dniprovska (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
dniprovska) wrote2014-09-23 09:03 pm
dniprovska) wrote2014-09-23 09:03 pm
Про мову і безпеку
Добрі люди кажуть, що мовне питання зараз не на часі. Кажуть, «нє надо нагнєтать – надо работать на общую цель». Навіть термін вигадали: «вишиватнікі» – для позначення недалеких пустопорожніх шароварних патріотів, які нічого не роблять для фронта і для пабєди, а тільки цвенькають на солов’їній мові, ще й інших підбивають «внася раскол в наше многонациональноє общество»…
Припустимо, є в нас люди, які не дуже розумно та толерантно пропагують українську мову і культуру. Є в нас орлиці з курячими мізками, є браві бандерівці з розбитими носами та інші персонажі, яких до процесу українізації краще не підпускати… Але їхній внесок у розкол українського соціуму є мізерним порівняно з тим, що роблять кремлівські пропагандони та донецькі ПРдони, котрі ділили Україну на три сорти по Дніпру та по Збручу і перетворювали південно-східні регіони на окремий культурний анклав, щоб легше було відсепаровувати від унітарного тіла держави. Та й самі судіть: не було б у нас такої кількості русскоязичних граждан – то розколоти наше суспільство було б набагато складніше.
Загалом існує два деструктивних підходи до мовного питання:
1. спроба українізувати південно-східні регіони одним махом, за одне покоління, що в принципі неможливо – на таке не спромоглася навіть Імперія, котра за сотні років так і не завершила русифікацію підкорених народів, хоча мала на порядок потужніші важелі впливу на населення, ніж демократична Українська Держава;
2. визнання факту двомовності українського соціуму нормою: «украінци разниє – і ето прекрасно, ми всє – гражданє одной страни, і культурно обогащаєм друг-друга». Насправді, нічого нормального і хорошого в цьому немає. Регіональне розмаїття є цінністю тільки тоді, коли воно є результатом спонтанного розвитку нації. Русскоязичіє південно-східних регіонів є наслідком підлеглого, колоніального становища України та систематичних утисків української мови й української ідентичності. Пишатися тим, що частина українців проміняла мову предків на мову колонізаторів і вважати це бозна-яким здобутком – значить себе не поважати.
Але ж, скажуть прибічники двуязичія, подивіться скільки російськомовних громадян бореться за свободу та незалежність нашої держави! Правда ваша. Кореляція між мовою спілкування та політичними переконаннями не 100%. Я знаю багато російськомовних українців та етнічних росіян, які в міру своїх сил та можливостей чинять спротив російській інтервенції, а є україномовні, котрі поводяться, як послідні свині. Кожне правило має більш-менш чисельні винятки, але винятки не відміняють правила. Який відсоток від загальної кількості громадян України становлять ті, хто бере активну участь у захисті нашої Держави (добровольці, солдати, офіцери, волонтери, донатори)? Боюся, відсоток не вельми значний. І щоб отримати більш чітку та повну картину, слід проаналізувати максимально широкий масив статистичних даних і дослідити поведінку великих груп індивідів.
А чисельні соціологічні опитування та результати народного волевиявлення демонструють достатньо чітку кореляцію між рівнем зросійщення регіону та його політичними вподобаннями. Візьмемо хоча б тему вступу до НАТО, на якій так завзято спекулює одна відома політикеса. Якщо в суцільно україномовній Галичині підтримка НАТО сягає 90%, то на Півдні і Сході, де домінує російська мова, вступ до НАТО підтримує 20-30% опитаних – переважна більшість російськомовних українців і досі боїться «агрессівного блока НАТО». У російськомовних регіонах набагато більша підтримка ідеї вступу до МС, федералізації та налагодження добросусідських відносин з РФ за будь-яку ціну (включно з капітуляцією перед вимогами окупантів). Російськомовним громадянам України важче сприймати Росію як ворога і вони воліють покладати вину за розв’язання війни на Путіна та його найближче оточення, а росіян (котрі цілком свідомо вибрали собі Путіна, бо той обіцяв замочити чорнож…х у сортирі) вважають зазомбованими і продовжують писати їм листи і пояснювати, що ми – не
Практика спростовує популярну серед прибічників двомовності тезу, що головне – не мова, а менталітет. Я не розумію, на чому базується впевненість, що мова (як головний засіб комунікації та інструмент мислення) і менталітет ніяким боком не дотичні? Якщо частина українців перейняла в росіян їхню мову, то чому не могла точно так же перейняти в колонізаторів їхню систему цінностей та стереотипів поведінки (якщо не повністю, то принаймні частково)? Російськомовні українці і ментально ближчі до росіян, бо виросли на російській культурі, яка несе в собі російськоцентричний погляд на світ.
