dniprovska | Про світ Одіна та Перуна

Останнім часом у Росії набула величезної популярності концепція русского міра, хоча мало хто з адептів цієї концепції здатен чітко й вичерпно пояснити, що ж собою являє цей русскій мір, де він починається і де закінчується, чим він кращий од інших світів, і який сенс до нього долучатися. А от німці, навчені гірким досвідом Другої Світової, не дуже люблять розводитися про якийсь там свій особливий «Вельт», хоча германський світ є куди більш реальним, ніж химерний русскій, бо, якщо розібратися, майже всі держави Західної Європи, котрі сягають своїм корінням у раннє середньовіччя, були засновані германськими народами: франками, англо-саксами, готами, лангобардами, норманами … Neue Ordnung на уламках римського і кельтського світів творили германці. Саме завдяки цій обставині Західна Європа, незважаючи на перманентні міжусобиці, завжди сприймалася як єдиний політичний та культурний організм.

Германці навіть долучилися до створення слов’янської держави Русь, хоча їхній внесок у політичну ґенезу східних слов’ян є предметом запеклих дискусій між норманістами та антинорманістами. Норманісти зазвичай переоцінюють роль варягів у формування державних інституцій Русі, тоді як антинорманісти намагаються цю роль усіляко нівелювати і навіть доходять до того, що приписують династії Рюриковичів слов’янське походження.

Істина, як водиться, знаходиться десь посередині. Було б несправедливо заперечувати, що варяги завдяки своїй мобільності та чужорідності (яка дозволяла відігравати їм роль медіаторів по відношенню до різних груп слов’ян) суттєво прискорили об’єднання східнослов’янських протодержав, що утворилися у Приільмен’ї та середньому Подніпров’ї, – двох ключових ланок на шляху з варяг у греки – і, таким чином, сконцентрували ресурси, необхідні для економічного розвитку та подальшої територіальної експансії. Але трактувати виникнення держави у східних слов’ян як дар германців було б абсолютно некоректно.

Для існування життєздатної держави потрібна економіка, яка систематично виробляє додану вартість у кількості, достатній для утримання апарату управління. Прибуття на береги Ладоги/Дніпра не вельми чисельних ватаг здирників та шукачів пригод не могло автоматично призвести до різкого стрибка продуктивності праці у східних слов’ян, оскільки зайди з Балтики за своїм економічним та культурним рівнем розвитку мало відрізнялися від аборигенів, доказом чого є мізерний вплив культури прибульців на мову та культуру Русі. Навпаки, оселившись серед слов’ян, вони дуже швидко асимілювалися, дали своїм нащадкам слов’янські імена та проміняли Одіна з Тором на Перуна з Волосом. Тому можна з упевненістю стверджувати, що на момент прибуття Олега до Києва, об’єктивні передумови для створення держави у східних слов’ян вже були в наявності, а бундючні та метикуваті варяги просто зняли вершки. І цей слов’яно-германський альянс, де, безумовно, домінував слов’янський елемент, породив могутнє й самобутнє етнополітичне утворення, яке мало величезний потенціал, але так і не реалізувало його повною мірою.

І справа навіть не в тому, що Русь з середини 12 століття починає розпадатися. Це – цілком природно, Європа теж у цей час переживала період феодальної роздробленості. Трагедія Русі полягала в тому, що у такому стані її застала татаро-монгольська навала, котра підірвала її життєві сили та зламала природній хід її історії. Південно-західні терени Русі, ослаблені завойовниками, були поглинуті сусідами: Польщею, Литвою та Угорщиною, а Північно-Східне Московське князівство років через 300 відновило суверенітет, але тривале співіснування з Ордою (спочатку – у якості підлеглого васала, а пізніше – у якості сюзерена) призвело до глибинних мутацій Залісся, унаслідок яких субетноси, котрі там мешкали, втратили свої первинні риси і набули рис, притаманних азійським народам. Хоча вони користувалися слов’янською мовою і сповідували християнську (православну) віру, по духу вони були чужі решті слов’ян, бо практично повністю втратили притаманне слов’янам волелюбство, демократизм та відразу до деспотії, а московське православіє, що віками варилося у власному соку під патронатом монгольських ханів, було дуже далеким від європейської християнської традиції, у лоні якої сформувався європейський гуманізм.

Подвійне становище Москви (приниженість по відношенню до ординських царів та зверхність стосовно решти князівств, що платили дань Орді) акцентувала у московітів такі риси характеру, як віроломство та лукавство, які згодом стали властивими усьому великоросійському народові, що сформувався в процесі московської експансії. Московіти, як і більшість азіатів, здатні легко переходити від агресивно-домінантного до пасивно-підлеглого типу поведінки і навпаки.

