parody

Держава, що перебувала під патронатом Дракона, називалася Піднебесною. Історія її, на відміну від історії Заокеанських Штатів сягала у глиб віків, і якщо Новий Світ розпирала зухвалість молодості, то Піднебесна спиралася на досвід тисячоліть. На початку тисячоліття, про яке ведеться мова, країна переживала бурхливий розквіт. Це був уже не перший розквіт у її довгій історії, але за кожним розквітом незмінно слідував занепад, роздробленість і нашестя чужоземних племен. Та рано чи пізно знаходився правитель, який виганяв завойовників, залізною рукою об’єднував країну і створював передумови для процвітання. Але епоха процвітання тривала недовго, бо те, що його забезпечувало розквіт держави, несло в собі й причини її загибелі. Адже землі Піднебесної об’єднувалися за допомогою величезної армії вояків і чиновників. Публіка ж ця не здатна нічого виробляти, зате апетити має чималенькі. Тож чим багатше ставало господарство країни, тим більше зростала кількість чинуш і вояк. Зростали і їхні апетити. Врешті-решт об’єднувачі країни випивали з народу всі соки і Піднебесна знов занепадала, розпадалася, занурювалася в хаос, підпадала під чужоземне іго і з надією чекала появи сильної руки, яка дасть прочухана загарбникам, об’єднає розпорошені землі та наведе лад у суспільстві…
З середини минулого століття Піднебесною правила династія Дун. Її родоначальник, червоний імператор Мао, залізною рукою об’єднав країну і заснував нове царство – Царство Рівності й Справедливості. У цьому Царстві робітники й селяни мали бути справжніми господарями землі, а імператори, мандарини й чиновники – їхніми слугами. Та чим прекрасніші в правителя задуми, тим жахливішими зазвичай бувають наслідки. Ніякими справжніми господарями трудящі Піднебесної не стали – як і тисячі років тому вони були рабами свого імператора – їх змушували тяжко працювати і нищили мільйонами. Правда, народ, котрий споконвіку не мав ніяких прав і свобод, не вельми переймався тим, що імператор одноосібно править державою, однак злидні, у які ввергла трудовий люд політика Мао, дуже його непокоїли. Іще трохи – і бурхливий потік народного гніву прорвав би греблю давньої звички до покори і послуху властям. Тож коли Мао помер (дуже вчасно, як і всі великі диктатори), його наступник Ден на прізвисько Маленька Пляшечка став проводити більш м’яку й гнучку політику. Ніяких громадянських прав і свобод він своїм господарям не дав, а от деякі господарські права і свободи жителі Піднебесної отримали. «Ми повинні спочатку нагодувати народ», – казав Ден. Щось подібне вже мало місце в історії Піднебесної – десь із півтори тисячі років тому імператор Чжуге Лян казав: «Народ має бути ситим і жити в спокої, а потім можна буде використати його». Але півтори тисячі років – це дуже великий строк навіть такого древнього народу, як жителі піднебесної, тож Маленьку Пляшечку оголосили Великим Новатором і Реформатором і Людиною Якогось-Там Року.
Та як би там не було, а країна завдяки реформам Дена стала рухатися вперед семимильними кроками і з’явилася надія, що на цей раз Піднебесна вирветься з порочного кола і виверне на шлях сталого розвитку.
Приставши до берегів Землі Дракона, законний спадкоємець Трипільського Королівства одразу ж направився до столиці держави з наміром відвідати її Імператора. Він уже не збирався просити ні в кого допомоги – він тепер знав, що його країна, як і він, самотня в цьому світі. А самотні люди й народи повинні покладатися лише на власні сили та милість Долі.
