dniprovska

Я – людина невіруюча. Можна сказати – атеїстка. Правда, не войовнича атеїстка. Я не можу уявити собі небесний трон і ноги, що упираються в земну твердь, не можу на повному серйозі святкувати Різдво Христове 7 січня, коли півсвіту вже відсвяткували Його Різдво, бо їхні церкви давно перейшли на більш точний, Григоріанський, календар. Але церкви руйнувати і розпинати священиків не піду. І не стану заперечувати цінність Біблії як історичного джерела та дидактичного твору (щоправда, дещо застарілого), а також історичність Іїсуса Христа.

Так от, вирішила я сьогодні почитати Новий Заповіт. Він так написаний, що кожен може знайти собі щось повчальне і заспокійливе на всі випадки життя. Мене, наприклад, зацікавила фігура царя Ірода.

Власне, Іродів було три. Перший, Ірод Великий – той, що невдало полював за новонародженим Христом, був знаною історичною персоною. Ставленик римлян, він правив довго і жорстко. Але наприкінці життя захворів якоюсь ганебною хворобою – покрився виразками, в яких копошилися черви і, можна сказати, згнив заживо. А Великий Храм, його дітище, вщент зруйнували римляни.

Храм же, зведений Пророком, ще ніхто не спромігся зруйнувати...

Його син, Ірод Антипа, знущався над Христом. Але наприкінці правління став жертвою інтриг свого племінника, Ірода Агрипи, і був висланий в Галію, разом з Іродіадою, де вони померли, усіма занедбані.

А Спаситель вознісся...

Ірод Антипа був відомим гонителем християн, але у розквіті сил раптом помер, так і не здолавши християнство.

А той, кого він посадив у темницю, тепер має престол у Римі і тримає ключі від раю...

Є і в нас свої, доморощені іроди й іродіади, підлеглі [Третього] Риму, що викликають цілком зрозумілу ненависть свідомої спільноти. Ненавидять їх люто, до дрижаків, і, певно, на Різдво молили з перекошеними обличчями Бога, щоб він наслав на них усі можливі кари... Але парадокс у тому, що якраз ненависть і заважає нам взяти над ними гору. І чим сильніше ми їх ненавидимо, тим менше вірогідності, що ми їх переможемо.

Бо ненависть – це супутник безсилля. Там, де є ненавить, там немає відчуття переваги, там немає впевненості у собі, там обов’язково є страх (часто прихований і неусвідомлений). Там, де ненависть, там немає віри в те, що Провидіння (Світовий Дух, Історія) – на нашому боці. Воно й не дивно. Історія в нас така, що її неможливо читати без брому. Наша інтелектуальна еліта – це колективний Хома Брут. Ми – нація метушлива й дріб’язкова – продукт вікового негативного відбору. Ми побиваємо власних вождів і пророків і схиляємося перед чужими вінчаними катами та вавилонськими блудницями.

Але у цій безперервній повісті поразок і поневірянь можна знайти точку опори, якщо правильно підвести підсумок. Бо Україну багато разів руйнували, але вона завжди підводилася з руїн, а ті, хто нас руйнував, самі були зруйновані. Немає вже Ржечі Посполитої «віж можа до можа», Російської, Австрійської, Османської Імперії, Немає і не буде. А Україна соборна є, і БУДЕ, щоб там не верещали московські і підмосковні сепаратисти і федерасти...

Але ми так звикли плакатися і скиглити, і жалітися ни те, як нас плюндрували та нищили, що вже не здатні крізь сльози помічати усмішки долі і з полови поразок та невдач вилучати зерна перемог, щоб виростити з них плоди майбутніх успіхів. Бо поразка і перемога – річ вельми умовна і відносна. Колесо Фортуни, що ні на мить не спиняється, частенько міняє їх місцями. І моральна, духовна перемога, зазвичай виявляється важливішою й тривкішою за фізичну. Тому можна з упевненістю сказати, що в історичній перспективі Мазепа переміг Петра, Шевченко переміг Миколу І, а Бандера з Шухевичем перемогли Сталіна. Бо імперія, склепана залізом і кров’ю, розлізлася на клапті, а нація, за яку боролися її вожді і пророки нарешті політично оформилася.

Але замість того, щоб радіти, що в нас є своя Держава, нехай поганенька, але своя, ми без кінця скиглимо, що ця держава – не така, яку нам хотілося б мати. Усі нещастя, які нам випадають, ми сприймаємо як божу кару, замість того, щоб розцінювати їх як випробування, що мають загартувати і згуртувати націю і зробити її сильнішою. Замість холоднокровних роздумів над шляхами виходу зі скрутної ситуації ми то шаленіємо від люті, то кидаємося у розпач, лише збільшуючи число своїх негараздів.

Коли Христос заповідав любити ворогів своїх, він мав рацію і з точки зору Вічності, і з точки зору стратегії і тактики політичної боротьби. Бо що таке по суті Любов? Любов – це перш за все емпатія, себто співчуття. Не співчуваючи людині, не влізши у її шкуру, неможливо її зрозуміти, а значить – адекватно з нею поводитися.

Ненависть породжує огиду, а огида відштовхує від предмета/суб’єкта і унеможливлює його пізнання. Ненависть засліплює і породжує ілюзії. А незнання противника, його цілей, мотивації та психології веде до поразки. Полюбити (зрозуміти) свого ворога, побажати йому добра (а людина, яка творить зло іншим, ніколи не може бути щасливою) – значить морально возвиситися і зробити перший крок до перемоги...