Вони ніколи не пропустять нагоди придушити слабшого суб’єкта, але зазнавши поразки – падають у пилюку і демонструють дивовижну сумирність та покірність обставинам. Та як тільки противник легковажно розслабиться і втратить пильність – моментально схопляться і наступлять йому лаптем на горло, не проявивши ані краплі милосердя, яке вони так люблять вимагати по відношенню до себе, коли знаходяться у скруті…

Тож десь із часів класичного середньовіччя балти й слов’яни, чиї землі були розташовані вздовж так званої балто-чорноморської осі, потрапляють у геополітичні лещата. З Заходу на них тиснули германці, що перли нах Остен, а зі Сходу над ними нависала Орда (спочатку татаро-монгольська, а згодом – татаро-московська). Але якщо германська експансія при всіх її негативних наслідках мала все ж таки цивілізаторський характер, бо германські народи за рівнем розвитку не поступалися слов’янам/балтам, а за певними ознаками навіть їх перевищували, то експансія Орди/Московії не несла народам Східної Європи нічого нового й цінного і заганяла їх у глухий цивілізаційний тупик. Кульмінацією цього двохстороннього наступу стали поділи Польщі між германцями та Москвою у 18-му та 20-му сторіччі.

Але заграючи з Ордою і проявляючи зневагу до народів Східної Європи, германський світ поставив себе на межу загибелі, від якої його врятувала лише його заокеанська філія.

Іще Петро І винайшов для Московії формулу існування, яка дозволяла їй успішно виживати протягом майже трьохсот років. «Рецепт Петра І» передбачав поверхову європеїзацію політичної та культурної надбудови (війська, державного апарату, військової промисловості та освіти) у поєднанні з максимальною централізацією та надексплуатацією колосальних людських та природніх ресурсів. Така формула тривалий час давала Росії перевагу як над азійськими, так і над європейськими народами.

Азійські держави теж мали багаті людські та природні ресурси, але вони не встигли вчасно оцінити переваги європейської цивілізаційної моделі і перебудувати свої стратегічні підсистеми на європейський лад, бо на відміну від злиденної та відсталої у всіх відношеннях Росії, країни Сходу наприкінці 17-го - у першій половині 18-го століття ще зберігали відносно високий економічний та культурний рівень.

Європейські держави, безумовно, були набагато прогресивнішими, ніж Росія, але остання з лихвою компенсувала свою економічну та загальну культурну відсталість колосальною кількісною перевагою. Жодна європейська країна не здатна була захопити та контролювати таку величезну і малопридатну для життя територію. А з усією Європою Росія ніколи не воювала, за винятком хіба що Кримської Війни, у якій вона зазнала катастрофічної поразки.

Граючи на протиріччях між різними європейськими суб’єктами, Московія нарощувала свій вплив у Європі і, можливо, врешті-решт сягнула б від Бресту до Бресту, від Петрограду до Царгороду, але … У 41-му році істеричний демарш Гітлера зірвав Московській Орді плани захоплення всього континенту. Правда, навіть цей самовбивчий крок не зміг би відвернути крах германського світу, якби перед лукавим євразійським монстром не постав противник нового типу. Сполучені Штати Америки мали у своєму розпорядженні як суперпродуктивну економічну систему, так і багатющі людські й природні ресурси. Більш того, після винайдення ядерної зброї масштабне військове протистояння втратило сенс і битва цивілізацій була переведена в економічну площину, а економіка споконвіку була ахіллесовою п’ятою Московії, бо за 500 років вона так і не навчилася нічого виробляти, крім сировини. Закінчилося все тим, що Імперія Зла надірвала собі пупа.

Але замість того, щоб добити червонопузу гідру, переможці доклали неабияких зусиль, щоб зберегти їй життя – і тепер розхльобують наслідки власної недалекоглядності. Історія, як відомо вчить тому, що вона нічому не вчить. Подібна історія вже мала місце після І Світової Війни. Прийнято вважати, що Перша Світова призвела до розпаду чотирьох імперій: Германської, Австрійської, Османської та Російської. Насправді, це – не зовсім вірно. Германська, Османська та Австрійська імперії дійсно перестали існувати де-юре і де-факто, а от РОСІЙСЬКА імперія ФАКТИЧНО нікуди не ділася, а переродилася в Радянську і прожила ще 70 років не в останню чергу завдяки ідіотизму західних політиків.

Британія та Франція з упертістю, достойною кращого застосування, добивали та принижували споріднену їм Німеччину і намагалися зберегти чужу їм по духу Російську Імперію. Якби у лідерів Антанти було трохи більше політичного розуму, вони б не опускали німців нижче плінтусу і сприяли б УНР та БНР: підтримали б український та білоруський народ у їхньому прагненні створити власні незалежні, соборні держави. Тоді б між Радянською Росією та Західним (германським) Світом від Балтики до Чорного моря протяглася би двохшарова буферна зона. Ба більше: якби Українська Соборна Держава вистояла, то Радянська Росія довго б не проіснувала, адже Троцький прямим текстом казав: «Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и советская власть, и мы с Вами…» Україна тоді давала Росії, як визнавали самі раднаркомівці, 92% всієї цукрової продукції, 77% вугілля, 65% чавуну, 55% врожаю пшениці… І якщо без цукру радянські люди як-небудь перебилися б, то без тої кількості вугілля, чавуну і пшениці, яку давала Україна, вибудувати мілітарну супердержаву, яка загарбала половину Європи і загрожувала всьому світові, було б неможливо.