«Та й хто в цьому світі не самотній? – думав про себе Принц, – Хіба не самотній Туманний Альбіон, у якого немає ні вічних друзів, ні вічних ворогів, а є лише вічні інтереси? Хіба не самотні Заокеанські Штати, яким усі заздрять і таємно чи відкрито бажають їхнього приниження? Хіба не самотньою була Країна Вільнодумців, коли народ її наважився стяти голову коронованому тиранові і наразився на ненависть усього Старого Світу? Хіба не самотня Візантія, в якої є лише два вірних союзника – армія і флот, та й ті вже порядком запаршивіли? Однак, самотність сильного – то ще півбіди. Така самотність – то гордий виклик стихіям, то одинокість скелі, в яку б’ють хвилі розбурханого океану. Погано бути самотнім, коли ти ще не зіп’явся на ноги – і ніхто тобі руки не подасть, плече не підставить, зате клюють з усіх боків. Ну нічого, дасть Бог, світ переміниться і нам ще усміхнеться Доля. А до тих пір варто вивчити досвід до інших держав і взнати секрет їхніх успіхів.»
До Палацу Імператора Піднебесної Трипільський Принц зі своїм пажем потрапили без особливих перешкод. Адже Піднебесна була хоч і не молодою державою, але настійливо шукала своє нове місце у світі і намагалася привернути на свій бік якомога більше союзників. У коридорах Палацу було велелюдно. З деякими відвідувачами Святополк уже зустрічався, коли їздив до Візантії. Іще недавно ці добродії виціловували черевики тамошнім імператорам, а тепер отиралися в палаці володарів Піднебесної. Щоправда, така поведінка не була позбавлена сенсу, адже правителі Піднебесної були вп’ятеро багатшими і вдесятеро делікатнішими за нахабних Візантійських Блазнів. А вірних васалів можна зустріти хіба що в лицарських романах. Адже більшість васалів служить покровителю за бенефіції, тож їхня вірність є прямо пропорційною товщині його гаманця.
Біля самих дверей імператорської зали, стояли Хан Астанський і Хан Ашгабатський. Хан Астанський тримав на плечах торбу, з якої виглядали роги сайгака. Цей продукт дуже цінувався в Піднебесній – з нього робили цілющі ліки від усіх хвороб. Взагалі-то в країні Хана Астанського було суворо заборонено полювати на сайгаків і продавати їхні роги за кордон. Але ця заборона стосувалася лише підданих, на правителя вона не розповсюджувалася.
Хан Ашгабатський тримав блюдо з велетенською динею. Ця диня виросла на городі в одного бідного дехканина. Дехканин хотів був вигідно продати її на базарі і трохи підчинити своє занепале господарство. Але вірні слуги Хана вгледіли те диво, зірвали і відвезли до столиці, а бідному дехканину дали сто ударів по п’ятах за те, що хотів присвоїти власноручно вирощений фрукт…
Правда, дари ці носили радше символічний характер. Головним скарбом, яким володіли означені правителі, було блакитне паливо, але цей скарб вони в дар нікому давати не збиралися, а воліли продавати за хороші гроші. Піднебесна ж була багатим і надійним покупцем, тож Хани Астанський і Ашгабатський до неї вже котрий рік підлещувалися.
Незабаром із дверей Зали вийшов Старший Євнух і став запрошувати відвідувачів по черзі.
Треба зазначити, що слуги, які виконували роль євнухів при дворі імператорів династії Дун, не були євнухами в традиційному сенсі цього слова. Червоний імператор Мао, що мав славу великого новатора, заборонив відрізувати слугам оті, як їх у біса, вуха. Натомість їм видаляли честь, совість і милосердя – і ці моральні кастрати були ще жахливішими потворами, ніж звичайні скопці і мали ще менше підстав називатися мужчинами. Адже чоловік – то не просто набір відповідних причандалів. Істоту чоловічого полу робить справжнім мужчиною відважний розум, звитяга, спроможність діяти на власний розсуд.
Оті нещасні, понівечені створіння були вже неспроможні плодити собі подібних, але ще не втрачали здатність до вчинку. Вони водили флотилії у далекі плавання, як той велетень Чжен Хе. Вони здатні були робити великі відкриття, як придворний євнух Цай Лунь, що винайшов спосіб виготовлення паперу. Вони втручалися в державні справи, зводили на трон і скидали імператорів, затівали державні заколоти, а будучи викритими, приймали отруту, або розбивали собі голови об залізні колони, щоб не потрапляти живими до рук ворогів.
