dniprovska | Про природнє право і закони джунглів

Now this is the Law of the Jungle – as old and true as the sky;

And the Wolf that shall keep it may prosper, but the Wolf

that shall break it must die.

R.J. Kipling “The Law of the Jungle”

В Україні настали часи вольних стрільців. Не встигли засудити Віталія Запорожця, як об’явився стрілець із «Каравану». Правда, інцидент, що стався в ТЦ «Караван», банальніший за історію з народним месником. Охоронці, привичні безцеремонно «лапати» й «шмонати», нарвалися на нервового суб’єкта з пушкою – і отримали розрахунок. Подібний випадок може статися у будь-якій країні, де є торгові центри й хамуваті охоронці. Однак, подія ця викликала в нас неабиякий резонанс, бо українська громада (особливо рефлексуюча її частина) все частіше стала перейматися одвічним питанням: «тварь я дрожащая, или право имею».

Напевно, за всю історію незалежної України пересічний громадянин не почував себе настільки безправним, беззахисним і настільки дезорієнтованим у питаннях моралі й законності, як зараз. Що робити, коли Вас «тролить» дільничний? Що робити, коли вас арештовують, тягнуть у відділок і там вибивають зізнання у скоєнні злочину, який Ви не вчиняли? Що робити, коли на вас наїжджає (у прямому сенсі слова) депутат, або одурілий від вседозволеності мажор? Іти до суду? Так там сидять судді-колядники – хто їм щедріше засіє, той і правий буде. Хапатися за рушницю? Так це ж самосуд!

А ось іще задачка. Депутати ВР прийняли новий закон – прийняли всупереч Конституції, з грубим порушенням регламенту, голосуючи чужими картками. Президент, котрий самочинно привласнив собі права, які народ йому не делегував, його підписує − і він вступає в силу. Питання: чи можна подібний текст вважати законом, і чи можна вважати злочинцями тих, хто його порушить?

Я – переконана прихильниця принципу верховенства права. Але останнім часом фраза «згідно положень закону…», викликає у мене цікавість: а хто цей закон нам писав – народні обранці, чи довгорукі мавпи, які розвели нас як кошенят?

Насправді, в нашому суспільстві давно вже перестали діяти людські закони. Їх замінили закони вовчої зграї, де все вирішує сила і де точиться безперервна боротьба за виживання. Соціум перетворюється на біогеоценоз, де немає класів та соціальних прошарків, а є лише продуценти й консументи. В цьому тваринному царстві людині вижити дуже складно, а вижити й залишитися при цьому людиною – ще складніше.

Закони ж у нас пишуться для лохотрату, щоб легше було обдирати, розділяти та тримати у шорах. А Конституція існує для вчених бовдурів, які нахапалися по вершках знань про громадянське суспільство, а до підвалин так і не добралися.

Механізм функціонування громадянського суспільства базується на принципі природного права (не плутати з первинними інстинктами), сформульованого ще у 18 сторіччі філософами-просвітителями. Цей принцип передбачає, що у кожної людської істоти є набір іманентних прав, обумовлених її родовою сутністю. Адже Homo sapiens – єдиний біологічний вид, наділений здатністю творити, тож природні права – це по суті права, що надають індивідові та суспільству в цілому перспективи реалізації його родової творчої сутності. І політичні сили, які позбавляють громадян їхніх природних прав (тобто, ідуть проти людської природи), мають бути усунені від влади.

Тож безглуздим є питання: чи можна гнати в шию очільників, які попирають природні права громадян, до строку, визначеному в Конституції, введеній у дію у неконституційний, волюнтаристський спосіб. Проблема лише в тому, як це зробити з найменшими для Держави втратами.

Є різні шляхи протидії свавіллю влади. Є шлях індивідуального спротиву. Як свідчить практика всіх часів та народів, цей шлях приречений на поразку. Індивідуальний спротив – це вибір глупства, або безвиході. Людина, яка оголосила персональну війну існуючому ладу, або не здатна співвіднести сили та прорахувати наслідки, або відчаялася знайти підтримку у боротьбі за свою честь та гідність (як це сталося у випадку з В. Запорожцем, якого роками тероризував хуліган у міліцейських погонах).

Можна спробувати прогнати зграю політичних хижаків, приставши до іншої зграї, що видається меншим злом, бо має ступлені ікла, подерті шкури та атрофований стадний інстинкт. Але хижак, навіть пошарпаний і подертий, залишається хижаком. Він оклигає, залиже рани – і знову почне кусатися.

А ще можна пристати на пропозицію якого-небудь доброго дядечка. У нас є один такий. ~~Відомий інтриган~~ досвідчений політик, він виліз з… звідкись із-за куліс і чісто по-русскі пропонує нам «Украинский выбор». У дядечка є чіткий план, як ~~розвалити~~ демократизувати Україну і передати в ній усю владу ~~Володимиру Володимировичу Путіну~~ українському народу. Що ж, скажи, хто твій кум – і я скажу, хто ти. На крутих поворотах історії український народ частенько робив хибний вибір і збивався на манівці. Але щоб ОТАКЕ вибрати – треба вже остаточно з’їхати з глузду. Сподіваюся, на шляху моральної деградації наш соціум ще не пройшов точки неповернення.