Але Антанта кинула всі свої недобитки на допомогу абсолютно безперспективному Білому Рухові, який ганявся за химерою «єдіной і нєдєлімой». А на роль буферної зони рядила «сильну» Польщу та Чехословаччину, хоча з самого початку було ясно, що польська квазі-імперія з напханими у неї українцями, білорусами, німцями та литовцями сильною апріорі бути не може, що й довела історична практика у 39-му році, коли Польща моментально рухнула під натиском Рейху і СРСР. Українські та білоруські землі від неї все одно відпали, але лаври асвабадітєля і собіратєля зємєль дісталися Йосипу Сталіну. «Сильну» ж Чехословаччину творці буферної зони самі ж здали Гітлеру у 38-му.

Сімдесят років потому Захід припуститься тієї ж самої помилки. Він віддасть Росії Україну та Білорусь, погодившись, щоб ті залишилися у сфері її впливу, а сам вдовольниться Прибалтикою, Польщею, Чехією… Західна Європа вирве ці країни з лап російського ведмедя, прийме їх до свого елітного закритого клубу і … всією своєю економічною вагою всядеться на російську газову голку…

Я не прихильниця філософії О. Шпенглера, але треба віддати йому належне: він дав напрочуд точне визначення стану Західної Цивілізації: «Der Untergang des Abendlandes». Назву його книги зазвичай перекладають як «Сутінки/Присмерк Європи», хоча це – не вельми коректний переклад. Адже Abendlandes – це не Європа загалом, а лише Західна її частина, «германський світ». Шпенглер одним з перших усвідомив, що Захід після І Світової Війни вступив у стадію клімаксу, вичерпавши свої життєві й творчі сили. Показовою ознакою занепаду західноєвропейської (германоримської) цивілізації є виродження її еліти та розм’якшеність соціуму, готового проміняти свою честь на комфорт (за влучним виразом В. Черчіля – останнього з «могікан» – готовність між ганьбою та війною вибрати ганьбу і врешті-решт отримати війну).

Останнім сплеском пасіонарності германського світу стала конвульсивна спроба Німеччини у середині ХХ століття зібрати під своєю егідою всі германські народи. І я навіть не знаю, яка Німеччина виглядає огиднішою: вчорашня, обліплена свастиками, що проміняла масло на гармати, чи сьогоднішня: сита й товстозада, що проміняла свою честь на ординський газ.

Але якщо хтось думає, що Орда зараз в ударі, що єй нет прєград, той глибоко помиляється. «Русскоє солнце» вже теж на спаді. Я не буду зараз заглиблюватися в детальний розгляд російської економіки та соціуму – на цю тему є багато професійних аналітичних матеріалів. Я зверну увагу лише на один показовий момент. Вперше за свою пів-тисячолітню історію Росія після системної кризи не спромоглася виробити нову парадигму свого буття.

Як тільки Московське Князівство зіп’ялося на ноги, воно заходилося збирати землі та позиціонувати себе правонаступником Візантії й головним оплотом православної віри. Дозбиралося до Смути і полонення поляками-католиками православного царя (останнього з роду Рюрика). Але після смути Москва таки оклигала, обрала собі нову династію, яка почала модернізувати країну і рубати вікно у Європу, вивівши свою державу спочатку в категорію потужного регіонального гравців, а згодом – світового.

Однак, модернізація виявилася поверховою і в середині ХІХ століття економічне відставання Російської Імперії від цивілізованих європейських держав було настільки глибоким, що вона з тріском програла Кримську війну. Проте знайшла в собі сили для ліберальних реформ, які відтермінували русскій бунт. Правда, бунт настиг-таки Росію, але після краху монархії російський соціум відшукав собі новий сенс буття: побудову комунізму та звільнення народів світу від капіталістичного ярма.

А от після краху 91-го року Росія так і не виробила принципово нової парадигми, точки опори, з якої вона б могла відновити рух уперед. Ідейна база сучасного «Государства Россійскаго» є напрочуд еклектичною і ретроградною і являє собою збірну солянку з давно протухлих ідеалів, приправлену пікантними оксюморонами типу «православного чекізму», «керованої демократії», «суверенної історії» тощо …

Тому гранична агресивність сучасної Росії не повинна нас надто лякати і паралізувати нашу волю до спротиву, бо кращі часи її вже давно пройшли. І від того, наскільки рішучим і розумним буде спротив нашої держави зазіханням конаючої імперії, залежить не лише наша доля, а й доля всього континенту. Від успіхів України у відстоюванні своєї Незалежності та територіальної цілісності залежить доля Нового Порядку.

Якщо геополітичним трендом ХХ століття був вихід на світову арену «Нового Світу» у особі США, то трендом ХХІ століття є активізація старих-нових цивілізацій, що продемонстрували несподівані успіхи Піднебесної, яка, здавалося, назавжди занурилася в опіумну дрімоту напівколоніального існування. І якщо в Азії піднімає голову китайський Дракон, то на Європейському континенті балто-слов’янська спільнота має замінити старенький, зношений Abendlandes у якості оплоту гуманізму.

І є всі підстави вірити, що слов’янський світ іще скаже своє вагоме слово в Історії.