Тож родоначальник червоної династії дійшов висновку, що безпечніше мати справу з людьми з оскопленими душами. Вони нізащо не наважаться суперечити верховному правителю, а потрапивши в немилість, покірно йтимуть на заклання, не бентежачи свідомість народу прикладами сміливої і достойної поведінки. Ті ж, хто залишиться в живих, наплодять і виростять нові кадри для червоної династії – ну чим не економія!..
Хоча Принц зі своїм пажем прибув із неофіційним візитом, Імператор Піднебесної погодився їх прийняти, бо був дуже мудрим правителем і знав: той, хто сьогодні прибув з неофіційним візитом завтра може прибути з офіційним. Тим більше, що Принц уже не заїкався ні про яку свободу з демократією, а просто повідомив, що приїхав оглянути велику країну і засвідчити свою пошану її правителю.
Повелитель Піднебесної був з виду людиною дуже приємною. В ньому не було показної пихи, однак, його привітна усмішка й делікатні манери нагадували м’яку лапу тигра, що в будь-який момент може випустити кігті й нанести смертельні рани.
По праву руку від Імператора сидів Принц-Наступник. Принци-наступники імператорів червоної династії не були їхніми кревними родичами, а обиралися заздалегідь із числа мандаринів, що відзначилися по службі. Наступник Імператора Піднебесної був дуже суворим мандарином – затятим консерватором і непримиримим борцем із хабарництвом. Роду він був знатного і принцом називався недарма. Батьки цього вельможі були близькими сподвижниками імператора Мао, і подібно більшості його близьких сподвижників, зазнали жорстоких утисків і поневірянь. Але незважаючи ні на що, зберегли віру в особливий шлях Піднебесної і виховали достойного принца-наступника.
По ліву руку від Імператора сидів Наступник Головного Візира. Цей мандарин належав до улюбленців правителя Піднебесної і навіть мірявся був на роль принца-наступника. Та на його лихо пішли чутки, що вельможа сей просяк духом лібералізму і виказує деяку повагу до громадянських прав і свобод. Чиновники ж Піднебесної страшенно підозріло відносилися до всього ліберального, вбачаючи в лібералізмі загибель для Імперії – тож скомпрометований мандарин міг претендувати тепер хіба що на пост Візира.
Дізнавшись, що гості приїхали вивчати досвід його країни, Імператор схвально кивнув головою, привітно посміхнувся і промовив:
– Ви вчинили дуже розумно, молоді люди. У нас є чому повчитися і ми маємо всі підстави пишатися своїми досягненнями. Ще недавно наша держава перебувала на задвірках цивілізації, а нині ми можемо впевнено твердити, що саме наша країна тримає на своїх плечах усе світове господарство. Подивіться, який кругом безлад і занепад! А в нас – стабільність і зростання виробництва!
Ми впевнено рухаємося вперед, бо керуємося мудрими принципами гармонії і доцільності. Що керує господарством країн Заходу? Невидима рука Ринку. А що таке Ринок? Ринок – це хаос, це непередбачувана гра випадку. А нашим господарством керує невидима рука Держави. А що є наша Держава? Наша Держава – то найосвіченіші й найдосвідченіші чиновники й мандарини, які пильно стежать, щоб поодинокий приватний інтерес не брав гору над інтересами суспільства і повертають хід подій у державі в правильному напрямку.
Принц хотів був спитати у Імператора, що в Піднебесній розуміють під абстрактним висловом «інтереси суспільства», і як чиновники з мандаринами визначають, яке саме русло є правильним, але подумав, що перебивати високого промовця було б нечемно і недипломатично.
– Ми нічого не робимо похапцем, – вів далі Імператор, – ми поступово, крок за кроком, просуваємося вперед, згідно з давнім мудрим принципом: переходячи ріку, обережно намацуй каміння.
