точка зору опозиціонерів не позбавлена логіки. У ПР не повинно бути 300 голосів, які дозволять їй прийняти нову конституцію і обрати президента у парламенті та наробити інших неподобств, наприклад, ввести другу державну.
Але індивіди, які гордо іменують себе народними депутатами у своїх хитромудрих розрахунках не враховують головного персонажа політичної містерії, а саме: НАРОД. Якщо народ не хоче терпіти політичний режим, то ніякі нові конституції не допоможуть йому втриматися при владі. А якщо авторитарний режим ще не втратив позиції у суспільстві, він знайде привід, щоб не віддавати владу. Його гнатимуть у двері, а він лізтиме у вікно.
Історія Конституційної Реформи – яскравий тому приклад. Десь у 2003р., напередодні виборів, тодішня опозиція заблокувала трибуну, щоб не дати владі прийняти реформу, яка обмежує повноваження майбутнього президента.
Тоді влада пішла іншим шляхом: оголосила кандидатом від влади крутого донецького хлопця, роздмухала протистояння між сходом і заходом, налякала сепаратизмом демократичну спільноту і нав’язала суспільству реформу...
Правда, хибною є і протилежна думка, яку артикулюють деякі «незалежні» політологи, що працюють на сусідню державу. Вона полягає у тому, що ці вибори нічого не значать, бо режим Януковича все одно буде зметений народними повстаннями десь наприкінці 2012, або на початку 2013 року.
Вибори 2012 важливі в тому плані, що коли настане момент біфуркації (простимульований ззовні) і неоковирна фігура Гаранта захитається у різні боки, потрібна порція маси і енергії, яка спрямує його вибір у конструктивному напрямку, подасть руку і не дасть привалитися до кремлівської стіни.
Парламент 2012 є перехідним, він повинен бути таким, який упорається із короткостроковим завданням: утриманням за будь-яку ціну євроатлантичного вектору і кроків, спрямованих на забезпечення енергетичної незалежності.
Після того, що ПР зробила з мовою, у свідомої частини суспільства виникла величезна спокуса обрати до ВР будь-кого, хто виглядає спроможним дати контрреволюції в морду (не це, власне і була розрахована вимога російських друзів прийняти в авральному режимі закон перед зустріччю Путіна і Януковича). Якщо ж ми дійсно хочемо блага своїй державі, то зараз потрібно віддавати перевагу партіям і кандидатам, які пропонують конструктивний, стратегічний підхід, а не розмахують у повітрі кулаками, бризкають слиною і кидаються пустими (за нинішньої розстановки сил) погрозами: «Ось ми їм покажемо!». Прийде час – покажемо! Але час іще не настав.
Аргументи типу: вони не прохідні, усі голоси, віддані непрохідним, підуть до ПР, якщо розібратися, є дуже хиткими. Соцопит – важливий, але не абсолютний індикатор. Згадаємо казус Тігіпка, або феномен Турчинова на виборах мера Києва. Тігіпку уся соціологія давала півтора відсотки, а він набрав майже удесятеро більше. На виборах мера Києва Турчинову соціологи давали 2%, а він набрав 19, і набрав би більше, якби люди не читали газет із результатами соцопитів, бо голосували за Кличка, щоб не розпорошувати голоси. І потім, досвід виборів 2006-2007р.р. показує: голоси віддані за «апазицію», теж врешті-решт переходять до ПР (у вигляді тушок).
Керівництво РФ зараз дуже поспішає. Режим керованої демократії загниває і вже починає відчутно попахувати. У російському суспільстві намічаються глибокі тектонічні зрушення. Єдиний у таких випадках вихід для російського авторитаризму – зовнішня експансія. Вона загальмує внутрішню кризу і подовжить життя реакційному, загниваючому режимові. Тому кремлівським стратегам важливо дестабілізувати ситуацію в Україні раніше, ніж розпочнеться революція у них самих.
У нас завдання – протилежне. Втримати громадянський мир, доки у Північного Сусіда не почнуться абсолютно закономірні процеси. От тоді можна буде переходити до вирішення середньострокових завдань.
Далі буде…
![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}