Валити антигуманний режим можна лише вкупі з тими, хто живе по-людськи. Чи багато в нас таких? Соцопити на цю тему не проводилися, тож доведеться спиратися на умоглядні висновки. Людей, орієнтованих на плідну працю і конструктивне співробітництво з собі подібними не так мало, як представляють циніки та «незалежні» експерти. Якби усі вони одночасно вийшли на Майдан, то…

Але, цей елемент у нас і досі політично неструктурований. Він не має представництва у органах влади та власної політичної організації. Розумні, порядні, ініціативні люди розпорошені – вони сидять у офісах, на кухнях, на городах, у соцмережах, лають діючих політиків і чекають, чекають, коли прийде нова політична сила…

Власне, кристалізація нової соціальної структури – процес спонтанний і вкласти його у довільні часові рамки неможливо. Однак, проблема в тому, що наша країна зараз стикається з дуже складними економічними, внутрішньо- та зовнішньополітичними викликами. Нажаль, наша люмпенсько-номенклатурна квазіеліта не має належного інтелектуального та морального рівня, щоб їм протистояти, тож доводиться уповати хіба що на милість провидіння, на те, що «пронесе».

Нація наразі перебуває у такому стані, коли з нею можна зробити все, що завгодно, або вона сама може натворити все, що завгодно. Існуючі політичні сили вже не викликають довіри у громадян – якщо за них голосують, то по інерції, або за принципом: на безриб’ї і рак риба. А якісно нові ще не з’явилися. Суспільство, що перебуває у фазі тихого бродіння, або покірно приймає все, що запропонує йому правляча верхівка, або вибухає стихійним, некерованим бунтом, здатним рознести державу на друзки.

Наш народ, у якого віками відбивали бажання самостійно вирішувати свою долю, знову норовить увійти у наїжджену колію. Знову чекає результатів підтасованих виборів, реакції на них міжнародної спільноти та гадає, кого сановна цяця призначить прем’єр-міністром. Щоб у разі, якщо прем’єр не сподобається, вибухнути гнівом, а якщо сподобається, обрати його наступним ~~царем~~ президентом і пасивно спостерігати, як новий очільник проводить реформи під пильним наглядом стратегічних партнерів, що стоять над душею, нав’язують зрозумілі й вигідні ЇМ моделі економічного устрою та вимагають демократії, демократії й ще раз демократії (у тому сенсі, у якому ВОНИ її розуміють), а потім здають його з потрухами крупному геополітичному гравцеві, з яким конче потрібно перезавантажити відносини.

Якщо у цивілізованих країнах, де існує міцна соціальна база демократії, вибори є дієвим механізмом зворотного зв’язку, то в перехідних суспільствах квазідемократична процедура і «промивання мізок», яке їй передує, лише дезорієнтує пересічного громадянина і створює димову завісу, за якою важко розгледіти істину.

А істина полягає в тому, що вся ця метушня у коридорах влади, всі ці фільчині грамоти, написані й підписані невідомо ким, − то фікція − реальним є лише право й обов’язок бути людиною. І новий суспільний лад не з’являється за наказом «згори», як це зазвичай робилося в імперії, що забрала в нас триста років життя, − підмурок його формує особиста ініціатива громадян, які наважився вийти з окреслених рамок і зробити крок у прогресивному напрямку.

Тому нашого Вашингтона з новим і праведним законом не слід виглядати на Печерських пагорбах, бо колоніальна адміністрація, яка чомусь називається українською владою, нізащо його туди не пропустить. Нові лідери (вашингтони, наполеони, робесп’єри, дантони, ганді, валенси та гавели) виходить із надр суспільства, а не з коридорів антинародної влади. Але наш народ, привчений заглядати у рот росіям, європам та америкам і не привичний шукати в собі сили для подолання труднощів, таких лідерів «в упор» не помічає. У них же немає голлівудської посмішки, їхні обличчя не сяють на біг-бордах, їхні прізвища не згадуються у резолюціях асамблей і сенатів – ну куди такі годяться!

Народ чекає докорінних змін, але серед тих, кому він готовий віддати голос, немає жодної революційної партії. У представницький орган ідуть політичні проекти (олігархів, Банкової, Кремля), які можна оцінювати не за принципом: хто принесе більше користі – толку з них усіх небагато, а за принципом: хто завдасть менше шкоди.

Тож пропустимо вперед політичних пенсіонерів та злодійкуватих вискочок – перед ними уже маячить прірва; абстрагуємося від положень законів, прийнятих блазнями, що голосували всупереч регламенту чужими картками, і підписаних президентом, що самочинно привласнив собі повноваження, які народ йому не делегував. І усвідомимо нарешті просту ідею: політичні об’єднання створюються не лише для виборів (так створюються в основному безідейні проекти), а перш за все для захисту прав та життєвих інтересів, і для порятунку Держави. Бо смертельні виклики перед країною постають незалежно від того на який день і рік у Конституції, введеній у дію у нелегітимний, волюнтаристський спосіб, призначена чергова «рокіровка». І хтось повинен дати на ці виклики достойну відповідь.