Ми уважно вивчаємо культурні здобутки інших народів, але не цураємося власних традицій. Ми запозичуємо лише те, що нам підходить, гармонійно поєднуючи нове і старе, власне і запозичене.
Ми переконані, що в кожного народу має бути свій, особливий шлях до процвітання і свій особливий суспільний устрій…
Тут узяв слово Принц-Наступник. Він уже потроху готувався виконувати обов’язки верховного правителя і час від часу робив гучні заяви.
– Деякі товстопузі іноземці, – суворо промовив Принц-Наступник, – знайшли собі моду тицяти в нас пальцями, бо ми ніби то порушуємо права людини. По-перше: ми не експортуємо кольорові революції, голод і злидні. По-друге: ми не створюємо гармидер біля кордонів інших держав!
Наступник Головного Візира мовчки посміхався і кивав головою. Він старався говорити якомога менше, щоб його бува не запідозрили ще у якійсь крамолі та не позбавили можливості стати хоча б Головним Візиром.
Імператор теж схвально кивнув своєму наступникові і повів річ далі:
– На відміну від деяких інших держав, ми не сковані ідейними догмами. Для нас істинне те, що дієве. Як казав наш Великий Імператор Ден, немає значення, якого кольору кішка, аби вона ловила мишей. Наш шлях вірний, бо веде до процвітання.
Тут Імператор встав з трону і підвів гостей до віконця. Віконце те було не звичайне, а чарівне. В ньому можна було побачити всю Піднебесну, причому, побачити так, як її хотів показати сам Імператор. Цей чудовий прилад був винайдений на Заході. Але правителі Піднебесної, ні відміну від своїх попередників, ішли в ногу з часом і запозичували собі всі корисні новинки.
Імператор смикнув за шворочку – віконце заблимало, засвітилося і в ньому з’явилися чудові картини. Принц побачив багаті, велелюдні міста з модерними кузнями та мануфактурами, що виробляли товари для всього світу. За містами розкинулися широкі лани. На ланах росли рис і гречка. Гречку жителі Піднебесної не їли, а годували нею худобу і возили продавати у Трипілля, бо недолугий уряд дона Хозарова не здатен був забезпечити народ продовольством.
У віддалених провінціях країни проходили військові маневри. Воїни піднебесної були щокаті, вгодовані, вдягнені в добротні мундирчики – не те, що зачухані візантійські стрільці або хирляві трипільські дружинники. А в океанських водах наводила грозу на ворогів велетенська джонка з десятками гармат на борту.
– Це судно ми придбали у вашій країні, – повідомив Імператор, – довели його до ладу і спустили на воду.
«Нам би і самим такий кораблик не завадив би, – подумав Святополк, – он, Василіск у нас свій флот під боком прилаштував на невизначений термін.»
– Знайте! – урочисто промовив Імператор, – Наближається ера Водолія! Згідно з пророкуваннями великих астрологів, це буде час, коли Дракон набере силу, розправить крила і злетить у височінь. Тож майбутнє – за нами! І той, хто стане нашим союзником матиме в майбутньому великі переваги!
Правитель Піднебесної підізвав до себе Молодшого Євнуха і наказав йому провести гостей вулицями столиці та показати найбільш цікаві й примітні місця, а потім дав знак, що прийом завершено.
Спілкування з імператором Піднебесної справило на Святополка приємне враження. Особливо йому сподобалися слова про те, що у кожної країни має бути свій шлях і свій особливий державний устрій. Останнім часом він і сам так вважав. Прогулянка столицею Країни Дракона, де історичні будівлі були не менш древніми і вишуканими, ніж у Старому Світі, а хмарочоси не нижчими, ніж у Новому, ще більше затвердила його в думці, що у Піднебесної є чому повчитися. Сонце потроху сідало за обрій, почало сутеніти, і в сутінках велике місто здавалося ще прекраснішим – немов загадкова східна красуня під тонким покровом вуалі. А коли на землю спустилася ніч і запалила мільйони космічних світил, столиця Піднебесної спалахнула мільйонами світильників, ніби у відповідь на виклик небес…
Трипільські мандрівники, мов зачаровані, проходили вулицями сяючого міста, задивлялися на яскраво освітлені вітрини лавок і почували себе, як у казці, або в прекрасному сні. Однак, не всі казки мають щасливий кінець, а прекрасні сни можуть іноді переходити у кошмари.
