Нопасаранці

[dniprovska]

В Україні – розгул антифашизму.

Голомозі інтернаціоналісти в китайських «адіках» заполонили вулиці міст і розгорнули боротьбу … А, власне, за що і проти кого вони борються? Чи знають сучасні «антифашисти» що таке фашизм? Чи знають вони, що «дєдиваєвалі» не з фашистами, а з нацистами? Підозрюю, що подібні нюанси цій публіці не цікаві. У крові буяє адреналін, у голові й кишенях вітер гуляє. Тож за скромну винагороду вони готові битися з ким завгодно – до першої крові (або кулеметної черги – безвідмовного засобу проти знахабнілих «антифашистів»).

Однак, ці вбогі духом істоти нічого цікавого собою на являють. Куди цікавішим є питання: хто вивів цю гопоту на вулицю і підрядив боротися з «врагамі укрАінскава народа»? Оскільки ми не маємо ніякої можливості простежити, з якого банку потрапляють купюри до кишень відморожених вадіків руминів, то спробуємо проаналізувати почерк. Досвідчені криміналісти скажуть вам, що у кожного злодія є свій характерний почерк, який не так то легко підробити, або сплутати. Почерк до болі знайомий. Цим почерком писався сценарій 1999 та 2004 року. Не хочеться збиватися на банальності типу «тут явно проступає Рука Кремля», але я навіть не уявляю, яким евфемізмом можна замінити це заяложене кліше... Московські та підмосковські політтехнологи давно вже позакладали свої свічні заводики, куплені на гонорари за «блискучу президентську кампанію 2004р.», і знову полізли на Печерські пагорби – впарювати нашим можновладним недоумкам свій «креатив».

Яку ж мету переслідує антифашистська кампанія?

Розігрів електорату перед виборами?

Так до виборів ще далеченько. Лякати публіку фашизмом два роки поспіль з точки зору психології абсолютно недоцільно. Цільова аудиторія запросто адаптується до постійної загрози і у час Ч політичний маніпулятор може опинитися у становищі пастушка з відомої притчі, який кричав «Вовки! Вовки!», коли вовків ще не було, а як прийшли вовки – його вже ніхто не слухав.

Накачування рейтингів Тягнибока, якого, судячи з заяв Чечетова, сватають на роль спарринг-партнера для Хведоровича?

Соціологія не фіксує суттєвого зростання рейтингів радикала (вірогідно, вони вже досягли своєї стелі). Однак, спостерігаючи за колом реальних і віртуальних друзів та знайомих, я особисто дійшла висновку, що електоральна база Тягнибока якщо і не розширилася, то принаймні зцементувалася. Ті, хто голосував за ВОС на виборах-2012, після антифашистської кампанії ще більше прикипіли душею до «єдиної української партії».

Дискредитація та розкол опозиції?

О! Тут уже тепліше. Низка впливових європейських політиків уже висловила своє «фе» демократичній опозиції, яка водиться з поганими хлопчиськами зі «Свободи» − расистами та юдофобами.  Опозиція у особі «Батьківщини» та «УДАРу» опинилася в ситуації шахової «вилки». Тепер перед нею стоїть вибір: або розплюватися з некошерним Тягнибоком – і налаштувати проти себе 10% електорату (причому, активного електорату). Або втратити міцну підтримку західної демократичної спільноти (а також перспективи розширення електоральної бази на «м’якому сході»). І в тому, і в іншому випадку втрати неминучі.

Але в цьому контексті виникає питання: навіщо затесувати у лави «антифашистів» відверто одіозні, відразливі елементи? Невже для висловлення праведного гніву з привод розгулу фашизму-фаріонізму не можна обмежитися дельфінаріями, комітетами ветеранів, піонерами, пенсіонерами та іншими соціальними категоріями? Не треба бути провидцем, щоб усвідомити: брутальні молодики потрібні для посилення напруги в суспільстві, для розпалювання взаємної ненависті між мешканцями різних регіонів. Комусь дуже хочеться, щоб жителі Сходу і Заходу мислили одне одного категоріями: «галіцаї» − «донецьке бидло». І хоча не всі спортсмени з Донецька, вони асоціюються у опозиційного електорату саме з донецькою владою і «донецькою бандою».

