Бій тигрів на Східноєвропейській рівнині
Mar. 9th, 2014 10:09 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
dniprovskaСоррі, кат не працює. Хто знає, що робити?
У мене зараз уся френд-стрічка забита дискусією з приводу недавньої телефонної розмови між Б. Обамою та В. Путіним. Російські ліберали та опозиціонери (Ілларіонов, Каспаров, та ін.) твердять, що під час означеної бесіди відбулася «Мюнхенська змова-2014» – Обама дав Путіну добро на анексію Криму та всього Південного Сходу України. В той же час українська аудиторія заперечує факт здачі України, посилаючись на стенограму телефонної розмови, опубліковану на сайті Білого Дому.
Ну що ж, Мюнхен – так Мюнхен. Від Мюнхену до Нюрнберггу дорога не дуже довга. Але на мою думку історичні паралелі з Мюнхеном є не вельми коректними. Мюнхен був у 2008-му, коли Захід цинічно злив Грузію, обмежившись осудливою риторикою. Правда, на відміну від германського фюрера, який за допомогою анексій посилив свою державу економічно, російський альфа-самець отримав від розчленування Грузії хіба що моральне задоволення. Це, власне головна відмінність російського імперіалізму від європейського. Якщо європейські країни, приєднуючи собі території, керуються переважно економічними міркуваннями, то росіяни – політико-стратегічними. Принцип російської експансії – «ні собі, ні людям».
Ситуація, що склалася навколо військового втручання РФ в Україну нагадує швидше «Дивну війну». Я ніколи не плекала ілюзій щодо спроможності євроатлантичної спільноти оперативно та адекватно реагувати на демарші російського імперіалізму, але було б невірно і несправедливо стверджувати, що ЄС та США кинули Україну напризволяще. Просто нині вони пожинають плоди своєї легковажності і тривалих загравань з реакційною російською верхівкою, знахабнілою від безкарності.
Але зараз, коли вся увага політиків та аналітиків прикута до взаємин між РФ та США і ЄС, мало хто звертає увагу на такий чинник, як Китай. Останній зайняв загалом дуже стриману позицію щодо конфлікту навколо Криму. Керівництво КНР чітко і недвозначно заявило про підтримку територіальної цілісності й суверенітету України, але до санкцій щодо РФ не вдавалося і не схвалило санкцій з боку США та ЄС. Це дало підстави російському керівництву заявити про дипломатичну перемогу і завести стару пластинку про «русскійскітацембратьянавєк».
Росіяни переконані, що Китай у своєму протистоянні з США завжди потребуватиме союзника в особі РФ, тому очікувати від китайців якихось активних ворожих дій не варто. Насправді, наші сусіди видають бажане за дійсне. Китаю для протистояння з США і для підтримання внутрішнього гомеостазу потрібні не союзники, а ресурси. Якщо ресурси знаходяться у власності потужного, життєздатного суб’єкта, то Китай буде намагатися налагодити з ним дружні стосунки і заплющить очі на деякі його витребеньки. Але якщо цей суб’єкт захиріє, то китайці не вагаючись спробують отримати безпосередній доступ до ресурсів.
Піднебесна зараз вдалася до своєї улюбленої стратегії: спостереження за боєм тигрів у долині, яка вже принесла їй успіх під час Холодної війни. Поточний конфлікт має тенденцію перерости у тривале, виснажливе як для РФ, так і для євроатлантичної спільноти протистояння, від якого головні зиски можуть отримати треті сили.
Специфіка нинішнього конфлікту полягає в тому, що сторони керуються в ньому ілюзорними уявленнями і вірять у те, в що їм хочеться вірити. Путін вважає Україну недодержавою, історичним курйозом, що виник з «найбільшої трагедії 20 століття» – розпаду СРСР. Путін свято вірить, що мешканці південно-східних регіонів України сплять і бачать себе російськими громадянами, що в Україні немає збройних сил і всі її офіцери (за винятком відморожених бЕндерівців) хочуть стати гаспадамі афіцерамі рассійскай арміі, що українська еліта – безвольні маріонетки, що еліта Заходу – гнила, недалекоглядна й боягузлива і ніколи не пожертвує добрими стосунками з РФ на догоду якійсь там недодержаві... Звідси така брутальна, примітивна тактика, яка загнала російського лідера в глухий кут міжнародної ізоляції.
Захід в свою чергу не бажає розуміти антилюдської природи нинішньої російської влади, намагається міряти її власним аршином демократичних стандартів і поки що не може собі уявити, що у 21-му столітті керівник найбільшої в світі країни може поставити світ на межу ядерної війни виключно через власні амбіції і бажання забезпечити собі довічне правління. Адже усвідомлення цих обставин змусить розніжених європейських та американських панів витягти з м’яких крісел свої філейні частини і вступити у справжній бій з Мордором, до якого вони ніколи за всю свою політичну кар’єру не готувалися. Звідси надмірне уповання на дипломатичні методи розв’язання конфлікту з метою уникнути того, чого уникнути неможливо.