Перед подорожніми несподівано постала якась химерна процесія. Купка молодиків тягла за собою худенького літнього чоловіка, вдягненого в ковпак, які носять блазні. Молодики штурляли старого, били по обличчю, викрикували різні образи, свистіли і улюлюкали.
– Що тут відбувається?! За що вони так знущаються над цим чоловіком?!– приголомшено вигукнув Принц.
– О! Не звертайте увагу, – заспокоїв їх повожатий, – це – привид минулого.
І дійсно, натовп розтанув у повітрі так же несподівано, як і з’явився. Завернувши за ріг, товариство узріло ще жахливішу картину. Навіжені молодчики оточили якихось чоловіка й жінку і лупили їх по головах книжками в цупких обкладинках. З голів юшила кров, люди кричали, але їхні крики лише розпалювали екзекуторів і вони ще завзятіше колошматили нещасних.
– Матір Божа! Та за що ж вони їх так?! – вигукнув Микита.
Микита був хлопцем простим, любив різні грубі забави і, розсердившись, міг затопити кулаком у пику, або плюнути у вічі, але навіть його покоробило таке звірство. Молодший Євнух тільки розкрив рота, щоб пояснити ситуацію, як з верхнього поверху будівлі, ледь не під ноги перехожим викинули якогось чоловіка.
– Не лякайтесь! Це все привиди минулого! – заспокоїв він своїх підопічних, – Була колись в нашій державі культурна революція. Імператор Мао вирішив почистити ряди, бо йому здалося, що в нашій країні надто багато розвелося зрадників та ворожих елементів. Особливо дісталося інтелігенції. Бачили отого старигана в ковпаку і отих двох із пробитими головами? То, певно, якимось розумакам-професорам наші хунвейбіни мізки вправляли. Дісталося і мандаринам. Навіть сина майбутнього імператора Дена з вікна викинули – нікого не щадили! Однак, пізніше цю політику визнали помилковою. Ми цих привидів уже майже не помічаємо. Але вони частенько являються іноземцям, особливо тим, котрі схиблені на різних там громадянських правах і свободах. Не звертайте уваги на ті химери, краще ходімо на площу Тяньаньмень – ви обов’язково повинні її побачити!
Площа Тяньаньмень була найбільшою площею у світі – на ній могло поміститися близько мільйона людей. Коли мандрівники побачили цей велетенський майдан у нічному сяйві, в них просто дух захопило. А скільки чудових будівель стояло на цій площі! Принцу захотілося пройти її вздовж і впоперек, роздивитися всі цікаві споруди, проникнути самим духом Піднебесної, адже площа Тяньаньмень була серцем столиці, а значить, і серцем усієї держави. Та тільки він ступив на бруківку – одразу ж вкляк на місці: прямо під ногами у нього валявся розчавлений труп. Та й по всій площі, то тут то там, були розкидані понівечені мертві тіла.
– О Господи, – пробурмотів крізь зуби Молодий Євнух, – знову ці прокляті привиди! То було в нас заворушення за часів правління імператора Дена. Студенти вийшли на площу вимагати собі громадянський прав і свобод. Але їхні вимоги були недоречними і несвоєчасними, тож довелося їх трохи почавити колісницями. Не бійтеся, ступайте сміливо, цю падаль вже давним-давно з площі прибрали!
Щоб показати приклад, повожатий рішуче ступив на бруківку, прямо в калюжу крові. Калюжа тут же випарувалася, не залишивши жодного сліду на його сандалях.
– Дивіться! – благоговійно вигукнув Євнух – Ось Мавзолей нашого великого імператора Мао! Зараз уже пізно і всередину нас не пустять, тож після оглядин площі я відведу вас на постоялий двір, а наступного дня обов’язково сходіть до Мавзолею!
