Квадратура круглого столу

[dniprovska]

Говорили, балакали – сіли та й заплакали
(Народна приказка)

Коли наприкінці минулого тижня українські політики та чільні речники світової демократичної спільноти заговорили про необхідність круглого столу, я, признатися, зітхнула з полегшенням. Пригадався 2004 рік, коли за круглим столом було знайдено компроміс і вироблено спільне політичне рішення. Не скажу, що це рішення було оптимальним для країни, але, принаймні, вдалося уникнути кровопролиття і руйнівного громадянського протистояння. Однак, відчуття надії дуже швидко змінилося тривогою і розчаруванням. Ідея круглого столу на цей раз провалилася з тріском.

Спочатку за круглим столом зібралися всі президенти країни. Л. Кравчук, Л. Кучма і В. Ющенко чітко й недвозначно заявили про неприпустимість силового розв’язання конфлікту і необхідність взаємних поступок та компромісів. Але думки цих високоповажних мужів бігали по замкненому колу, окресленому чинним Гарантом, і не доходили до його свідомості. Вислухавши рекомендації своїх попередників, В.Янукович зробив усе навпаки і наказав штурмувати Майдан.

Наступний круглий стіл за участі опозиції, духовних авторитетів та представників громадськості взагалі не був круглим. Учасники сиділи в ряд, як на поминках (по чому, чи по кому?). Результат цього шоу був прогнозовано нікчемним, а побоювання щодо вірогідності силового сценарію лише посилилися.

Чому ж не спрацьовує така хороша ідея?

Щоб зрозуміти, чому в сучасній Україні круглі столи обертаються діркою від бублика, потрібно спочатку вникнути в суть ідеї круглого столу. У будь-якої мало-мальськи освіченої людини круглий стіл асоціюється з лицарством. Власне, за круглим столом сидять і спілкуються персони, що відзначаються гідністю, мужністю і ясним розумом. Тільки такі суб’єкти здатні на взаємоповагу і взаєморозуміння, а значить – і на вироблення спільних рішень. Нажаль, основні фігуранти політичного процесу (влада і опозиція) геть позбавлені цих позитивних якостей.

Влада в принципі недоговороспроможна, бо у президентському кріслі сидить тітушка. У тітушки дорогий одяг і тухлі зі шкіри страуса, але менталітет дворової шпани. Віктор Федорович – це така конструкція, яка або не гнеться, або ламається. Він належить до категорії людей, що до останнього не йдуть на поступки – не тому, що принципові, або надзвичайно мужні, а тому, що панічно бояться виглядати слабкими, бо сформувались як особистості в середовищі, де панував культ грубої сили. Янукович вийшов із вовчої зграї, що живе за законом: закульгаєш – загризуть (до речі, антипод Януковича – Тимошенко – теж має подібну психологію, тому вони з Гарантом такі запеклі вороги).

Комплекси і фобії Президента корекції, нажаль, не піддаються. У такому віці люди не міняються. Тож упертого Гаранта лише імпічмент виправить. От тільки немає в нас закону про імпічмент. (А чому немає, треба спитати у наших олігархів, що привели до влади це одоробло, давали йому гроші на виборчу кампанію, голосували за Харківські угоди, за Закон про засади внутрішньої та зовнішньої політики, за Закон про мови, про вибори, тощо, а тепер метушаться, як щурі, у пошуках виходу з тупика, куди їх загнав недолугий лідер).

Якщо Президент сідає за круглий стіл, щоб розвести партнерів і прикласти їх мордою об стіл, то лідери опозиції сідають, щоб їм за тим столом насипали манної каші. Інфантильність опозиції вже починає порядком дратувати учасників протестів. Ні Гарант, ні лідери опозиційних сил не здатні діяти послідовно і тримати слово (або, говорячи популярною в нашому політикумі мовою, відповідати за базар).

Президент удень і увечері заколисує суспільство та світову громадськість обіцянками мирного врегулювання конфлікту, а вночі громить Майдан. Опозиціонери вже охрипли від речівок «Бандугеть-зекагеть!!!!», однак на ділі не роблять нічого, щоб перетворити Майдан з його колосальним потенціалом у дієвий важіль впливу на владу. Майдан організований «на показ» для світової демократичної спільноти, на поміч якої у вигляді санкцій сподівається наша недолуга опозиція.

Напередодні круглого столу опозиційні лідери висунули владі жорсткий ультиматум: вони сядуть за Круглий стіл лише тоді, коли будуть виконані їхні умови: амністія для арештованих активістів, покарання винних у зачистці Майдану, відставка Прем’єр-міністра та міністра внутрішніх справ. Але не дочекавшись виконання умов ультиматуму, сіли за стіл з Президентом, спіймали облизня – і побігли на Майдан висувати нові ультиматуми. Хто їх після цього буде серйозно сприймати?

В принципі, ні в ультиматумах, ні в круглих столах як таких немає нічого поганого. Але перш, ніж висунути комусь ультиматум, треба добре подумати. А проартикулювавши ультимативні вимоги – наполягати на їх виконанні.

І все ж таки я впевнена, що ідея круглого столу себе ще не вичерпала. Просто за круглим столом повинні сидіди інші (більш адекватні) фігуранти.