Звичайно, є приклади, коли різні народи говорять однією мовою – і прибічники двуязичія дуже люблять наводити приклад Америки, Канади, Австралії, Ірландії, тощо. Але перш, ніж кидатися наслідувати чужий досвід, слід його ретельно вивчити. Нації, які сформувалися на теренах Америки/Австралії є політичними, їх утворили емігранти, котрі витіснили аборигенів у резервації, побудували власні політико-економічні структури і врешті-решт здобули державний суверенітет. Величезні географічні бар’єри, котрі існували між країнами Європи та їхніми заокеанськими філіями, утруднювали вплив метрополій на колонії, що сприяло формуванню та закріпленню в колоністів специфічної ідентичності. Американці/Австралійці (на відміну від українців) нічого не втрачали і себе не зраджували, бо в них первинно були відсутні мовні та культурні відмінності від метрополії. Що стосується Ірландії, то там був потужний конфесійний бар’єр, який не дав ірландцям остаточно втратити свою національну самосвідомість.
Українці є автохтонами на своїй території, між українцями та росіянами не існує ні географічних, ні конфесійних бар’єрів, і якщо в них відібрати мову, то вийде «трієдіний народ», про який мріють шовіністи всіх мастей та ґатунків. Прибічники двуязичія чомусь забувають про досвід чехів/ ізраїльтян, які відновили свою мову з нуля, і в упор не помічають проблем, з якими стикається, наприклад, Бельгія, чи Канада через двомовність.
Іще один міф, який нав’язується українцям – це міф про те, що двуязичіє їх збагачує. Я не знаю, що такого важливого дає нам знання російської мови, крім відсутності імунітету проти російської пропаганди? Лише мізерна частка жителів Європи, Америки, Японії, Сінгапуру, тощо знає російську мову і читає толстоєвських у оригіналі, але це нітрохи не заважає їм розвиватися економічно й культурно, і служити взірцем для тієї ж Росії. А ми зі своїм двуязичієм все норовимо у якийсь тайожний тупичок залізти.
Слід також мати на увазі, що двомовними в нас є переважно мешканці Заходу та Центру. На Сході населення не стільки двомовне, скільки російськомовне. У Криму та на Донбасі люди настільки погано знають українську мову, що не здатні засвоїти україномовні інформаційні та культурні продукти. Звідси зазомбованість російським ТБ, бо РосТБ віщає «на панятнам язикє» – от вони ним і «услаждаються» цілодобово.
Мовне питання слід розглядати у контексті діалектики форми і змісту. Пуста форма не може замінити зміст, і в той же час форма – важливий елемент будь-якої структури, що несе інформацію про її глибинну сутність, що зчитується при первинному контакті. Тому неналежне оформлення змісту може призвести до руйнації системи в цілому.
Московсько-українська війна продемонструвала, наскільки небезпечною є ситуація, коли цілі області послуговуються мовою країни-агресора, зате мають мовно-культурні розбіжності з мешканцями інших регіонів власної держави. Скільки часу знадобилося жителям Слов’янська, аби допетрати, що російські фашисти, з якими вони говорять «наадномязикє» несуть їм смерть і розруху, а україномовні западенці не мають ніякого наміру на них нападати, а якщо й приїдуть, то тільки для того, щоб відбудувати порушене окупантами місто?
Мова є однією з ключових складових національної ідентичності і нехтування цим первинним атрибутом нації в умовах, коли вона стикається з шаленим пресингом охопленої реваншистською істерикою Імперії, є або ознакою політичної короткозорості (яку політкоректно називають прагматизмом), або лукавством. Русифікацію можна проводити грубо: заборонами і репресіями. А можна м’яко: «да какая разніца, на каком язикє гаваріть – главноє, что чєловєк любіт сваю страну, зачєм нагнєтать?».
Розуміючи, що Путін своєю агресією відштовхнув переважну більшість громадян України від Росії, прибічники трієдіногонарода (до яких приєдналася купа корисних ідіотів) намагаються за будь-яку ціну втримати українців в російському культурному просторі, зафіксувавши двуязичіє, яке в перспективі може призвести до нової хвилі русифікації.
Глибокі розшаркування перед русскоязичними, безперервні кампанії типу «Єдіная страна! Васток і Запад вмєстє!», які лише підкреслюють, що страна – не єдина, що вона ділиться на «Васток» і «Запад» (на радість українофобам) не мають ніякого корисного ефекту, бо ті російськомовні українці, які зробили для себе вибір на користь незалежної, цивілізованої держави, давно вже зрозуміли, що країна має бути приведена до єдиного знаменника, вони віддають дітей в українські школи, ратують за єдину державну мову і не переймаються «соблюдєнієм іх язикових прав». Решті ж просто неможливо вгодити. Тому що ця решта здатна полюбити Україну тільки в тому випадку, коли в ній нічого УКРАЇНСЬКОГО не буде (крім, хіба що, борщу та сала).
Звичайно, перш, ніж лікувати хронічні хвороби, треба збити температуру. Спочатку треба перемогти агресора, а потім вже ґрунтовно зайнятися мовним питанням. Побудова сильної, незалежної держави неможлива без дерусифікації, вихід з пострадянського/євразійського економічного простору суттєво прискориться, якщо він буде супроводжуватися виходом з російського мовно-культурного простору. Методи і темпи дерусифікації, звичайно, є предметом дискусії. Але не кінцевий результат.
Геть від Москви!
no subject
no subject
Певно, в російськомовних українців глибоко сидить комплекс, що українське - то щось сільське і смішне.