«Тут якесь протиріччя, – думав Принц, ідучи за повожатим, – політику Мао визнали хибною, а сам імператор, що розв’язав криваву бійню, лежить у Мавзолеї і йому поклоняються, мов ідолу. Ден свого часу зазнав тяжких кривд, його сина понівечили озвірілі молодчики, а коли став імператором, сам почав гнобити своїх противників не менш жорстоко, ніж гнобили колись його. Дивно воно якось.»
Постоялий двір, куди привів трипільських гостей імператорський гід, був нічим не гірший за постоялі двори Старого і Нового Світу. Обслуга була чемною, кімнати затишні а вид з вікна – чудовий. Але Святополка вже не захоплювали красоти Піднебесної. Вони стали здаватися йому якимись несправжніми. Справжніми були орди молодчиків на вулицях і розчавлені трупи на площі. А чудові споруди і багаті лавки – то лише красива ширма, що прикривала не вельми привабливу сутність.
«Не принесуть щастя реформи, що мають таку жахливу передісторію», – подумалось Принцу.
І справа тут навіть не у жертвах. Шлях прогресу завжди був тернистим. І у Старому Світі лилася кров і котилися голови з плахи. І в Новому світі не обійшлося без братовбивства і кровопролиття. Але боги історії ніколи не прощають народам марних жертв. Жертв, принесених заради експериментів, або, іншими словами, заради забаганок навіжених політиканів, що за будь-яку ціну намагаються захопити і втримати владу. Нація, що дозволила правителю-людожеру знищити мільйони ні в чому не повинних жертв заради спасіння власної шкури, не може відбутися символічним визнанням помилок і ритуальним покаранням якого-небудь цапа-відбувала. Така нація повинна очиститися і покаятися. Так, як це зробила свого часу Пруссія, чий скажений диктатор Адольф Шікльгрубер переколошматив півсвіту. Треба вивергнути з себе усю наволоч, що була прямо причетна до злочинів проти людства, і стати на коліна перед жертвами. Тільки тоді боги простять нерозумний народ і відкриють йому шлях до сталого розвитку і процвітання…
Святополк прокинувся рано в ранці, привів себе у порядок, змусив свого пажа умитися і причесатися, але в Мавзолей до Мао іти не став, а рушив прямо до повітряного порту, де найняв симпатичного крилатого дракончика. Дракончик миттю здійнявся у небо і поніс трипільських пілігримів на захід. З висоти польоту країна виглядала трохи інакше, ніж у чарівному імператорському віконці. Звичайно, з будь-якої точки зору Піднебесна була великою і могутньою державою, але згори було видно те тільки достоїнства, а й недоліки. Недоліки були ті ж самі, що й у Візантії, а саме: нерозмірність та неоднорідність. Піднебесна була схожа на кущ, що пишно цвів лише з одного боку. На південному сході було безліч багатих міст, кипіло життя, але чим далі на захід, тим нижчою була густота населення. У містах люди жили заможно, користувалися всіма благами цивілізації, але в селах була помітна бідність і навіть відверті злидні.
Піднебесна, як і Візантія, була імперією – її населяли різні племена і народи, що мали помітні відмінності.
– Скільки народів проживає на тернах вашої країни? – спитав Принц у Дракончика.
– Більше півсотні, – завчено відповів Дракончик, – і всі віддані нашому Імператорові!
Але придивившись уважніше до того, що діялося внизу, Принц побачив, що далеко не всі народи Піднебесної були в захваті від політики центрального уряду. На заході, в країні Уйгурів, відбувалися заворушення. Неспокійно було й у володіннях Далай-лами, де багатолюдні виступи проти уряду очолювали монахи.
«Як же ж треба було допекти народові, щоб навіть сумирні монахи повстали!» – подумав Принц.