Однак зараз уже ясно, що повернення до звичного формату стосунків між РФ і Заходом сподіватися не доводиться, що напруга буде наростати, бо жодні за сторін не має простору для відступу.
Ув’язавшись у кримську авантюру і пообіцявши лохотрату повернути «історіческую справєдлівость» Путін вже не може дати задній хід, не зазнавши таких іміджевих втрат, які унеможливлять його переобрання на (який там, забула) строк. Не секрет, що російське суспільство втомилося від Путіна і якщо його не тонізувати новими «пабєдамі», втома може перерости в роздратування, що на тлі економічної стагнації, яка обіцяє перерости в обвальну рецесію, є особливо небезпечним.
Захід у свою чергу не може закрити очі на Путінські вибрики, бо агресія щодо країни, якій були дані гарантії під відмову від ядерного арсеналу, загрожує руйнацією всієї системи нерозповсюдження атомної зброї, що є не менш загрозливим для євроатлантичної спільноти, ніж сварка з лідером РФ.
Однак м’яка сила, на яку зараз покладається Захід не здатна принести швидких результатів. Параноїдальна рішучість російського керівництва вкупі з високим рівнем централізації в державі (що придушує внутрішню фронду у верхах) і готовності більшості населення РФ до певних жертв задля відновлення міфічної історичної справедливості робить санкції не вельми ефективним гальмівним інструментом російської агресії.
Зате на Сході є сила, здатна перебити хребет російському ведмедю, коли він знесиліє, воюючи з власними фантомами. Економічна рецесія, посилення сепаратиських рухів та поглиблення соціальних проблем можуть спонукати китайське керівництво піти шляхом Путіна: притупити внутрішні протиріччя за рахунок постановки масштабного геополітичного завдання. Благо економічний та військовий потенціал КНР останнім часом суттєво зріс. У китайський законодавчий орган уже був внесений законопроект, аналогічний тому, що прийняла Дума: про включення до складу КНР нових суб’єктів. Що це будуть за суб’єкти – здогадатися не важко. І сценарій вже обкатаний. Не треба скидати з рахунків і Японію, яка ніколи не відмовлялася від перспективи повернути собі Курили (і, можливо ще щось прихопити). Японські дівчата вже станцювали ритуальний танець у жовто-блакитних кімоно. То лі іщо будєт …
У мене зараз уся френд-стрічка забита дискусією з приводу недавньої телефонної розмови між Б. Обамою та В. Путіним. Російські ліберали та опозиціонери (Ілларіонов, Каспаров, та ін.) твердять, що під час означеної бесіди відбулася «Мюнхенська змова-2014» – Обама дав Путіну добро на анексію Криму та всього Південного Сходу України. В той же час українська аудиторія заперечує факт здачі України, посилаючись на стенограму телефонної розмови, опубліковану на сайті Білого Дому.
Ну що ж, Мюнхен – так Мюнхен. Від Мюнхену до Нюрнберггу дорога не дуже довга. Але на мою думку історичні паралелі з Мюнхеном є не вельми коректними. Мюнхен був у 2008-му, коли Захід цинічно злив Грузію, обмежившись осудливою риторикою. Правда, на відміну від германського фюрера, який за допомогою анексій посилив свою державу економічно, російський альфа-самець отримав від розчленування Грузії хіба що моральне задоволення. Це, власне головна відмінність російського імперіалізму від європейського. Якщо європейські країни, приєднуючи собі території, керуються переважно економічними міркуваннями, то росіяни – політико-стратегічними. Принцип російської експансії – «ні собі, ні людям».
Ситуація, що склалася навколо військового втручання РФ в Україну нагадує швидше «Дивну війну». Я ніколи не плекала ілюзій щодо спроможності євроатлантичної спільноти оперативно та адекватно реагувати на демарші російського імперіалізму, але було б невірно і несправедливо стверджувати, що ЄС та США кинули Україну напризволяще. Просто нині вони пожинають плоди своєї легковажності і тривалих загравань з реакційною російською верхівкою, знахабнілою від безкарності.
Але зараз, коли вся увага політиків та аналітиків прикута до взаємин між РФ та США і ЄС, мало хто звертає увагу на такий чинник, як Китай. Останній зайняв загалом дуже стриману позицію щодо конфлікту навколо Криму. Керівництво КНР чітко і недвозначно заявило про підтримку територіальної цілісності й суверенітету України, але до санкцій щодо РФ не вдавалося і не схвалило санкцій з боку США та ЄС. Це дало підстави російському керівництву заявити про дипломатичну перемогу і завести стару пластинку про «русскійскітацембратьянавєк».