Та кому це вигідно? ІМХО, у сценарії, що розгортається на наших очах, В.Ф. Янукович – не головний герой, далеко не головний. У фіналі його чекає політична смерть (або глибока інвалідність). Просто він про це не здогадується. Я певна, що креативний піпл навішав Папі та його імбецильному сімейству локшини на вуха, розписав мєлкім почерком, як важливо тримати суспільство в тонусі. І вони повірили. Інакше не дозволили б відкрити цей театр абсурду.

Історія вчить тому, що вона нічому не вчить. Події 2004 р. чітко показали: там, де двоє чубляться, виграє третій. Брудні й брутальні президентські перегони 2004р., які з подачі імпортних політтехнологів розкололи суспільство на «фашистов» і «бандітів», не принесли зисків ні Януковичу, ні Ющенку. У 2004-му ніхто по суті не переміг – програла Держава. Зиски отримав Кучма і його найближче оточення, які під шумок конфронтації спромоглися нав’язати суспільству конституційну реформу, що зв’язала руки новому президентові і відкрила їм шлях для безпечного відступу та перегрупування сил. У перспективі виграв і Кремль. Хоча Путін здорово осоромився з Януковичем, але Україна вийшла з протистояння розколотою. Зусиллями політичних маніпуляторів між електоральними базами двох політичних сил був проведений глибочезний водорозділ, що унеможливив об’єднання конструктивних елементів Сходу і Заходу. Політичні діячі, що не мали антагоністичних суперечностей, змушені були перебувати по різні боки барикад на догоду власному електоратові, задуреному спритними маніпуляторами. Це суттєво послабило Країну і зробило її легкою здобиччю для зовнішньополітичних хижаків.

Ні для кого не секрет: російському керівництву не вигідно, щоб в Україні був сильний лідер. Причому, не має значення, як прізвище його лідера: Кучма, Ющенко, Тимошенко, Янукович... Кремлю потрібна маріонетка. Тому всі його зусилля зводяться до того, щоб вибити грунт з-під ніг українського керівництва, а потім підставити йому «дружнє» плече. Половину діла вже зроблено. Не без участі «кваліфікованих» радників Янукович загнав себе в електоральне гетто. Якщо Кучма зміг здійснити такий собі електоральний shift, перестрибнувши у 1999р. з лівого берега на правий, то Янукович завдяки репресіям проти опозиції та «мудрій» гуманітарній політиці такої можливості позбавлений. Чинний президент тепер може спиратися лише на електорат промислових регіонів, а він тане, як сніг на весні.

Але втрата підтримки на Сході для ВФЯ ще не катастрофа. Адже розчарування у «хорошому господарникові» не призводить до масового переходу його електорату на бік опозиції. Головним противником Януковича у базових регіонах є байдужість. На цього ворога управа вже знайдена, а саме: адмінресурс. Хто не схоче прийти на вибори – пригонимо. Там, де не вистачає голосів – домалюємо. Притиснути до кремлівської стіни це вайло може тільки опозиційний електорат Центру і Заходу, якщо його правильно обробити. От для цього і потрібні спортсмени-антифашисти.

Сценарій «Нєт фашизму!» − це по суті двохстволка, яка одночасно б’є і по опозиції, і по владі і кладе країну наповал. Постійне педалювання фашистської теми дискредитує опозицію в очах міжнародних партнерів, звужує її електоральну базу, а також посилює взаємну недовіру між лідерами, чиї стосунки і без того не є ідилічними. У той же час брутальні наїзди на міфічних фашистів, санкціоновані владою, посилюють ненависть до неї з боку опозиційного електорату і підвищують вірогідність стихійного громадянського протистояння, яке імпотентна, розпорошена і пересварена опозиція навряд чи зможе очолити і взяти під контроль.

Рушниця заряджена, і коли саме вона вистрелить – невідомо. Це може статися і восени цього року, коли настане час підписувати Угоду про асоціацію з ЄС. Масові заворушення, які зовсім не виключені з огляду на катастрофічну ситуацію в економіці, посталять жирний хрест на євроінтеграції. Проте вибух може статися і у 2015. На виході отримаємо слабкого главу держави, який крім самозбереження ні про що думати буде не здатний.

Залишається лише сподіватися, що нашому народові вистачить мудрості, щоб не стати безмовним статистом у чужій, беззмістовній п’єсі…