Та й у інших провінціях то тут то там спалахували вогники громадянського протистояння. Десь бастували робітники мануфактур. Десь жандарми знущалися над крамарем-калікою та колошматили вагітну жінку; люди заступалися за своїх ближніх, через що виникали сутички між населенням і охоронцями порядку.
− О! – зауважив Микита, зиркнувши униз, − і тут неспокойно!
− В країні, де убивцю й гнобителя мільйонів людей і досі почитають, як бога, по-іншому і не могло бути», − пояснив йому Принц Він тільки не міг розібрати, коли відбувалися усі ці події: у минулому, теперішньому, чи може в майбутньому. Адже час – поняття відносне, як переконливо довів один великий нащадок мудрого Соломона. Тільки той, хто живе в сухій площині усталених стереотипів, ділить час на три окремих частини: минуле, теперішнє і майбутнє, наївно вважаючи, що минуле – це те, що назавжди кануло в Літу, а прийдешнє – те, що ще не народилося на світ. Насправді ж минуле нікуди не щезає – тисячами ниток-подій воно вплітається в канву сьогодення, крізь яку вже проступають обриси майбутнього.
Ясно було одне: не все так чудово у Піднебесній, як про те розповідав її Імператор.
Раптом у повітрі щось затріпотіло. Дракончик ощирився, піджав хвіст і запихкав вогнем. На заході, під криваво-червоним півмісяцем піднімалося велетенське зелене знамено. Воно розвивалося над Магрибом, над Країною Пірамід, над усім Близьким Сходом, чиркало по горах Кавказу і кидало тінь на Візантію та Піднебесну. А якщо глянути на південь, то можна було побачити, як у сяючому ореолі пролітає божественна колісниця – то Арджуна піднімався на небо.
– Все, – сказав Дракончик, – я далі не полечу. Не люблю знамен зеленого кольору. І не люблю нахаб, які пнуться угору, ніби не знають, що шлях на небо належить лише мешканцям Піднебесної. Він висадив своїх пасажирів у Гімалайських горах, на вершині Евересту, та й чкурнув назад, до своєї столиці.
З вершин Гімалаїв було видно увесь Схід і видно було, що Схід прокидався. Поглядаючи у той бік, де піднімалося зелене знамено, Принц не сумнівався, що після сарацинської весни настануть гарячі деньки. Навіть здалеку було чути брязкіт зброї, іржання бойових коней і протяжні звуки молитов. Землі, на яких мешкали магометани, гуділи, немов у них завелося осяче гніздо.
Однак, Святополк чомусь не відчував особливого занепокоєння, спостерігаючи далеко не мирні приготування магометан. Він чомусь подумав, що найнебезпечніший супротивник – зовсім не той, хто відкрито точить на тебе меч, відкидає всі твої культурні цінності і оголошує тобі черговий джихад. Найнебезпечніший ворог – той, хто прийшов до тебе вчитися, вивідав усі твої секрети, а потім почав тебе побивати твоєю ж зброєю.
Таким був візантійський імператор Пітер Перший. Ну до чого ж простий був правитель! Сам їздив у Старий Світ вчитися майструвати! Запросив іноземців до своєї дикої країни, учителями їх називав! А потім навчився всьому, чому треба, та й почав тіснити своїх учителів, подаючи приклад нащадкам. Крок за кроком наступала Візантія на Захід, і якби не постала у Новому Світі могутня держава, здатна зупинити варварський наступ, задушили б лукаві візантійці весь цивілізований світ у своїх обіймах.
Подібним чином поводилася і Піднебесна. Її правителі самі стали запозичувати у Заходу культурні форми, запрошувати іноземців до своєї країни, щоб тримати під контролем дух прогресу, аби він самочинно не увірвався до їхньої вотчини, не добрався до самої суті суспільного устрою і не вирвав у них абсолютну владу над народом. І як би не запевняли світ очільники Піднебесної у мирних намірах своєї держави, ці запевняння виглядали не вельми переконливо, бо країна, де править династія, що понищила і погноїла у тюрмах мільйони своїх підданих, апріорі не може бути миролюбною…