Росіяни переконані, що Китай у своєму протистоянні з США завжди потребуватиме союзника в особі РФ, тому очікувати від китайців якихось активних ворожих дій не варто. Насправді, наші сусіди видають бажане за дійсне. Китаю для протистояння з США і для підтримання внутрішнього гомеостазу потрібні не союзники, а ресурси. Якщо ресурси знаходяться у власності потужного, життєздатного суб’єкта, то Китай буде намагатися налагодити з ним дружні стосунки і заплющить очі на деякі його витребеньки. Але якщо цей суб’єкт захиріє, то китайці не вагаючись спробують отримати безпосередній доступ до ресурсів.
Піднебесна зараз вдалася до своєї улюбленої стратегії: спостереження за боєм тигрів у долині, яка вже принесла їй успіх під час Холодної війни. Поточний конфлікт має тенденцію перерости у тривале, виснажливе як для РФ, так і для євроатлантичної спільноти протистояння, від якого головні зиски можуть отримати треті сили.
Специфіка нинішнього конфлікту полягає в тому, що сторони керуються в ньому ілюзорними уявленнями і вірять у те, в що їм хочеться вірити. Путін вважає Україну недодержавою, історичним курйозом, що виник з «найбільшої трагедії 20 століття» – розпаду СРСР. Путін свято вірить, що мешканці південно-східних регіонів України сплять і бачать себе російськими громадянами, що в Україні немає збройних сил і всі її офіцери (за винятком відморожених бЕндерівців) хочуть стати гаспадамі афіцерамі рассійскай арміі, що українська еліта – безвольні маріонетки, що еліта Заходу – гнила, недалекоглядна й боягузлива і ніколи не пожертвує добрими стосунками з РФ на догоду якійсь там недодержаві... Звідси така брутальна, примітивна тактика, яка загнала російського лідера в глухий кут міжнародної ізоляції.
Захід в свою чергу не бажає розуміти антилюдської природи нинішньої російської влади, намагається міряти її власним аршином демократичних стандартів і поки що не може собі уявити, що у 21-му столітті керівник найбільшої в світі країни може поставити світ на межу ядерної війни виключно через власні амбіції і бажання забезпечити собі довічне правління. Адже усвідомлення цих обставин змусить розніжених європейських та американських панів витягти з м’яких крісел свої філейні частини і вступити у справжній бій з Мордором, до якого вони ніколи за всю свою політичну кар’єру не готувалися. Звідси надмірне уповання на дипломатичні методи розв’язання конфлікту з метою уникнути того, чого уникнути неможливо.
Однак зараз уже ясно, що повернення до звичного формату стосунків між РФ і Заходом сподіватися не доводиться, що напруга буде наростати, бо жодні за сторін не має простору для відступу.
Ув’язавшись у кримську авантюру і пообіцявши лохотрату повернути «історіческую справєдлівость» Путін вже не може дати задній хід, не зазнавши таких іміджевих втрат, які унеможливлять його переобрання на (який там, забула) строк. Не секрет, що російське суспільство втомилося від Путіна і якщо його не тонізувати новими «пабєдамі», втома може перерости в роздратування, що на тлі економічної стагнації, яка обіцяє перерости в обвальну рецесію, є особливо небезпечним.
Захід у свою чергу не може закрити очі на Путінські вибрики, бо агресія щодо країни, якій були дані гарантії під відмову від ядерного арсеналу, загрожує руйнацією всієї системи нерозповсюдження атомної зброї, що є не менш загрозливим для євроатлантичної спільноти, ніж сварка з лідером РФ.
Однак м’яка сила, на яку зараз покладається Захід не здатна принести швидких результатів. Параноїдальна рішучість російського керівництва вкупі з високим рівнем централізації в державі (що придушує внутрішню фронду у верхах) і готовності більшості населення РФ до певних жертв задля відновлення міфічної історичної справедливості робить санкції не вельми ефективним гальмівним інструментом російської агресії.
Зате на Сході є сила, здатна перебити хребет російському ведмедю, коли він знесиліє, воюючи з власними фантомами. Економічна рецесія, посилення сепаратиських рухів та поглиблення соціальних проблем можуть спонукати китайське керівництво піти шляхом Путіна: притупити внутрішні протиріччя за рахунок постановки масштабного геополітичного завдання. Благо економічний та військовий потенціал КНР останнім часом суттєво зріс. У китайський законодавчий орган уже був внесений законопроект, аналогічний тому, що прийняла Дума: про включення до складу КНР нових суб’єктів. Що це будуть за суб’єкти – здогадатися не важко. І сценарій вже обкатаний. Не треба скидати з рахунків і Японію, яка ніколи не відмовлялася від перспективи повернути собі Курили (і, можливо ще щось прихопити). Японські дівчата вже станцювали ритуальний танець у жовто-блакитних кімоно. То лі іщо будєт …
![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}